Однієї вересневої ночі вони сіли в карету, одягнені у свої фраки, і поїхали на бал до заміської садиби Шевлінів, неподалік від Балтимора. Ця ніч була чарівною. Повний місяць заливав дорогу яскравим сріблястим сяєвом, пізні осінні квіти наповнювали нерухоме повітря блаженним ароматом, ніби пронизуючи його ледь чутним сміхом. Відкриті поля, вкриті яскравою пшеницею, були напівосвітлені, неначе під покровом дня. Здавалося, що ніхто не зможе залишатися байдужим до чистої краси небес, здавалося…
– Велике майбутнє в торгівлі залізними виробами, – казав Роджер Баттон.
Він не був людиною високої натури, його естетичні чуття були на зародковому етапі.
– Старому парубку пізно вчитися новим трюкам, – зауважив глибоко він. – За вами – молодими, енергійними, сповненими життєдайністю – грандіозне майбутнє.
Вогні Шевлінської садиби замайоріли на горизонті, і швидко наполегливі звуки зітхання підкралися до них – це могли б бути вишукані плачі скрипок або ж шелестіння пшениці під срібним місяцем.
Вони зупинилися біля чарівного екіпажа, пасажири якого почали виходити. Спочатку – леді, потім – старший джентльмен, за ними – інша юна леді, прекрасна, як гріх. Бенджамін не міг відвести очей, хімічна реакція, здавалося, розчиняє й видозмінює елементи його тіла. Він закляк, кров прилила до його щік та чола, йому чулися бряжчання молотків у вухах. Це була перша любов.
Дівчина – тендітна й струнка, із попелястим волоссям, що вилискувало під місяцем, а на веранді під світлом гасових ламп забарвилося в колір медової міді. Плечі її були закутані в іспанську мантилью золотистого відблиску й інтригували темним шовком, розкішні ноги виглядали з-під краю яскравої сукні.
Роджер Баттон прошепотів сину:
– Це, – сказав він, – юна Хільдегарда Монкреф, донька генерала Монкрефа.
Бенджамін холодно кивнув.
– Доволі приваблива, – сказав він байдуже. Та коли темношкірий хлопець відвів коней, він додав: – Тату, ти б не міг нас представити?
Вони наблизилися до групи людей, які оточували міс Монкреф. Підтримуючи давню традицію, вона зробила низький реверанс перед Бенджаміном. Так, він міг запросити її на танець. Він подякував їй та відійшов, хода його була нестійкою.
Час, допоки він чекав на танець, проходив у обтяжливих для нього муках. Він стояв близько до стіни – мовчазний, невидимий, вбивчим поглядом споглядаючи тіла балтиморських юнаків, що з чутливим обожненням всіляко упадали перед Хільдегардою Монкреф. Якими жахливими здавалися вони Бенджаміну, якими молодими вони були. Їхні закручені коричневі вусики викликали в нього відчуття, подібні до процесів неперетравленої їжі в шлунку.
Та коли прийшла його черга, і він закружляв з нею на дзеркальному паркеті під музику сучасного паризького вальсу, його заздрість та тривоги розтанули, як весняний сніг. Осліплений та зачарований, він відчув, що життя тільки-но починається.
– Ви з вашим братом прибули сюди одразу ж після нас, чи не так? – запитала Хільдегарда, дивлячись на нього яскраво-голубими, небесними очима.
Бенджамін не знав, що відповісти. Якщо вона думала, що він – брат свого батька, то чи варто було розповідати правду? Він згадав свою пригоду в Єлі, тож вирішив не робити давніх помилок. Було б неввічливо суперечити леді, було б кримінальним затьмарювати таку витончену подію гротескною історією свого народження. Пізніше, мабуть. Тож він кивав, посміхався, слухав її та був просто щасливим.
– Мені подобаються чоловіки вашого віку, – сказала йому Хільдегарда. – Юні хлопці такі нерозумні. Вони розповідають про те, скільки шампанського випили в коледжі та скільки грошей втратили, граючи в карти. Чоловіки вашого віку вміють цінувати жінок.
Бенджамін відчув, що готовий зробити їй пропозицію, проте зусиллями волі придушив такий порив.
– Ваш вік – романтичний, – продовжила вона, – п’ятдесят років. У двадцять п’ять чоловіки думають, що знають все, у тридцять – схильні до втоми від надмірної роботи, сорок років – пора довгих історій, слухаючи які можна викурити ящик сигар, шістдесят – ох, шістдесят, це майже сімдесят, проте п’ятдесят – солодкий вік. Мені такі чоловіки до смаку.
«П’ятдесят» здалися Бенджамінові розкішною порою. Він пристрасно жадав завжди мати п’ятдесят.
– Я завжди казала, – продовжувала Хільдегарда, – що я краще вийду заміж за п’ятдесятирічного чоловіка, котрий буде турботливим до мене, аніж за тридцятирічного, котрому буде потрібна моя турбота.
Весь вечір для Бенджаміна забарвився в золотистий серпанок. Хільдегарда протанцювала з ним більше, аніж два танці, і вони вияснили, що їхні погляди на «повсякденну злобу дня» сходяться. Вона погодилася вийти з ним на щонедільну прогулянку й продовжити цю важливу дискусію.
Повертаючись додому вже перед світанком, коли гуділи перші бджоли, а змарнілий місяць виблискував у прохолодній росі, Бенджамін ніби крізь сон чув, як батько говорив про гуртову торгівлю залізними виробами.
– І, як гадаєш, чи є щось краще, аніж молоток та цвяхи? – питався старший Баттон.
– Любов, – відповідав розсіяний Бенджамін.
– Лом? – вигукнув Роджер Баттон, – зараз же закриваємо це питання.
Бенджамін замріяно дивився на батька, допоки небо на заході не наповнилося світлом і допоки у жвавому листі дерева пронизливо не зітхнула іволга.
6.
Коли через півроку оголосили про заручини міс Хільдегарди Монкреф із містером Бенджаміном Баттоном (я кажу «оголосили», бо генерал Монкреф заявив, що радше впаде на свій меч, аніж визнає це правдою), суспільство Балтимора лихоманило. Майже забута історія народження Бенджаміна виплила назовні й розповсюджувалася вітрами в перебільшено вигаданій брехні. Казали всяке: Бенджамін – батько Роджера Баттона, що син насправді – брат батька, який був у в’язниці протягом сорока років, що це – замаскований Джон Вілкес Бут, і, зрештою, що в нього з голови проростає парочка ріг.
У щонедільних додатках до нью-йоркських газет цей випадок теж набув популярності, там містилися цікаві ескізи, що зображали голову Бенджаміна Баттона, схожу то до риби, то до змії, а тіло, зрештою, набуло вигляду твердої міді. Він став знаменитим як Містичний Чоловік з Меріленду. Але справжня історія, як це зазвичай буває, майже нікому не була відомою.
Проте кожен погоджувався з генералом Монкрефом, що для прекрасної дівчини це дорівнювало самогубству – кинутися в обійми до чоловіка, якому майже п’ятдесят. Містер Роджер дарма опублікував сертифікат про народження сина в балтиморській газеті «Полум’я», використовуючи величезний шрифт. Ніхто не повірив йому. Ви могли лише просто глянути на Бенджаміна, і все ставало зрозумілим.
Проте ті двоє, яких ця історія стосувалася найбільше, перебували в спокійному життєвому морі. Величезна тьма історій про її нареченого була настільки фантастичною, що Хільдегарда вперто відмовлялася вірити навіть в одну справжню. Генерал Монкреф дарма вказував їй на високу смертність серед чоловіків п’ятдесятирічного віку, чи, зрештою, серед чоловіків, що були схожими на п’ятдесятирічних; даремно говорив їй про нестійкість у торгівлі залізними виробами. Хільдегарда вирішила вийти заміж за зрілого чоловіка, що й, зрештою, зробила…
7.
В одному, щоправда, друзі Хільдегарди Монкреф помилялися. Торгівля залізними виробами швидко процвітала. За п’ятнадцять років, з 1880 року, коли одружився Бенджамін, і до 1895-го, коли його батько вийшов на пенсію, їхній прибуток виріс вдвічі – і це все було величезною заслугою молодшого члена фірми.
Нічого додати, проте Балтиморська спільнота одразу ж прийняла подружжя до свого лона. Навіть старий генерал Монкреф поладнав із зятем, коли Бенджамін виділив тому кошти на видання його дванадцятитомної «Історії Громадянської війни», ідею публікації якої відхилили дев’ятеро відомих видавців.