– Певно, араби, – пробурмотів сам собі Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що їм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!
Човен надійшов ще ближче.
– Гей, люди! – гукнув Олмейр.
Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як і раніш. Тоді затремтіли кущі просто нього, й тишу ночі порушив стукіт весел у кочетах. Човен саме минав кущі, й Олмейр ледве міг роздивитися над берегом обриси чоловічої голови й плечей.
– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.
Поважний голос одповів:
– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабів тут нема.
Серце Олмейрові скинулось од радощів.
– Дейне! – вигукнув він. – Нарешті! Нарешті! І вдень, і вночі чекав я на тебе. Майже втратив надію, що ти вернешся.
– Ніщо не могло мене спинити вернутися сюди, – відповів той майже жорстоко. – Навіть смерть, – пошепки додав він сам до себе.
– Це мова приятеля і дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своїм людям варити рис у моїй садибі, поки ми з тобою поговоримо в хаті.
На ці запросини не було відповіді.
– Що таке? – занепокоєно спитав Олмейр. – Сподіваюся, бригові нічого не сталося?
– Бриг там, де ніхто з оранґ-бленда не може покласти рук на нього, – відповів Дейн з виразом суму в голосі, чого Олмейр не спостеріг у своєму хвилюванні.
– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоїх людей? Я бачу лише двох з тобою.
– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоїй оселі, й тоді ми поговоримо. Тепер я мушу їхати до раджі.
– До раджі? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?
– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелі. Я мушу бачити Лакамбу сьогодні.
– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерішуче запитав Олмейр.
– Хіба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.
Невиразні обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, і він зі свистом вирівнявся, обдавши Олмейра дощем каламутної води, тоді як він нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.
За коротку мить човен опинивсь у смузі світла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чітко вирізьбились постаті двох людей, схилених над веслами, та третього на кормі, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розміру.
Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу світла. За якусь хвилину до нього долинув із-за річки гомін голосів. Він бачив смолоскипи з запалених гілок, що люди витягли з багаття, й на мить угледів огорожу, біля якої вони товпились. Тоді вони, певно, увійшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало від себе лише тьмяний мерехтливий відблиск.
Олмейр великими кроками попростував додому, замислений і занепокоєний. Він не міг припустити, що гру ведеться нечесно. Це абсурд. І Дейн, і Лакамба – обоє дуже зацікавлені в успіху його справи. Чесність для малайців – дурниця, але навіть малайці мають досить тями, щоб зрозуміти свої власні інтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут він побачив, що стоїть біля сходів на веранду свого будинку. З того місця, де стояв, бачив обидва рукави річки. Головне річище Пантаї заховала суцільна темрява, бо багаття біля садиби раджі вже згасло; але коліно Самбір-річки він бачив, і очі його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, і то тут, то там крізь бамбукові їхні стіни блимало тьмяне світло, а на містку, який будували через річку, горіли димні смолоскипи. Ще далі, де острів кінчався невисоким рогом над малайськими хатками, стриміла темна маса будівель.
Міцно збудований на твердому ґрунті, яскраво освітлений ясними білими вогниками ламп, стояв будинок та комори Абдула-бін-Селіма, найбагатшого торгівця Самбіру. Це видовище викликало зненависть у Олмейра, й він загрозився кулаком до будівель, що, виразно говорячи про статки, ніби згорда глузували з власної його недолі.
Повагом зійшов сходами до будинку.
Посеред веранди стояв круглий стіл. Парафінова лампа без дашка яскраво освітлювала три внутрішні боки веранди. Четвертий одкритий бік виходив на річку. Поміж кострубатих стовпів, що підпирали високу покрівлю, висів розідраний плетений параван. Стелі не було, й яскраве світло лампи переходило вгорі в сутінок, який губивсь у темряві поміж кроков. Передню стінку поділяли надвоє двері, закриті червоним запиналом. Вони вели до головного передпокою. До цього передпокою, що мав у задній стінці вихід до двору та до кухні, виходила жіноча кімната. В одній із бокових стінок веранди були двері. Наполовину зниклий надпис «Контора Лінгарда з Т-вом» ще можна було прочитати на брудних дверях, які мали такий вигляд, ніби їх дуже давно ніхто не відчиняв. Близько другої бокової стіни поставлено було крісло-гойдалку, а біля столу і далі на веранді чотири дерев’яні крісла, що стояли якось сумно односторонь, ніби соромлячись убогого свого оточення. В одному кутку лежала купа мап, а над ними висів старий гамак. У другому кутку спав, скрутившись у безформну купу, малаєць, з повитою червоним перкалем головою. Це був один із невільників у Олмейровій господі, «мої люди», як звик він їх називати. Навколо лампи кружляли в дикім танку численні нічні метелики під натхненну музику силенної сили москітів. Під покрівлею з пальмового листя бігали по бантинах ящірки, ніжно скрекочучи. Прикута до одного з стовпів веранди мавпа, що заховалася на ніч під стріху, виглянула зі свого схову й посміхнулася Олмейрові, почепившись за бамбукову жердину під покрівлею й сипонувши на занедбаний стіл цілий дощ пороху й трухи з сухого листя. Підлога була нерівна, з силою зів’ялих рослин та сухої землі, розкиданої навколо. Вражала страшенна нечепурність і занехаяність. Величезні червоні плями на підлозі та стінах говорили про те, що тут ненастанно жував хтось бетель, випльовуючи куди попало сік. Легенький вітрець ворушив розідраний параван, несучи з лісу за річкою ледве чутні нездорові пахощі гнилих квітів.
Під важкими кроками Олмейровими зарипіла підлога веранди. Малаєць у кутку ворухнувся неспокійно, щось незрозуміле промимривши. Позад завішених дверей вчулося легке шарудіння, і ніжний голос спитав малайською мовою:
– Це ви, тату?
– Так, Ніно. Я голодний. Хіба вже всі сплять?
Олмейр говорив весело і з задоволеним виглядом сів у крісло біля столу. Із-за завішених дверей вийшла Ніна Олмейр разом із старою малайкою, що принесла повну таріль риби та рису, глек води й півпляшки вина. Дбайливо поставивши перед господарем надтріснуту шклянку та поклавши олив’яну ложку, вона тихо вийшла. Ніна стала біля столу, одною рукою злегка спираючись на край, а другу спустивши вздовж тіла. Обличчя повернула до темряви зовні, крізь яку її замріяні очі, здавалося, бачили якесь видовище, що викликало в неї вираз нетерплячого чекання. Вона була висока на зріст, як на полукровку. Мала гарний батьків профіль, який трохи відмінювала, надаючи більшої сили, масивна нижня частина обличчя, одержана в спадщину від предків по матері – піратів Сулу. Твердо окреслені вуста, злегка розтулені, показували блискучу білу смужку зубів, надаючи відтінку лютости й виразу нетереплячого чекання на її обличчі. В гарних чорних очах сяяла ніжність і лагідність, властива малайським жінкам, а крізь них проглядав проблиск думки розвиненого інтелекту. Вона стояла тут, уся в білому, гнучка, струнка, замріяна. Широко розплющені очі дивилися нерухомо, мов бачачи щось, невидиме іншим очам. Низьке, але широке чоло облямовувала блискуча маса пишного чорного волосся, що важкими хвилями падало на плечі, й на їхньому тлі блідо-оливкове обличчя видавалося ще блідішим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.