– Пані та панове, – голос пілота в динаміках системи оповіщення звучав майже безпристрасно. Пілот на таких рейсах завжди був професіоналом із досвідом позаштатних ситуацій і поводився відповідно. – Наш лайнер потрапив у зону підвищеної турбулентності. Залишайтеся на своїх місцях, не піддавайтеся паніці, запевняю вас: екіпаж повністю контролює ситуацію…
Крики і стогін жаху в салоні стали тихіші, густий, добре поставлений голос командира діяв на пасажирів заспокійливо. Пілот, звичайно, міг брехати, але вірити у такий поворот подій нікому не хотілося. Здавалося, від голосу капітана лайнера навіть тряска зменшилася, хоча скоріше за все це було не так. Просто все, що могло впасти, вже впало, включаючи невдалого пасажира в туалеті.
– Ми всі, – вів далі командир екіпажу, – спостерігали дивне природне явище. Але це не привід для паніки, пані та панове! У давні часи, як я розумію, таке бачили моряки, що плавали в цих широтах. Блакитне світіння, яке ви помітили на крилах, вони спостерігали на щоглах своїх кораблів і називали вогнями Святого Ельма. Видовище вражаюче, але абсолютно нешкідливе. Під нами бушує буря, але ми перебуваємо вище грозового фронту і нам нічого не загрожує…
Літак трясло, наче він розганявся по ґрунтівці, але тепер у салоні запанувала умовна тиша – ні, панелі все так само бряжчали, а ті, хто встиг загорлати, охрипли від жаху і тепер тільки тихо схлипували. Пасажири слухали заворожливі інтонації пілота так, ніби від їхньої уваги залежало, виберуться вони живими з цієї ситуації чи ні. Давидов відчував, як хрипко і нерівно дихає Карина, як сильно стискає вона його руку і її короткі нігті повільно занурюються в його шкіру. Він подивився на дружину, і та відповіла йому повним тривоги поглядом.
Добре б командир екіпажу говорив правду!
А-320 не падав і не намагався знизитися в аварійному режимі, як, наприклад, при втраті герметичності, скоріше вже потроху набирав висоту, намагаючись досягти польотної стелі та вийти з турбулентності.
– За кілька хвилин наш лайнер набере додаткову висоту і тряска зменшиться, просимо вас не розстібати прив’язні ремені та залишатися на своїх місцях. Сяйво, яке ви бачили, не що інше, як рідкісне електричне явище. Аеробус оснащено всіма можливими елементами захисту, і ніякі поля не вплинуть на нашу навігаційну апаратуру та рухову установку.
Бреше ж, подумав Давидов, позаяк за першою освітою був інженером і прекрасно розумів, що капітан А-320 криводушить. Від нестерпного сяйва, в якому вони перебували лічені хвилини тому, в полі зору все ще кружляли чорні клапті – відходила від шоку сітківка. Рідкісне електричне явище!
І тут літак перестало метляти – так човен із дрібної хвилі влітає в захищену бухту і ковзає по гладіні як по маслу. По салону проко-тилося дружне зітхання, а потім пролунали оплески. Деякі пасажири почали обніматися від повноти почуттів – особливо старалися два товстуни в «гавайках», які сиділи в кріслах навскоси від подружжя Давидових. По проходах, збираючи пляшки, що розкотилися, побігли стюардеси. Сумки, які вилетіли з багажних відсіків, знову закинули на свої місця.
Карина, як і раніше, тулилася до чоловіка.
Денис відчував, що жах, якого він щойно зазнав, потроху відступає, а на зміну йому приходить якась вражаюча байдужість, відстороненість, ніколи йому не властива. Він почувався дивно. Це невиразно було схоже на «відходняк» від наркозу, але не довгого «маскового», а короткого, внутрішньовенного. Колись Давидову вправляли вибите плече, і після сомбревіну він відчував щось подібне до цього. Але ж ніякого сомбревіну не було!
Вони і не пили сьогодні майже нічого – кілька келихів сухого каліфорнійського і п’ятдесятиграмову дозу віскі годі й враховувати, та й часу минуло чимало. Але факт залишався фактом, відмахнутися від того, що з ним щось не так, Денис не міг.
Боліла потилиця, щипало кінчики пальців, причому щипало так, що біль від нігтів Карини, що вп’ялися йому в руку, почав затихати. Денису здавалося, що він стоїть по пояс у воді (він майже фізично відчував вологий холод, який хлюпає на рівні пупка), а ступні та литки ніг кусають маленькі голодні рибки. Давидов зловив себе на тому, що відчуття дуже реальне, а якщо заплющити очі, то саме час похлюпати водою на дружину і сусідів.
Але не було ні кішки, ні колиски… Був салон лайнера, що ковзав на реактивній тязі в розрідженому повітрі на висоті 30 000 футів, був жорстокий мороз за вікном ілюмінатора і найсильніша тряска, яка щойно закінчилася, від якої клацали зуби і повискували перелякані до втрати пульсу пасажири.
Вода по пояс, літакова фея, рибки – от же ж чортівня! Хіба що в мінералці, яку розносили хвилин п’ятнадцять тому, був ЛСД… Хотілося сподіватись, що це було так, – позаяк повірити в галюцинацію було куди безпечніше, ніж у те, що відбувається з ними в реальності.
– Не бійся, – прошепотів Давидов на вушко дружині, а може, й самому собі. – Все добре…
– Денисе, – відгукнулася Карина, – ти в порядку? Що з тобою? У тебе серце б’ється так, ніби ось-ось вискочить!
– Ну, не щодня таке побачиш. Скажу чесно: душа в п’ятах, але штани в порядку…
– Я поет, – сказала дружина, не зводячи з нього очей (зіниці досі були розширені, а шкіра на обличчі мертвотно-бліда – тільки билася на скроні блакитна жилка), – зовусь Незнайко…
Він завжди дивувався її вмінню «тримати обличчя». Самовладання у Карини Олегівни було таке, що будь-який чоловік спікся б від заздрості, – адже перелякана до смерті, а не показує виду. От іще б руку відпустила, а то наскрізь продряпає!
Давидов змусив себе всміхнутися. Усмішка вийшла вимученою, але це було все, що він міг зобразити обличчям: затерплі м’язи відмовлялися коритись.
– Я в порядку… Ти не могла б… А то трохи боляче!
– Ох! Вибач!
Карина розтиснула хватку і з жахом дивилася на криваві сліди від нігтів, які тут же набрякли на тильному боці його долоні.
– Вибач, любий… Я не хотіла!
– Дурниця…
Денис легенько торкнувся її щоки.
– Ти у мене смілива.
– Ти просто не уявляєш, як я злякалася, – заперечила вона. – До смерті…
– Ти? Злякалася? Та ну! Ти не вмієш боятися.
– Ще й як умію. Я подумала, що було б дуже нерозумно загинути так… Ми стільки років збиралися провести відпустку тільки вдвох. Було б дуже несправедливо. І ще… Ми ж зовсім не думали про те, що буде, коли нас не буде.
Давидов зрозумів, що вона говорить про Мишка, який залишився в Києві. Про Мишка, якого вони вперше за багато років не взяли з собою – він уже дорослий і сам захотів лишитися. Денис уявив собі, що було б, – і похолов.
«Справи слід упорядковувати, любий друже! – сказав він сам собі. – І не на смертному одрі, а заздалегідь.
Ну сталося б із ними зараз нещастя, і що тоді? Як сім’я зібрала б «докупи» все, що вони з Кариною заробили? Має рацію Карина, на всі сто має рацію. Було б дуже несправедливо…»
Карина раптом зойкнула і схопилася за скроню.
– У чому справа? – злякано спитав Давидов. – Що з тобою?
– Кольнуло. Я перенервувалась. Знаєш, так розболілася голова… Я взагалі дивно почуваюся. Тіло – як не моє. Зате скроні свердлить – мама не горюй!
– У мене теж болить голова, – поскаржився Денис, озираючись навколо. – Добре, що хоч без інфарктів обійшлося.
Стюардеси якраз виводили з туалету того самого крикливого пасажира – цілком пристойно вдягненого чоловіка, але чомусь мокрого з голови до ніг. Судячи з вигляду джентльмена, останні п’ять хвилин були не найкращими в його житті.
Високі дівулі тримали страждальця під руки, а він ледь плентався по проходу на ногах, що підгиналися.
– А може, й не обійшлося… – додав Давидов. – Хто знає, що там у кого всередині? Ось цей хлопець, він схожий на кролика, якого щойно виплюнув удав, що обжерся… Кролик сам не свій від щастя, але обісравшись… І соромно, і радісно.