Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотів почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зі старої могили. Навіщо він встряв поміж нас? А потім я зрозумів, що він же нас і звів. Але, між іншим, для мене незбагненно, як Ви зважилися взяти на себе цю тяжку працю, і я глибоко зворушений тим, з якою вірністю Ви її зробили, речення за реченням; що така вірність і та чудова природна впевненість, з якою Ви її зберігаєте, можливі в чеській мові, я й гадки не мав. Невже німецька й чеська мови такі близькі? Але хай там як, сама розповідь, кажучи по честі, кепська та й годі; мені було б легше, дорога пані Мілено, довести Вам це рядок за рядком, і хіба що моя відраза пересилила б необхідність доказів. Те, що розповідь Вам сподобалася, природно, надає їй цінність, але і трохи затьмарює для мене картину світу. Досить про це. «Сільського лікаря» Ви отримаєте від Вольфа, я йому написав.
Звісно, я розумію чеську. Мені вже не раз хотілося запитати Вас, чому Ви не напишете мені якось чеською. Це зовсім не тому, що Ви не володієте німецькою мовою. Здебільшого володієте Ви нею блискуче, а якщо десь раптом виявиться, що ви нею не володієте, вона самохіть схиляється перед Вами, і тоді це особливо чудово; ось німець цього від своєї мови ніяк не очікує, тож особисто він не наважується писати. Але я б хотів почитати Вас чеською, це ж ваша мова, адже тільки там, у ній, уся Мілена (переклад про це свідчить), а тут хіба що Мілена віденська або та, що збирається до Відня. Отже, по чеськи, будь ласка. І надішліть свої фейлетони, про які Ви пишете. Нехай вони «убогі», Ви ж пробралися крізь мою повістину – до якого місця? Не знаю. Але раптом і я зможу, а вже якщо не зможу, що ж – так і залишуся й далі в найкращому упередженні з усіх можливих.
Ви питаєте про мої заручини. Я був заручений двічі (коли хочете, навіть тричі – бо ж двічі з однією і тією ж дівчиною[5]); отже, тричі я був за якихось кілька днів од шлюбу. Перша історія цілком позаду (там уже нове подружжя і, як я чув, з’явився малюк), друга ще жива, але без будь-яких намірів узяти шлюб, себто, власне, вже й не жива – або, точніше кажучи, живе тепер самостійним життям завдяки людям. Узагалі я в цьому випадку – та й в інших теж – дійшов висновку, що чоловіки, можливо, більше страждають або, якщо поглянути на справу інакше, виявляють меншу опірність, а ось жінки завжди страждають безвинно, і це не тому, що вони тут «неспроможні що-небудь вдіяти», а в прямому розумінні, хоча воно, напевно, врешті-решт виявляється тією-таки «неспромогою». Втім, ламати над цим голову ні до чого. Ти ніби силкуєшся розбити один-єдиний казан у пеклі; по-перше, це не вдається, а по-друге, якщо і вдасться, ти хоч і згориш сам у розтопленій лаві, що з нього хлюпне, та пекло все одно залишиться у всій своїй красі. Треба діяти інакше.
Але спочатку, в усякому разі, треба лягти в саду і спробувати скуштувати всієї розкоші, яка тільки можлива, з хвороби, особливо якщо це хвороба несправжня. А розкоші в ній багато.
Ваш Франц К.
* * *
Дорога пані Мілено,
скажу відразу – а то Ви, чого доброго, проти моєї волі вичитаєте це з мого листа: ось уже тижнів зо два мені дедалі дужче дошкуляють нічниці, взагалі то я не роблю з цього трагедії, такі періоди приходять і йдуть, і для них завжди є навіть більше причин, ніж потрібно (це смішно, але, за Бедекером, одна з них – Меранське повітря[6]), – хоч ці причини іноді майже і не видно; хай там як, через усе це стаєш тупим, як колода, і нервовим, як лісовий звір.
Але хоч одна радість у мене є. Ви спали спокійно – нехай і «дивним чином», нехай ще вчора ви були «у нестямі», – але спали спокійно. Якщо вночі, отже, сон тікатиме від мене, я тепер знаю його дорогу – і прийму її. Та й нерозумно було б нарікати: адже з усіх створінь сон – найбезневинніше, а людина, яка не знає сну, – сама винна.
І ось цій людині, позбавленій сну, Ви дякуєте в своєму останньому листі. Якби хтось збоку прочитав його, він би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нічого не зробила, пальцем не ворухнула (хіба що пером), харчується молоком і всякою всячиною (не завжди – хоч і часто – маючи під рукою «чай та яблука»), а в іншому пускає речі самопливом і дозволяє горам залишатися на своїх місцях. Ви знаєте історію першого успіху Достоєвського? Ця історія чимало в себе увібрала, і я наводжу її лише для зручності, через славетне ім’я, бо ж будь-яка історія, що трапилася по сусідству, а то і ще ближче, мала той-таки сенс. До речі, я вже і пам’ятаю-бо її лише приблизно – тим більше імена. Достоєвський писав у цей час свій перший роман «Бідні люди», а жив разом зі своїм другом, літератором Григор’євим.[7] Той хоч і бачив місяцями купу списаних аркушів на столі, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Він його прочитав, був у захваті і, ні слова не сказавши Достоєвському, відніс його знаменитому тоді критику Некрасову. О третій ночі у двері Достоєвського дзвонять. Вриваються Григор’єв з Некрасовим, кидаються до Д. з обіймами і поцілунками, Некрасов, який перше його не знав, називає його надією Росії, вони розмовляють годину, дві, головним чином про роман, і розходяться лише під ранок. Достоєвський, який потім назвав цю ніч найщасливішою у своєму житті, підходить до вікна, дивиться їм услід, не може стямитися і заливається сльозами. Почуття, що його охопило – він сам його потім описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудові люди! Які добрі, які шляхетні! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав їм – не повірили б». Те, що Достоєвський потім ще і вирішив ступати їм у сліди, – це вже химера, це останнє слово, яке залишає за собою непереможна юність, до розказаної історії це вже не має відношення, вона, отже, добігла кінця. Чи розумієте Ви, люба пані Мілено, таємний сенс цієї історії, непроникний для думки? На мою думку, він ось у чому: Григор’єв і Некрасов, якщо говорити взагалі, були, звичайно ж, не шляхетніші за Достоєвського, але Ви відмовтеся зараз від загального погляду (Достоєвському він-бо теж не потрібен був тієї ночі, та й що зиску від нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тільки Достоєвського, і Ви перейметеся тоді переконанням, що Гр. і Н. справді були прекрасні, а Д. брудний, нескінченно низький, що він, звичайно ж, ніколи навіть і віддалено не доскочить до цих висот і вже тим більше мови бути не може про те, щоб віддячити Гр. і Н. за їх нечуване, незаслужене добродійство. Я буквально бачу їх з вікна – як вони даленіють і тим самим підтверджують свою недосяжність. На жаль, істинний сенс цієї історії розмивається великим ім’ям Достоєвського. Куди мене завело моє безсоння? Туди, у всякому разі, де я і залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.
Ваш Франц К.
(Меран, травень 1920 р.)
Дорога пані Мілено,
всього кілька слів, завтра напевно напишу Вам знову; сьогодні ж я пишу тільки заради себе, тільки для того, щоб бодай щось зробити для себе, тільки щоб трохи відсунути враження від Вашого листа, інакше він переслідуватиме мене день і ніч. Ви дуже дивна, пані Мілено, живете там, у Відні, страждаєте від того і того і, крім того, ще знаходите час дивуватися, що іншим, мені, наприклад, живеться не з медом і що якусь ніч я сплю гірше, ніж попередню. У трьох тутешніх моїх приятельок (трьох сестричок, найстаршій – п’ять років) бачення розумніше, за будь-якої зручної і незручної нагоди, біля річки чи ні, вони силкувалися спихнути мене в воду, і зовсім не тому, що я якось їх скривдив, аж ніяк. Коли дорослі загрожують дітям такими речами, то це, зрозуміло, жарт і любов і означає приблизно таке: скажемо задля сміху що-небудь ну геть, абсолютно неможливе. Але діти беруть усе серйозно, і неможливе для них не існує, десять невдалих спроб зіпхнути тебе в воду не переконають їх, що і одинадцята закінчиться невдачею, бо вони не пам’ятають, що колись десять разів вони вхопили шилом патоки. Якщо наповнити дитячі слова і наміри знанням дорослих, стає моторошно. Коли така собі чотирирічна дівчинка, яка немовби і створена лише для того, щоб її цілували і мнули, а до того ж сильна, як ведмежа, і ще по-дитячому опецькувата, йде на тебе в атаку, а дві сестрички допомагають їй зліва і справа, і за спиною у тебе вже бильця, а щирий татусь цієї трійці і м’яка красива товстуля-мати (в колисці у неї четвертий) з посмішкою здалеку спостерігають за тим, що відбувається, і геть не квапляться тобі допомогти, – ти майже на краю загибелі, і годі описати, яким чином усе ж вдається врятуватися. Розумні або прозорливі діти намагалися скинути мене в воду просто так, можливо, тому, що вважали мене зайвим, непотрібним, але ж вони не знали ні Ваших листів, ані моїх відповідей.