Опріснення нині не проблема, хоч яких би енерговитрат воно вимагало. Сонячні батареї і саме світило забезпечують Сіті енергією з надлишком: тепер усе працює від сонячного світла – машини, кондиціонери, холодильники. І розбризкування не проблема. Проблема в тому, що модель притирали і вона не працює ні на малих площах, ні на великих. Дорогоцінна рідина легко перетворюється на пару, але ніяк не може знову стати водою. Енергії навколо значно більше, ніж людині треба для того, щоб жити. Але чомусь це вже нікого не тішить. Тепер енергія вбиває.
Давидов іще раз намилився і з насолодою підставив обличчя під колючі освіжаючі струмені.
Вода по картках, їжа по картках, без захисного крему на шкірі з дому і кроку не зробиш, живемо, як кроти під землею, або ховаємося під дахами, виходячи на вулицю тільки вночі. О, чудовий новий світ…
Коли «пуголовки» придумали джамп, здавалося, що перемога вже у нас в руках, що через місяць-другий ворога буде поставлено на коліна і все піде, як раніше, але виявилося, що перемогти набагато складніше, ніж припускали найрозумніші розумники.
У Паралелі-2 теж відкрили джамп-ефект, і переможні урочистості відсунулися на невизначений термін. Не на рік, не на два і не на десять років – на невизначений час. «Пуголовки», що кричали і раділи найбільше, отримували від Уряду необмежене фінансування і будь-які пільги, якось одразу занепали духом і перестали давати оптимістичні інтерв’ю.
Потім з’ясувалося, що більшість людей джамп убиває, перетворює на рослини або на буйних божевільних через два-три стрибки. Або через десять. Або через сто. І ніхто не знає, скільки стрибків може зробити людина без шкоди для себе – два чи тисячу. Кожен джампер, який крокує на диск, знає, що цей крок може бути останнім. Кожен, хто благополучно повернувся з Паралелі, має право ніколи більше не стрибати. Головне – встигнути скористатися цим правом…
– Можна до тебе?
Марина-Селіна-як-її-там стояла біля дверей душової кабіни і з пристрастю у погляді дивилася то на водяний струмінь, який б’є з розпилювача, то на Кирила. Розбиратися Давидову не хотілося. Яка, по суті, різниця? Приваблива дівчинка, яких тут побувало без ліку…
Він поманив гостю і відчинив скляні двері.
Дівчина миттю прослизнула всередину і тут же притиснулася до Кирила всім тілом, завмерши під струменями цілющої вологи. Вона тремтіла. Вода, що пестила їй шкіру, діяла сильніше всякого синтетичного афродизіаку, мода закидатись яким прокотилася по всіх денних клубах Сіті останнього року.
Вона була мокрою і щасливою – губи мимоволі розтягувалися в посмішку. Вологе волосся ще більше закучерявилося на скронях, потемнішало. На віях повисли блискучі краплі, очі задоволеної кішки спалахнули під напіввідкритими повіками.
І голос її звучав, як муркотіння.
– Так ти багач? – запитала вона, дивлячись на Давидова з благоговінням. Гострий язичок Марини-Селіни-як-її-там торкнувся грудей Кирила.
– Дивлячись із ким порівнювати…
– Значить, багатий. Тільки у багатіїв є такі ось кабіни. І у чиновників. Але ти не схожий на чиновника.
Вона всміхнулася на весь рот і заплющила очі, підставляючи обличчя під струмені.
– Справжня вода. Знаєш, я із самого дитинства не приймала водяний душ. Пам’ятаю, як мама мене купала. Але у нас вже тоді стояв таймер на п’ять хвилин за день. Потім залишився тільки іонний дезінфектор. Уже й забула, як це прекрасно. Дивно. Мокро. Сексуально. Я вся течу… В нас є час?
– У тебе є. Можеш хлюпатися скільки хочеш. Коли накупаєшся, зачиниш двері. Мені скоро йти…
– Зовсім скоро? – промуркотіла вона і знову лизнула його в груди, цього разу сильно прокотившись шорстким язичком по соску. – Послухай, Кіре, у мене завжди була мрія… Хочеш знати, яка?
Вона обвила його стегно ногою, і він одразу відчув її мрію шкірою. Вона була гаряча. Вона обпікала. Він навіть почув її запах, який заповнив кабінку від підлоги до стелі, – гарячий, терпкий, пряний…
Почекають, подумав Давидов. Ну, спізнюся трішки. Не все ж життя мені приходити вчасно?
– Так ти затримаєшся?
Нігті гості торкнулися його спини, тверді мокрі груди притули-лися до живота.
Кирило поцілував губи, що пахли м’ятною пастилкою.
Вона підстрибнула, охопила ногами його стегна, зависла на мить, зробивши легкий рух апетитними сідничками, і все сталося само собою. Він підхопив її під сідниці й притиснув до себе, трохи підняв, знову притиснув, намацуючи потрібний їм обом ритм. Марина-Селіна-як-її-там закинула обличчя під струмені води й задихала хрипко й розмірено.
– Не поспішай, – видихнула вона. – Благаю тебе, не поспішай… Прохання було зайвим. Давидов нікуди вже не поспішав.
Аруба. Готель «Аквамарин Резорт».
Жовтень
Вона скрикнула, застогнала і вигнулась, немов намагаючись
скинути його з себе. Але Денис нависав над нею, трохи звівшись на ліктях, і рухався, рухався, рухався, не зупиняючись, усе швидше, швидше, швидше…
Він не розумів, де перебуває, але чітко розумів, що робить: займається коханням зі своєю дружиною. Її звуть Карина. Вони одружені багато років…
Чому в спальні так жарко? Проклятий кондиціонер знову не працює? Адже щойно вони були під душем. Із нею, з Кариною. Чи не з нею?
Стривай… Марина-Селіна-як-її-там… Що за нісенітниця? Родим-ка під лопаткою, дихання пахне м’ятною пастилкою – вона встигла кинути цукерку під язик, коли йшла до нього під душ.
Він продовжував рухатися. Ноги дружини обвилися навколо його поясниці, руки вона закинула за голову і вхопилася за коване узголів’я ліжка, що подриґувало від їхнього любовного танцю.
Нісенітниця! Нісенітниця! Нісенітниця! Який душ? Яка дівчина? Він просто не пам’ятає, як вони з дружиною почали кохати одне одного. Був сон…
Сон.
Вони прилетіли на Арубу. Ось чому так спекотно, але кондиціонер працював, коли вони з дружиною лягали спати. Він зламався вже потім. А Карина… Напевне, Карина притулилася до нього уві сні, він відчув її близько і все сталося само собою. Таке вже бувало…
Ні, не бувало. Їм траплялося засинати після кохання, так і не роз’єднавшись, але так – ніколи.
Давидов мав би завмерти, щоб спробувати пригадати, як усе сталось, але тіло його продовжувало діяти, і це було чудово! Геть дурні думки! Це був сон. Просто сон. Дурний образ, щось типу літакової феї. Гра вічно ерегованої письменницької уяви. Якби вони з Кариною не були такими втомленими вчора, якби перед сном вони відзначилися на новому місці… Ніякої Марини-Селіни і близько не примарилося б. Адже так?
За роки подружнього життя йому ніколи не снились інші жінки. Це в дитячо-юнацьких снах до Давидова раз у раз приходили різні діви й дами, так на те й існує солодка млість пубертатного періоду. Але давно, дуже давно, навіть після досить довгої розлуки з дружиною до нього якщо й приходили еротичні сни, то снилася йому Карина. В цьому не було нічого дивного, і за подружньою вірністю Давидових не крилися жахливі клятви чи страх перед огидними сценами ревнощів. Ні ревнощі, ні клятви ніколи й нікого не зробили зразковим подружжям. Можливо, справа була в хімії тіл. Чи у фізіології. Чи ще у чомусь іншому – хто міг це знати напевне? Вони підходили одне одному, як ключ до замка, коли вживати банальне до неможливості, але перевірене віками порівняння. Заяложені порівняння найчастіше бувають убивчо точними – це знає кожен, хто у своєму житті написав хоча б абзац. Давидови навіть не намагалися розібратись у суті взаємного потягу, яке відчували одне до одного з першої хвилини знайомства, а без витівок, із задоволенням користувалися його плодами. Їм подобалося займатися коханням, і багато проблем, які неминуче виникають у подружжя і в перші роки шлюбу, і (ніде правди діти) в наступні, вони вважали за краще розв’язувати саме в постільних битвах, а не кидаючись посудом. Можливо, це було нерозумно, але допомагало.