Пластикові термостійкі дерева були – пальми з величезними кронами, що дають вулицям тінь. Під ними можна було сховатися, перебігаючи із сан-кара в приміщення й назад. Це хоч якось зменшувало дозу радіації, що її безжально виливало сонце на Сіті. Нинішній Пан Мер «насаджував» їх цілими алеями. Над розпеченими тротуарами шугали механічні птиці – камери стеження, замасковані під пернатих. Пан Мер усерйоз вважав, що ці шпигуни в синтетичному оперенні мають нагадувати городянам про те, що колись на вулицях жили птахи. Пан Мер, подумав Давидов, завжди відзначався великим почуттям гумору і своєрідним поглядом на речі.
Сьогодні вранці птаха тут не було. Ось уже два дні, як денні температури не піднімалися вище сорока восьми, вночі повітря охолоджувалося до цілком комфортних 36 градусів, так що теоретично голуб міг з’явитися в місті після заходу сонця. Але, здається, вночі голуби сплять. Та й до місця, де могли ще жити птахи, летіти не близь-ко, навіть на вертольоті.
Дивно, подумав Кирило, все живе в Сіті давно вже під землею. Там не так спекотно, там немає жорсткого випромінювання. Назем-не життя – на півночі. Жива зелень і хоч якісь божі тварі, що все ще бігають по поверхні, – за тисячу кілометрів звідси, там, де закінчується пустеля. Ніколи не повірю, щоб голуб пролетів тисячу кілометрів на південь і не згорів по дорозі. Скоріше, втік, бідолаха, з клітки в якомусь багатому домі. Вилетів на смерканні, а вранці, коли сонце встало, помер. Поки ще не муміфікувався, але до вечора висохне до хрускоту. І з усіх тисяч вікон у цьому будинку він вибрав моє. Якби я почув, як він стукає у скло, я впустив би його в кімнату і врятував би від неминучої загибелі. Але я не почув… Та й важко було почути. Панянка трапилася голосиста, концерти саме час давати.
Давидов посміхнувся і повернувся до ліжка, на якому спала… Він задумався.
«Гм… Як же її?.. Марина? Селіна? Ми взагалі знайомилися?»
Він майже не пив учора. Перш за все, тому, що перед джампами пити небезпечно: лікарі кажуть, що після перебору можна легко зловити інсульт – як на вході, так і на виході зі стрибка. Після джампа лікарі навіть радили набратися під зав’язку, причому одразу ж – ніби від ударної дози алкоголю відбувається «розвантаження» якихось клітин у гіпоталамусі. Пошкоджені стрибком, проблемні клітини гинуть від випивки у штатному режимі, як від дезінфекції, а здорові – очунюють і слугують господареві довго та щасливо. А втім, для чищення гіпоталамуса є спеціальна процедура, якій піддають усіх джамперів після повернення, а історію з випивкою могли просто придумати для того, щоб мати додаткову підставу надудлитися до безтями. Тим більше що після перебування в Зеро привід напитися до амнезії у джампера знайдеться завжди.
По-друге, йому більше подобався секс на тверезу голову, а вчора він приїхав у «Соняшник» не для того, щоб оглушити себе спирт-ним, – саме за сексом. За чиїмось тілом. Чого-чого, а тіл у модному нині денному клубі зі знущальною назвою повно. Яких хочеш. На будь-який смак.
Кирило зазначив, що вибрав гарне тіло.
Нічна гостя спала на животі, уткнувшись у подушку. Темне, трохи кучеряве волосся закривало обличчя й частину плеча, простирадло збилося навколо тонкої талії, уже інше, аж до зовсім інтимних подробиць, було відкрито погляду. Статури Марина-Селіна-як-її-там була доброї. Волосся начебто натуральне, не імпланти, тонка довга шия зі зворушливою пульсуючою жилкою, родимка під лопаткою, маленькі акуратні вуха. На шкірі немає слідів вилучених пухлин – гладенька, рівна, без навмисної хімічної блідості за нинішньою хіпстерською модою, смаглява, як і належить бути уродженці Півдня…
Значить, дівчинка може виявитися з хорошої сім’ї, хоч і не суворої вдачі. А може, й не виявитися.
Втім, хто б уже говорив про сувору вдачу, так тільки не він! Усе було здорово, обоє дістали що хотіли. Чудова ніч, гідне її завершення, пристрасний день. От би ще згадати, як її звуть!
– Прокидайся, мала, – мовив Давидов неголосно, вибравши нейтральне звернення (раптом образиться?), і, проходячи повз ліжко, погладив панянку по гладенькій шовковистій сідничці, що виглядала з-під простирадла. – Уже вечір, час… За п’ять хвилин душ буде вільний.
На воду в нього ліміту не було.
Одна з переваг роботи на Контору, не найголовніша, звичайно, але така приємна деталька. Можна стояти під душем хоч щодня або кілька разів за ніч по годині, або, якщо раптом спаде на думку, по дві. Ніяких проблем – вода надходитиме по водогонах без обмежень.
Вода, звісно, перероблена, ресайклінг другого, а то і третього рівня, і душ не цілком водяний (звичайного водяного душа немає навіть у Пана Голови), а з іонним очищенням, але й такий сурогат у тисячу разів приємніший, ніж просто іонний.
Кирилу було плювати, скільки разів цією водою милися до нього і скільки чужої сечі перероблялося системами очищення, щоб дати йому можливість насолодитися справжнім купанням. Прісна вода у світі, який висихає, – це така цінність, що замислюватися про її походження – поганий тон.
Зараз такі привілеї з користування водними ресурсами мають тільки члени уряду, вищі чини армії та силових відомств і джампери – особлива каста, бойовики, які ведуть майже безнадійну битву за виживання Паралелі.
Джампери – надія людства, тому в них є все. Практично все, що вони хочуть. Ось тільки самих джамперів офіційно в природі не існує. Їх немає для широкої публіки, як немає джамп-бригад, джамп-технологій і теорії джампінгу. Вони актори, інженери, асені-затори, льотчики, танкісти – хто завгодно, але тільки не джампери. Особистості «стрибунів» засекречені, їхні імена відомі ліченим людям у Паралелі. Навіть між собою вони спілкуються, використовуючи ніки, а не справжні імена. Що поробиш, така професія.
Навіть не професія, подумав Кирило, скоріше, доля.
Всю інформацію про джамп-ефект закрито вже як років двадцять. Звичайно, засекретити існування Паралелі-2 і Зеро не змогли – надто вже широко висвітлювали відкриття паралельних всесвітів до початку війни, та й сам факт війни приховати було ніяк не можна. Як би тоді можна було пояснити те, що світ їхньої Паралелі скочується все ближче і ближче до краю прірви?
Ще п’ятдесят років тому середньорічна температура була менше на п’ятнадцять градусів, а площа суші на 40 відсотків більша. І жити можна було там, де сьогодні не виживають навіть скорпіони. Двадцять років тому, коли столицю тільки перенесли в Сіті, в околицях були залишки лісів і фермерські господарства. Сьогодні навколо пустеля. І на тисячу кілометрів на північ пустеля. Так що тут, на півдні, прісна вода – це привілей і благо. І плювати, з чиєї сечі її відновлено!
У Сіті залишилося всього півтора десятка діючих свердловин. Три верхні водоносні горизонти порожні. Висохли або пішли в землю, так що тепер «водники» забурилися на глибину чотири кілометри і черпають вологу звідти. Але вчені кажуть, що ресурсів залишилося максимум років на десять. Значить, проблему треба розв’язувати вже сьогодні, завтра буде пізно і Сіті стане ще одним вимерлим містом – висохлим і порожнім, як стара зміїна шкіра. Скільки таких скинутих шкурок залишилося позаду за останні півстоліття? Хто порахував?
Високочолі видають ідею за ідеєю – одна фантастичніша за іншу. Транспортування айсбергів (хоча будь-який ідіот розуміє, що лід розтане ще за тисячу кілометрів від берегів!), заморожування води біля північного узбережжя за допомогою гігантських холодильників, запилення атмосфери… Мабуть, учені «пуголовки» можуть добити людей швидше, ніж спека. Є, щоправда, проект водоводу з півночі, гнати по трубах морську воду і вже тут переробляти її у гігантських підземних опріснювачах, а потім розбризкувати над житловими кварталами, створюючи дощові хмари.