Книжник спиною відчув, що зараз його схоплять. Він різко звернув із стежки, проломившись крізь кволу поросль молодого осичника і, перечепившись через невидимий у траві пеньок, полетів сторчголов схилом.
Позаду зареготали, знову пролунав пронизливий свист.
Книжник зробив запаморочливий кульбіт, намагаючись утриматися на ногах, проїхався фізіономією по землі, перекинувся кілька разів, остаточно втративши орієнтацію, і важко впав у щось мокре, гаряче, липке, що пахло плоттю та фекаліями. Він спробував крикнути, але не зміг, завовтузився, немов напіврозчавлений жук, вивільняючись із якихось слизьких джгутів, що сковували рух, і таки вислизнув.
Очі довелося продирати, вії злиплися. Неприємне місиво було навіть у роті. Книжник став навпочіпки і побачив перед собою розпороте черево діра, куди він гепнувся при падінні, скручений клубок синьо-червоних кишок, з яких він виплутувався, закинуту голову рогатого звіра із темним язиком, який стирчав між губ, і зрозумів, чим наповнений його власний рот.
Його вирвало – раз, удруге.
Голоси переслідувачів раптово змовкли.
Книжник знесилено прихилився до туші, стираючи з обличчя густе місиво зі звірячої крові і вмісту розпоротих кишок, і побачив вождів, що стояли за два десятки кроків від нього. Вони не втікали й не наближалися, просто завмерли на місці зі зброєю в руках, причому стволи дивилися в землю.
Між вождями та Книжником, розставивши ноги на ширину плечей із явною готовністю до стрибка, стояла людина у високих черевиках і камуфляжній куртці з каптуром, невисока, руда, коротко стрижена. У долоні її правої руки був загрозливо затиснутий тесак – величезний, закривавлений. У лівій руці (цього Книжник відразу не помітив) вона тримала пістолет, ствол якого теж дивився в землю, але судячи з того, як стояла людина, як були зігнуті в колінах її ноги, розвернуті плечі, було зрозуміло, що якоїсь миті, якщо буде на те причина, гримне постріл.
І цей постріл буде влучний.
Вожді мовчали.
Незнайомець мовчав.
Книжник зрозумів, що і йому не слід розкривати рота.
– Це наш дір, – промимрив нарешті Облом. – Це ми його загнали…
Людина нічого не сказала і навіть не поворухнулася.
Книжник дивився на неї зі спини і раптом із жахом побачив, як із каптура камуфляжної куртки вислизнуло щось рудо-чорне, хвостате і швидке. Мить – і звір завмер у людини на плечі стовпчиком.
– Білка…
Тепер Книжник зрозумів, хто стоїть між ним і вождями.
Білка.
Він не бачив її з минулої осені.
Її називали так за рудий колір волосся, за міцні зуби і за те, що вправно лазила по деревах – вона з такою спритністю стрибала з гілки на гілку, що у спостерігачів мимоволі завмирало серце.
Якось Білка знайшла розорене воронням гніздо білки, вигодувала одне дитинча, і те не сходило з її плеча ні вдень, ні вночі і навіть спати вкладалося в каптур її штопаного-перештопаного худі.
Спритність допомагала їй в іграх, вона надавала перевагу товариству хлопчаків, а не прісній компанії ровесниць, і хлопчаки сприймали її нормально.
До певного віку сприймали. А от згодом…
Закон є закон. Коли вона з кіда раптом перетворилася на герлу, усе змінилося.
Про ту історію вожді не любили згадувати. Білка зникла з племені.
Зовсім.
Регулярно з’являтися в Парку вона перестала приблизно три зими тому, після смерті Сунь-Вийми. Подейкували, що у неї є лігво десь неподалік, але вистежити її не вдавалося.
Після того як Пройду знайшли повішеним униз головою на старому осокорі біля каруселі, охочих шукати притулок Білки не знаходилось.
Вожді, тоді ще інші, змирилися з тим, що вона – відрізана скибка. Тримати таку серед герл – як гратися з гранатою, а які виродки могли від неї народитися – то й самому Нещадному невідомо. Навіщо псувати уклад?
Тож вона була сама по собі, плем’я – саме по собі, і це влаштовувало і Білку, і вождів.
Коли старі вожді зустрілися з Нещадним і владу над плем’ям отримали Облом, Нога, Свин та Бігун, Білка з’явилася в Парку востаннє, напевно, щоб іще раз натякнути: тримайтеся від мене подалі!
Ось тоді її і бачив Книжник.
Він пам’ятав її ще кідом – маленьку, незграбну, швидку, як блискавка. Їхні матері, нехай про них забуде Нещадний, жили поруч, і Книжник змалку навіть дружив із Білкою.
Але це було ще до того, як Сухорукий навчив його читати, і єдиними друзями Тіма стали книжки. Тобто дуже давно, більше десяти зим тому. Книжник не був упевнений, чи пам’ятає його дівчина. Особливої надії на це не було. Але, якщо навіть і пам’ятала, що це змінювало? Зовсім нічого. У світі, де дитина з перших хвилин пізнає гірку істину, що життя коротке, дитяча дружба – не надто звична річ.
– Чуєш, Білко, – обережно вимовив Свин, намагаючись не робити зайвих рухів. – Ти той… Віддай. Це ти, того…
Свин ніколи не був красномовним, але зараз перевершив самого себе. Книжник буквально відчув, що цей опецькуватий, як міцний кабан, низькорослий хлопець відчуває себе не в своїй тарілці. Свин, напевно, пам’ятав, як виглядав Пройда, що висів униз головою на дереві, і якою поганою смертю помер Сунь-Вийми, і тому поводився стримано.
– Ти ж не потягнеш усю тушу, – примирливо сказав Облом. – Бери собі хоч який кусень – і гайда.
Білка стояла мовчки, а от звір на її плечі гучно клацнув – недружелюбно, скорше навіть загрозливо.
– Ти ж не будеш із нами битися через м’ясо? – запитав Нога.
Білка повела плечем, і звір, що сидів згори, миттю шмигнув у каптур.
Вожді напружилися. Книжник готовий був заприсягтися, що вони ледве не кинулися врозтіч, коли вона смикнула рукою з пістолетом. От що значить слава, яка йде попереду тебе!
– Я візьму печінку, – сказала Білка стиха. – І шмат зі спини.
– Гаразд, – квапливо мовив Облом. – А цього ти теж на м’ясо пустиш?
Книжник зрозумів, що йдеться про нього.
Вона знизала плечима.
– Мені він не потрібен… Не люблю, коли вбивають просто так.
– Він порушив Закон… – почав був Нога.
– Здохни сьогодні! – сказала Білка, ніби вистрілила, її голос металом брязнув у гортані. – Плювати я хотіла на ваші закони! І на вас. Чешіть звідси.
– Але ми добуваємо племені їжу, – примирливо почав Облом. – Ми захищаємо герл і бебиків, виховуємо кідів і робимо з них челів. Ніхто в Парку не вижив би без Закону. Закон – це життя. Той, хто не поважає закон, мусить померти, інакше вимре плем’я. Ти ж знаєш – не лише у нас так… У Сіті Закон іще суворіший. Навіщо в нас стріляти, Білко? Ми все робимо за Законом. Це ти пішла і живеш, як хочеш.
– Здохни сьогодні, Обломе, – повторила Білка. – Мені насрати, що ви там робите зі своїм стадом. Паняй звідси, якщо не хочеш кулю в черево. Повернетеся, коли я піду.
– Ходімо, Книжнику, – покликав Нога. – А то вона й тебе застрелить, і ми не зможемо тебе засудити…
– Але… Але ж вона віддає вам діра! – промимрив Книжник.
– Атож, це мав бути наш дір, – глузливо посміхнувся Облом, – а тепер вона його нам віддає. Розумієш різницю, хробаче? Коли вже до тебе нарешті прийде Нещадний, гівнюче? Коли я вже перестану бачити твою мерзенну пику?
– Ти можеш залишитися, – кинула Білка мимохіть.
– Не дратуй мене, Книжнику, – Облом презирливо скривив рот. – Якщо ти зараз не встанеш і не підеш із нами, я тебе просто вб’ю…
– Він і так тебе вб’є, – тихий голос Білки звучав абсолютно рівно, без емоцій. – Він тебе вб’є, бо любить це робити. Іншої причини йому й не треба.
Книжник зрозумів, що їй абсолютно все одно, уб’є його Облом чи не вб’є. Просто їй подобалося перечити вождям. Навіть спина Білки виразно говорила про те, як вона ненавидить і зневажає цю трійцю. Вона зовсім не палала бажанням захистити Книжника від розправи, зате принизити Облома з компанією їй було в радість.
Книжник звівся на ноги.
Настане ніч, і він змушений буде повернутися в Парк. Він не виживе в лісі. Ліс – не його стихія. Білці є куди йти, йому ж іти нікуди – тільки в Бібліотеку. У нього немає іншого прихистку, йому вже не побудувати нічого путнього – занадто мало часу залишилося до приходу Нещадного.