– Тобі теж соромно і радісно? – запитала дружина, як видалося Денису, не без іронії.
– Я чомусь по наївності думав, що смерті не боюсь…
– По наївності… – гмикнула Карина. – Ти не схожий на юну інститутку, Давидов. Ти мужик тертий, просто не хочеш собі зізнатися, що така-от дурна смерть тебе лякає. Смерті й старості, Чехов ти мій, бояться всі. А хто каже, що не боїться, – бреше.
Вона дістала з косметички пудреницю і, оглянувши себе в крихітному металевому дзеркальці, буквально кількома рухами поправила макіяж і зачіску.
– І я її боюся, Ден. Я її не просто боюсь, а, вибач за тавтологію, до смерті боюся. Лікарі – вони до смерті звикають, але звикнути і прийняти – дві великі різниці.
– Ти – і старості боїшся? – запитав Давидов, намагаючись перетворити розмову на жарт. – Тобі-то її чого боятися? Ти – пластичний хірург, у тебе вічна молодість практично в кишені.
– Дурний ти, – всміхнулася Карина, але усмішка у неї була сумною. – Найбільше старості бояться саме пластичні хірурги. Ми точно знаємо, що від неї не втекти. Старість – вона не в зморшках і не в обвислих цицьках. Старість – вона ось тут…
Дружина постукала себе пальцем по скроні й знову скривилася від болю.
– Ми не зі старістю боремося, ми шкіру на морді натягуємо. А зі старістю боротися марно, скальпелем трипер не вилікуєш…
– Цинічна ти жінка, Карино, – Денис обійняв дружину за плечі.
– Я не цинічна. Я розумна. І не знаю, як тобі, а мені до смерті хочеться випити.
– Гм… – Давидов подивився вгору.
У багажному відділенні над їхнім рядом крісел, у запечатаному пакеті з дьюті-фрі лежала пляшка «Гленморанж».
– Так начебто правила авіакомпанії забороняють…
– Плювати я хотіла на правила. Якщо я зараз не вип’ю, то кому-небудь подряпаю фізіономію. Всередині у мене все зав’язалось у вузол і тремтить, як заячий хвіст.
– Як кролячий… – не втримався Денис.
– Добре, – легко погодилася Карина. – Як кролячий! Згодна! У мене відхідняк. Я, напевно, з дитинства так не лякалась. Є два варіанти: або нестримний секс, або нестримне пияцтво.
– Як на мене, так перше – більш приваблива ідея.
– Є проблеми, – зітхнула Карина. – У нас повний літак свідків.
– Нехай заздрять, – рішуче заявив Давидов.
– Вони не заздритимуть. Вони, як у старому анекдоті, – радитимуть. А це набагато гірше. Залишається тільки один засіб – випити, і нехай усі ці американські чистоплюї засунуть свої правила собі…
Вона задумалася.
– Загалом, не важливо – куди. Їхня особиста справа.
– Ти все-таки цинічна жінка.
– І розумна. Розумні – завжди трохи циніки. Ти наллєш дружині випити? Чи як?
Він налив Карині випити. І випив сам. Але навіть після склянки віскі його не відпустило. Просто відчуття «чужорідності» стало не таким яскравим – так людина відчуває зубний біль після декількох таблеток знеболювального. Начебто і болю немає, а болить.
До честі працівників авіакомпанії В6, ніхто їм і слова не сказав, і по прильоту в аеропорт Королеви Беатріс подружжя Давидових було ґрунтовно напідпитку.
Аруба.
Жовтень
Було нежарко, але дуже волого. Наповнене нічним диханням
океану повітря пахло зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку, – якимись солодкуватими квітами. Давидову подумалося, що запах цей нагадує душок тління.
– Як м’ясна орхідея, – згадав він. – Від неї тхне на відстані двох десятків кроків. Здалеку вона пахне саме так: як дохлий кіт у підвалі.
Допомагаючи дружині сісти в таксі, він раптом несподівано для себе зрозумів, що ніколи в житті не бачив м’ясної орхідеї. Навіть не був упевнений, чи існує взагалі така квітка, а вже говорити про запах…
– «Аквамарин Резорт», – наказав Давидов таксисту.
Карина поклала долоню йому на коліно.
Рука її була гарячою, він відчував її тепло крізь лляну тканину так, ніби вона торкалася голої шкіри.
У таксомоторі працював кондиціонер. Прохолодне повітря відгонило шкірзамінником, хорошим сигарним тютюном і потом. Світло фар нарізало темряву на стрічки.
Денис заплющив очі.
Він звик лягати пізно, набагато пізніше другої години ночі, але сьогодні спати йому хотілося нестерпно. Нервове потрясіння, випитий віскі, віддача від трансатлантичного джет-лага давалися взнаки – дійсність пливла перед очима, дрижала пустельним міражем.
«Слід буде дотримати традиції і спати, спати… – подумав Давидов, погладжуючи тонку кисть дружини. – Обов’язково дотримати традиції. Ми завжди займаємося любов’ю в першу ніч на новому місці. Завжди».
Але з традицією не склалося.
Коли він вийшов із душу, де, стоячи із напівзаплющеними очима, змивав із себе польотний піт, який пахнув пережитим страхом, Карина вже спала. Вона лежала поверх простирадел, оголена, у такій безсоромній позі, що Денис уже за мить зрозумів – дехто в його організмі не спить усупереч усьому.
Зовсім не хоче спати.
Він ліг поряд із дружиною, обняв її за стегно. Вона підтягла його руку собі під груди і притулилася до стегон Давидова голими сідницями.
– Будь джентльменом, – прошепотіла вона. – Я майже труп… Спи. Вранці все буде…
– Якщо вийде, – прошепотів Денис у відповідь.
Але Карина вже не чула його слів – дихання зробилося рівним, розміреним. Він удихнув слабкий запах шампуню, що віяв від її волосся, і заплющив очі.
Цього разу Давидову вдалося заснути, хоча одна частина його організму посилено протестувала.
За вікнами шумів океан.
Величезний і неспокійний, він перевертався зовсім поруч – не більше ніж за півсотні кроків від їхнього бунгало. Шаруділи, набігаючи на пісок, невисокі хвилі й тут же відкочувалися, залишаючи пінні сліди.
Давидов відчув, як ліжко ледь помітно гойдається під ними. Крізь дрімоту пульсувала потилиця і кололо в лівій скроні. Протяг, який з’явився бозна-звідки, холодив стегно.
«Проклятий кондиціонер, – подумав Кирило. – Треба буде викликати механіка! Це ж абсурд – платити за будинок такі божевільні…»
Роздiл 2
Світ Паралель-1.
Жовтень
…гроші й мати несправний кондиціонер. То від спеки помираєш, то вкриваєшся інеєм. Тільки ж минулого тижня відремонтували кліматичний блок!»
Кір перевернувся на спину, знехотя розплющив очі й уперся поглядом у низьку стелю своєї студії.
З боку щільно запнутого шторами вікна віяло теплом. З решіток кондиціонера, просто на Кирилів бік, випливав струмочок крижаного повітря.
Кір, мружачись спросоння, намацав на тумбочці біля полиці телефон і перевірив температуру на вулиці.
Плюс 42. Непогано для пів на восьму вечора. Втім, це ще не межа – жовтень означає, що літо поки що не скінчилося. Це в лютому вище +40 за Цельсієм температура не підніметься, а сьогодні, у звичайний жовтневий полудень, термометри зашкалювало за п’ятдесят. Усього сорок два на заході сонця – значить, уночі можна буде дихати нормально, не перебігаючи від кондиціонера до кондиціонера галопом і не хапаючи повітря ротом, як викинута на берег риба.
Нічого не вдієш, доведеться підніматися – через півтори години треба бути в Конторі. Він обіцяв зустрітися з групою новачків перед джамп-тестом, а потім… Потім отримають чергові дані по Пара-лелі-2 – сьогодні розрахунковий час із 23 до 23:45, і, можливо, доведеться стрибати самому. Скільки він уже не стрибав? Тижня півтора? Більше?
Кирило Давидов потягнувся так, що хруснули суглоби, і, здійснивши грубе насильство над собою, встав із ліжка.
Він відсмикнув металізовану штору, впускаючи в студію сутінки. Датчики, вловивши потік фотонів, відразу ж спрацювали, затемнюючи шибки і знижуючи рівень освітленості й сонячну радіацію до прийнятного рівня.
За склом балконних дверей, на вузькому карнизі, покликаному, на думку проектантів, виконувати роль балкона, яким, щоправда, ніхто й ніколи при доброму розумі не користувався, лежав мертвий голуб, який невідь-звідки взявся.
Кирило сів навпочіпки, розглядаючи скуйовдженого нерухомого птаха. Він давно не бачив пернатих у місті, в усякому разі – в цій Паралелі. У цьому місті давно не було ні живих птахів, ні живих рослин.