Та й у самого Бенджаміна за п’ятнадцять років багато чого змінилося. Йому здавалося, що кров тече новою силою у його венах. Втіхою було прокидатися зранку, бадьоро ступати залитими сонцем вулицями, невтомно приймати та відправляти партії молотків і цвяхів. У 1890 році йому вдалося завдати непереможного удару конкурентам: він висунув припущення, що всі цвяхи, які використовуються при забиванні в ящики, що наповнені іншими цвяхами, – є власністю вантажовідправника, – внаслідок чого ця пропозиція набула чинності й була ухвалена верховним суддею Фоссайлом, завдяки чому фірма «Роджер Баттон і Ко» зберігала понад шістсот цвяхів щорічно.
До того ж Бенджамін усвідомив, що його більше й більше надихають прості щасливі моменти. Завдяки такому прагненню до задоволення він став першим власником автомобіля в Балтиморі. Зустрічаючи Бенджаміна на вулиці, його однолітки зазвичай заздрісно дивилися на картину, повну здоров’я та життєдайності.
– Він, здається, з роками все стає молодшим, – вони зазначали. І якщо старому Роджерові Баттону, якому було тепер шістдесят п’ять, із перших літ не вдалося пристойно привітати свого сина, то тепер він спокутував свої гріхи, ледь не поклоняючись йому.
І тут ми змушені підійти до неприємної частини оповіді, про яку слід згадати мимоволі. Була лише одна річ, що хвилювала Бенджаміна Баттона; його перестало вабити до своєї дружини.
У цей час Хільдегарда мала тридцять п’ять років та чотирнадцятилітнього сина Роска. У перші роки їхнього подружнього життя Бенджамін її боготворив. Та час проходив, і її волосся, що вилискувало міддю, набуло неприємного, коричневого відтінку, голубий лазурит очей потьмянів і перетворився на колір дешевої глини – ба більше, найгіршим було те, що вона стала безчуттєвою, надто спокійною, надто безтурботною, надто в’ялою у своїх бажаннях та неперебірливою у своїх смаках. Як наречена, саме вона «витягувала» Бенджаміна на танці та світські обіди – зараз же все стало навпаки. Вона з ним виходила у світ, проте без ентузіазму, поглинена вічно сущою інерцією, яка одного дня заволодіває нашим життям та залишається з нами до смерті.
Бенджамінове невдоволення зростало. Під час спалаху Іспансько-Американської війни в 1898 році його домівка стала для нього такою холодною, що він вирішив добровільно піти в армію. Використовуючи свої зв’язки в бізнесі, він отримав звання капітана, а проявивши блискучі здібності, був підвищений до чину майора, а потім – підполковника, коли брав участь у відомій битві при Сан-Хуан Хіллі. Він був легко поранений та нагороджений медаллю.
Бенджамін так звик до бурхливого й неспокійного воєнного життя, що не міг його кинути, та справи вимагали його присутності, тож він подав у відставку й повернувся додому. На вокзалі його зустріли звуки урочистого оркестру, що супроводжували до будинку.
8.
Хільдегарда зустрічала його з веранди, розмахуючи великим шовковим прапором, і навіть тоді, коли він поцілував її, тужливе серце відчуло, що ці три роки взяли своє. Це була жінка сорока літ, крізь волосся якої пробивалися слабкі сиві пасма. Її вигляд привів його до відчаю.
Піднявшись у свою кімнату, він подивився на свій відбиток у старому дзеркалі – підійшов ближче й глянув на своє обличчя з тривогою, порівнюючи його з фотографією, зробленою ще до війни.
– Господи! – вигукнув він.
Процес продовжувався. Не було й сумніву, зараз він мав вигляд чоловіка тридцятирічного віку. Замість того, аби відчути захоплення, стан його погіршився – він невідворотно молодшав. Спочатку ще жевріла надія, що коли фізичний вік дорівнюватиме віку психологічному, то цей гротескний феномен, заплямувавши його народження, припинить свою дію. Він здригнувся. Майбутнє здавалося йому жахливим, страшним.
Коли він спустився вниз, Хільдегарда чекала на нього. Вона здавалася занепокоєною, і він подумав, чи, бува, вона не встигла щось запідозрити. Намагаючись пом’якшити напругу між ними під час обіду, він торкнувся теми, котра його хвилювала, і розпочав бесіду доволі делікатним тоном, як тоді йому здавалося.
– Що ж, – мовив спокійно, – усі кажуть, що я виглядаю молодшим, аніж будь-коли.
Хільдегарда зневажливо глянула на нього. Вона фирк- нула.
– Думаєш, тобі є чим вихвалятися?
– Я не вихваляюся, – запевнив її, відчуваючи певну незручність.
Вона знову фиркнула.
– От і чудово, – сказала вона, а через секунду – гадаю, ти знайдеш достатньо сили, аби зупинити це.
– І як мені цьому зарадити? – запитав він вимогливо.
– Я не збираюся сперечатися з тобою, – вона заявила. – Проте для певних речей є шлях правильний та оманливий. Якщо ти вирішив, що ти не такий, як інші, я не зможу тебе зупинити, та я дійсно гадаю, що це не зовсім тактовно з твого боку.
– Але ж, Хільдегардо, я нічого не вдію.
– Вдієш. Ти просто впертий. Думаєш про свою особливість, про те, що завжди таким був та що завжди будеш. Але ж уяви, якби кожен дивився на речі так, як ти, – яким був би світ?
На це безглузде й неспростоване питання Бенджамін не знайшов відповіді, і з цього часу безодня між ними почала глибшати. Він тільки дивувався, чим вона змогла його підкорити.
А тут ще з пришестям нової доби він зрозумів, що потяг до невгамованої пристрасті зростав. Жодні зустрічі в Балтиморі не проходили без нього, він танцював із чарівними, молодими, проте заміжніми жінками, дискутував із красунями, котрі тільки-но починали відвідувати такі вечори, відчуваючи шарм їхнього оточення, допоки його жінка, як вдова, сиділа серед старих дів. Обличчя її віщувало біду, пихате несхвалення, а погляд проводжав його суворим, розгубленим докором.
– Дивіться! – казали люди. – Яка ганьба! Молодий юнак такого віку прив’язаний до сорокап’ятирічної жінки. Він, певно, молодший від неї на двадцять п’ять років.
Вони забули, – люди неминуче забувають, – що в 1880 році їхні матері та татусі говорили те саме про цей нерівноцінний шлюб.
Неприємності, котрі Бенджамінові доводилося терпіти у своїй родині, пом’якшувалися новими захопленнями, котрі в нього з’явилися. Він почав грати у гольф й робив надзвичайні успіхи. Він зацікавився танцями: у 1906 році він став експертом у виконанні «Бостон», у 1908 – впевненим знавцем «Максіксе», а в 1909 йому заздрив кожен юнак у місті, коли той танцював «Касл Волк».
Його популярність, звісно, деякою мірою заважала роботі, та він займався торгівлею залізними виробами майже двадцять п’ять років і тепер вважав, що зовсім скоро зможе передати цю справу в руки свого сина Роско, який нещодавно закінчив Гарвардський університет.
Його часто плутали з сином. Це викликало в нього вдоволення, він швидко забув той зловіщий страх, що опанував його, коли він повернувся з Іспано-американської війни та почав наївно радіти своїй зовнішності. Та ця солодка омана мала ще неприємний післясмак – він ненавидів з’являтися на публіці зі своєю дружиною. Хільдегарді було під п’ятдесят, і він жахливо її соромився.
9.
Одного серпневого дня, 19 року, після того, як фірма «Роджер Баттон і Ко» потрапила до рук молодого Роско Баттона, чоловік, на вигляд якому можна було дати років двадцять, вступив на перший курс Гарвардського університету в Кембриджі. Він не зробив фатальної помилки й промовчав про своє п’ятдесятиріччя, не згадав він і те, що його син закінчив цей університет десять років тому.
Його зарахували, і, майже одразу ж, він опинився серед найобдарованіших студентів класу, частково тому, що здавався трохи старшим, ніж інші першокурсники, яким було приблизно років вісімнадцять.
Та значний успіх йому принесла футбольна гра з Єльським коледжем, в якій він грав так фантастично, із такою жагою, із холодною, безжалісною злістю, що забив сім штрафних і чотирнадцять звичайних м’ячів у ворота суперників, після чого всіх одинадцятьох гравців, що втратили свідомість, винесли з поля. Він став найзнаменитішим у коледжі.