Вона мовчала, але в її очах світилися страх і захоплення. Вона ніколи не могла допустити, що цей тихий квартирант, цей тюхтій…
– Ножем?
– Ножем.
– Важко було?
– Тю. Навіть не писнув.
Вона похитала головою.
– Грошви ж у нього було!.. Може, єврей?
– Єврей.
– Я не знала.
– Чого ти не знала? – запитав Дизма і почав ховати гроші.
– Не думала, що ти такий.
– Який – такий?
– Ну, такий.
Раптом вона притиснулася до нього.
– А тебе не накриють?
– Не турбуйся, я дам собі раду.
– Тебе ніхто не бачив?.. Може, ти залишив які-небудь сліди? Тут потрібно пильнувати. «Фараони», знаєш, вони навіть за відбитками пальців знайдуть.
– Мене не упіймають.
– Скажи, а страшно було?
Дизма розсміявся.
– Немає про що говорити. Ходімо додому. На, ось тобі на сукню.
Він поклав перед Манькою сто злотих. Дівчина обійняла його за шию і поцілувала в губи.
Додому йшли мовчки. Никодим із задоволенням відзначив, що ставлення цієї малої до нього змінилося в один момент. Він швидко зметикував, що цю повагу, яка межувала із захопленням, викликали у Маньки не гроші, а вигадана бандитська історія. І хоча йому лестила така зміна, у глибині душі Никодимові було соромно – він розумів, що не заслужив цього захоплення. Але тепер він би вже, звичайно, не зізнався, що уся ця історія була вигадкою.
– Дивися мені, Манько, – сказав Дизма, коли вони піднімалися сходами, – удома анітелень! Ясно?
– Ще б пак!
– А я тепер мушу виїхати на деякий час, щоб, розумієш… Ну, словом, для безпеки.
– Розумію. Ти повернешся?
– Повернуся.
Поява квартиранта разом з Манькою не справила на Бартеків жодного враження. Зате горілці і ковбасі віддали належне. Валентиниха негайно накрила стіл зеленою клейонкою, й усі сіли снідати. Скляночка, яка колись була баночкою з-під гірчиці, наповнилася горілкою і передавалася по колу. Була вона не така вже й мала. Незабаром Дизма вийняв п’ять злотих, і Манька побігла за новою пляшкою. Тим часом Никодим віддав свої борги за квартиру, а коли дівчина повернулася, звернувся до присутніх:
– Ну, привітайте мене. Я знайшов хорошу посаду.
– Де? – поцікавився Валентин.
– Не у Варшаві, а в провінції.
– Чи я не казала, – закивала головою Валентиниха, що у провінції легше заробити. Всього вдосталь. То ж селюки.
Випили за здоров’я Дизми, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розклав свою розкладачку, роздягнувся, жилет з грішми засунув під подушку і миттєво заснув.
Валентин з хвилину сидів мовчки, а позаяк він підпив, то ні з того ні з сього заспівав, але наразився на велике незадоволення Маньки.
– Тихше, чорт забирай. Не бачиш: людина спить. Відпочити навіть не дадуть!
Запанувала тиша. Валентин насунув шапку й вийшов, його жінка побігла до сусідки похвалитися, що квартирант, отримавши місце, пригостив їх усіх горілкою.
Манька вийняла з шафи батистову хусточку і прикрила сплячому голову: в кімнаті було повно мух.
Розділ 3
Весь ранок пішов на приготування до від’їзду. Усвідомлюючи, що треба потурбуватися про свою зовнішність, Дизма зробив багато покупок. Кілька змін білизни, краватки, нове приладдя для гоління, яскраво-жовті черевики і два готових костюми, які сиділи на ньому досить непогано. Крім усього іншого, він купив ще силу-силенну всіляких дрібниць і гарні шкіряні валізи.
Син нотаріуса Віндера, студент зі Львова, у минулі часи дивував весь Лисків своєю елегантністю. Коли Никодимові траплялося бувати в його кімнаті, він щораз був вражений шиком туалетного приладдя і тепер намагався наслідувати смак молодого Віндера.
Капітали Дизми сильно поменшали, але він був задоволений собою.
До шостої вечора все вже було готове, потяг відходив о пів на восьму. Манька, яка намірялася проводжати Дизму на вокзал, так розгубилася, побачивши це екіпірування, що не наважилася нав’язувати йому своє товариство.
Вона обмежилася тим, що вибігла за ним на сходи і пристрасно розцілувала. Потім допомогла знести валізи.
Коли візник рушив, вона крикнула:
– Повернешся?
– Повернуся! – відповів Дизма і махнув капелюхом. Виявилось, що другим класом їздити значно зручніше, ніж третім. Замість жорстких лав тут були пружинні дивани, пасажири привітніші, та й провідники ввічливіші, ніж у третьому класі.
Дизма насолоджувався своєю першою подорожжю в умовах, коли він відчув себе справжнім паном. Йому здавалося, що він анітрохи не гірший від начальника поштової контори в Лискові, та навіть не відрізняється від обох Віндерів, батька і сина, з якими зараз міг би стати на одному щаблі.
Кілька пасажирів, які їхали разом із Дизмою, незабаром зійшли, і він залишився в купе один. Спати не хотілося. Зрештою, слід було ґрунтовно обдумати ситуацію.
Було ясно, що несподіваною пропозицією Куницького він зобов’язаний виключно тій обставині, що цей старий пройдисвіт прийняв його за впливову особу, що має близькі стосунки з міністром Яшунським. Зрозуміло, що виправити цю помилку було б все одно, що відмовитися від нечувано високої платні. Отже, потрібно щосили тримати Куницького в цьому переконанні і якнайдовше отримувати ті гроші. Харчування і житло буде безплатне. Тому витрати обмежаться кількома десятками, нехай навіть сотнею злотих на місяць. Отже, дві тисячі чотириста злотих чистого доходу можна заощадити!
«Хоч би три місяці протриматися. А може, вдасться і півроку?..» – усміхнувся про себе Дизма. Потім можна буде давати гроші під відсотки і жити, як ясновельможний пан, нічого не роблячи.
Потрібно тільки якнайдовше обдурювати старого і бути пильним, щоб не засипатися. Рідше відкривати рота, а про себе – взагалі ні слова. Старий теж не в тім’я битий. Як запідозрить що-небудь, все полетить шкереберть.
Світало, коли увійшов провідник і оголосив, що наступна станція – Коборово.
Дизму охопив неспокій: чи не забув Куницький, що він має приїхати з цим поїздом?
Виявилось, що не забув. Ледве Никодим вийшов з потягу, як до нього підійшов лакей у лівреї.
– Пробачте, ви їдете до пана Куницького?
– Так.
– Машина чекає біля станції, пане, – сказав лакей і узяв валізи.
Всівшись до розкішного автомобіля, Никодим подумав: «Пан генеральний адміністратор маєтку в Коборові. Потрібно буде замовити собі візитні картки».
Бездоганне рівне шосе спершу йшло вздовж залізниці, потім, біля мальовничого, напівзруйнованого водяного млина, звертало праворуч, минувши місток, численні фабричні будівлі, які густо обліпили залізничну колію.
Звідти почалася довга кленова алея, в кінці якої стояв палац, прикрашений шпилями і загостреними дахами. Він виглядав якось дивно, навіть претензійно, але загалом гармонійно. Авто півколом об’їхало газон і зупинилось біля під’їзду. У відчинених дверях з’явилася покоївка і разом з лакеєм заопікувалася валізами. Не встиг Дизма зняти пальта, як у вестибюль увірвався трохи розпатланий Куницький у довгому, строкатому шовковому шлафроці. Никодим навіть спочатку прийняв його за жінку.
Куницький, невгамовний, сяючий і рухливий, як ртуть, розкривши обійми, підлетів до гостя і обстріляв його з кулемета свого красномовства. Він говорив швидше, ніж звичайно, і мова його була так само монотонною і ще шепелявішою, ніж у Варшаві. Першим питанням, після якого він зробив паузу і став чекати на відповідь, було: «Де ви, дорогий пане, бажаєте влаштуватися – тут, у будинку, чи у павільйоні в парку?»
Дорогий гість відповів, що йому все одно, тому його відвели до двох чудових кімнат на першому поверсі. Тут же йому пояснили, що він зовсім нічим не буде зв’язаний, бо якщо він не захоче проходити через інші кімнати до вестибюлю, може вийти в парк прямо через терасу, до ванної вхід з коридору, може вже хоч зараз викупатися після дороги – все для нього приготовано, якщо він не дуже втомився і побажає вийти до сніданку, то принесе цим велике задоволення. І йому, Куницькому, і пані буде дуже приємно.