– Пообіцяй, що не битимеш мене, – сказав він, витираючи з обличчя вже загустілу суміш оленячої і власної крові.
У роті чувся гидкий присмак лайна і блювоти, боліли розбиті губи, саднило в боці, а на передпліччі, куди потрапив приклад, наливався багряний шишак.
Книжник не був готовий воювати з вождями.
Він хотів миру, нехай навіть ціною приниження. Він хотів повернутися в напівтемряву свого житла, де щоночі шаруділи з-поміж паперів щури, де пахло сирими корінцями книжок і сечею гризунів. Тільки там, серед тисяч дивом уцілілих, хоч і погризених книжок, він відчував себе захищеним. Там він був удома.
– Якщо ви залишите мене в спокої, я розповім вам про місце, де є ліки від Нещадного, – сказав він, намагаючись надати голосу твердості.
Свин заіржав.
Весело так, дуркувато, демонструючи діру замість правого верхнього ікла, вибитого під час Випробування.
– Ти з нами торгуєшся? – запитав Облом примружившись. – Та ти геть скретинів, хробаче. Плем’я вирішить, що з тобою робити…
Книжник проковтнув жовч, що підступала до горла.
– Плем’я зробить те, що ти скажеш…
– Ти нічого не купиш своєю брехнею, Книжнику, – презирливо процідив Облом. – Немає ніякого способу зупинити Нещадного. Він приходить за всіма, коли настає термін.
– Це не так… Є ліки.
– Це так! – відрізав вождь. – Нема ліків від смерті. Не ховайся за спиною герли! Будь хоч трохи челом, гівнюче…
– Але в книжках…
– Що корисного можна знайти в книжках? Там написано, як полювати? Як вижити взимку, коли звір відходить? Книжки – сміття, як і ти.
Книжник пройшов повз Білку, подумав і обернувся, щоб подивитися їй в очі.
Тепер він стояв на лінії вогню, прикриваючи своїм тілом усю трійцю.
– Ти мене пам’ятаєш? – запитав він.
Обличчя в Білки було худе, вилицювате, сірі очі дивилися колюче, недоброзичливо. Вона вся видавалася сплетеною із джгутів: передпліччя, шия – суцільні м’язи, ні краплі жиру, нічого зайвого. Навіть густе рудувато-попелясте волосся, яке Книжник чомусь пам’ятав найкраще, було грубо відкраяне ножем і перетворене в нерівну подобу «каре».
– Пам’ятаю, – сказала вона сухо. – Ти – Тім.
– А я думав, ти мене не впізнала…
Книжник повернувся і пішов до вождів шкутильгаючи.
Білка спостерігала, як Свин відважив Книжнику ляпаса, але не на повну силу, а так – полякати. Книжник навіть не став закриватися, похитнувся від удару і попрямував далі, приречено схиливши голову.
Облом відступав обережно, спиною вперед, ні на секунду не випускаючи Білку з поля зору. Перед тим як сховатися в кущах, він посварився на неї пальцем і швидко прошмигнув у хащі.
Коли постать Облома зникла, Білка сховала пістолет у поясну кобуру і перехопила ніж зручніше. Рудий звір знову вислизнув із каптура і спритно сів дівчині на плече.
– Додому хочеш? – запитала вона, нахиляючись над розпоротим черевом діра. – Зажди, скоро підемо…
Лезо ковзнуло по шкурі, і плоть розійшлася під напором сталі.
Одним порухом Білка підняла печінку, що з’явилася в розрізі, спритно вирізала шматок, що сочився гарячою кров’ю, і викинула його назовні. Гладкий, покритий щільною плівкою смаколик упав у траву.
Тепер треба було вирізати зі спини діра баликову частину, її можна зав’ялити або закоптити на зиму. Руки дівчини були закривавлені, руків’я обробного ножа ковзало. Білка видерла з-під ніг пучок трави і протерла долоні, а потім і ніж.
Очі її натрапили на якийсь довгастий предмет, що лежав поруч із тушею. Це була дерев’яна паличка з чорним осердям.
Білка із зусиллями згадала назву палички – олівець.
Олівець – це те, чим пишуть букви. Або малюють. Літер Білка не знала, малювати не вміла. А може, і вміла, але змалку не пробувала це робити.
Олівець міг належати тільки одному челу – Книжнику. Тіму. Щуплявому сором’язливому хлопчакові, який тоді, кілька років тому, не міг захистити ні себе, ні інших. Він так і залишився щуплявим і беззахисним. Зайвий клопіт.
Білка хмикнула і поклала олівець до кишені.
Управлятися ножем простіше і звичніше.
Навіщо потрібен олівець? Хіба ним можна вирізати м’ясо з туші?
Лезо з хрускотом пройшлося вздовж хребта діра.
* * *
Книжник сподівався, що й цього разу все обійдеться.
Насправді він розумів, що після сутички в лісі, після того, як він побачив, як спасували перед Білкою троє «непереможних» вождів, йому не уникнути розправи. Йшлося про те, стратять його вожді, чи все закінчиться побиттям із покаліченням? Морально Тім був готовий до гіршого, але вмирати не хотілося. Він давно навчився терпіти все, окрім смерті.
Коли мисливці під наглядом Ноги та Свина притягли в Парк тушу діра, Книжник сидів у себе на третьому поверсі й дивився у вікно на площу.
«Площа», звичайно ж, це недоречно сказано. Колись, років так вісімдесят тому, це місце можна було назвати площею. А зараз…
За багато років природа відвоювала у мертвої людської цивілізації втрачені території. Трава заплела плитку тротуарів, розгризла до крихт асфальт, змусила потріскатися бетон. Дерева розрослися, між стовбурами з’явився чагарник, молодняк, що нахабно пхався із землі, утворив рідкий підлісок, з яким герли поки що безуспішно боролися.
Але площа все ж була колишньою, тепер її можна було назвати невеликим сквером, за яким сяк-так доглядають садівники.
Довкола стояли будівлі для людей Паркового племені, зокрема й той будинок, де знайшов свій притулок і долю Книжник. У будинку цьому ніхто більше жити не хотів, занадто холодним і незатишним він був. Дошки підлоги і паркет із залів і коридорів на другому поверсі спалили ще в давні часи, швидше за все в один із перших років після приходу Нещадного. А ось вікна залишили неторканими.
Це згодом за будинками навчилися якось доглядати, коли з’ясувалося, що будувати нові не вміють. Ледве вистачало навичок підтримувати сяк-так уцілілі будівлі, особливо якщо збереглися шибки.
У перші роки в Парку траплялося багато пожеж. Улітку в околицях можна було збожеволіти від задухи, зими ж виявилися сирими, вогкими і досить суворими.
Грілися, як могли, себто кепсько, від чого й горіли цілі квартали, особливо в місті. У Сіті й досі де-не-де стоять обвуглені кістяки з’їдених вогнем будинків, і височіє напівоблуплений горілий стирчак хмарочоса в Даунтауні.
Книжник бачив ці руїни на власні очі.
Рік тому він як пеон брав участь у набігові на Сіті і виніс із цього походу, крім страху й відрази, великий паперовий атлас із картами автомобільних доріг.
Атлас валявся на верхній полиці стелажа на зруйнованій заправці, де вони пересиджували ніч. Дебелий шматок пластику, в який запечатали книжку, зберіг її неушкодженою.
Давно не їздили автомобілі.
Давно вже заросли дороги, по яких можна було рухатися автівками.
Давно вимерли люди, які вміли робити автомобілі, і самі машини перетворилися на купи непотрібного іржавого мотлоху. А от атлас лежав і досі на заправці й терпляче чекав нового господаря.
Притягнувши здобич додому, Книжник вивчав його декілька тижнів.
Він порівнював карти доріг зі знайомими назвами містечок, які досі можна було прочитати на обшарпаних дороговказах, і нарешті зміг розібратися з місцем їхнього розташування.
Країна, де вони жили, виявилася величезною. Набагато більшою за ту, що він міг собі уявити. Жили великих доріг з’єднували між собою Сіті, залишаючи обабіч трохи менші поселення. Від жил урізнобіч розбігалися тонші дороги, від них – іще дрібніші. На останніх сторінках Книжник виявив плани міст.
Атлас захопив його, як найкращий роман, змусив остаточно прокинутися втомлену від буденності уяву. Але, на жаль, не вбив у Книжникові наївність – він усе ще вважав, що влаштування Світу хоч кому цікаве. Він поткнувся до вождів, щоб поділитися свіжими знаннями з племенем, але натрапив на холодне бридливе нерозуміння: навіщо? Навіщо племені знати про це? Що це дасть? Хіба стане хтось добровільно віддалятися від будинку на багато миль?