Вона була одягнена так само, як уранці, тільки без куртки – рвані й зашиті абияк джинси, чорний худі, добротні високі черевики на рубчастій підошві, пістолет у відкритій кобурі на поясі й уже знайомий Книжнику зачохлений ніж на стегні.
І ще на плечі у неї так само, як уранці, сидів і недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною відмінністю в екіпіровці був короткий автомат на брезентовому ремені – видно, що доглянутий, майже новий.
– Заспокоївся? – запитала вона без тіні дружелюбності в голосі. – Добре. Тобі мене боятися не треба. Тобі їх боятися треба.
– Що тобі треба, Білко?
– Я прийшла з тобою поговорити…
– Зі мною? – вичавив із себе Книжник. – Про що?
– Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Білка, уважно дивлячись Книжнику в очі. – Якщо ти не набрехав і його справді можна обдурити…
Роздiл другий. Крадiжка
Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятій хвилині шляху. Начебто далеко відійти за такий короткий час було неможливо, і деякі місця здавалися йому знайомими, але Білка змінювала стежку, і Тім знову нічого не впізнавав.
Одного разу вони пройшли під старою залізницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навіть не нагинаючись. Під ногами заплюскотіла вода, запахло несподівано добре – не цвіллю, а свіжою річковою зеленню, але ніякої річки тут не було – Книжник міг голову дати навідсіч.
Найближчий струмок, де кідам веліли ловити вертких і жирних вусанів, знаходиться за милю від Парку, за пісками і Великою каруселлю.
Іще вода була в Банці, але пахла вона інакше, старим болотом: за зиму і весну туди стікало кілька тонн, у липні вода зацвітала пишною салатовою піною, і тільки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кіркою льоду, остаточно очищалася.
І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’ї ніхто не ліз, та й пахло звідти так, що хоч біжи і ховайся…
Болота вважалися місцем згубним, туди ніхто з племені не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, ніхто доладу пояснити не міг. Говорили – мертвих. Але мертві – вони мертві і є. Чого їх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебиків, щоб до Боліт не бігали, не тонули.
Але от невдача…
Ночами (і це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, і це точно кричали не оули.
А ще…
Хтось ночами ворочався в бурій смердючій рідині, і блукали поміж обдертих, вічно мокрих стовбурів дивні тьмяні вогники, які раптово спалахували зеленим. Померлих це ніяк не стосувалося, але лякало дуже.
Білка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, і йому доводилося підлаштовуватися під її темп, а це виявилося непросто.
Тім ходити лісом не вмів, не тільки безшумно – узагалі не вмів, і вже через чверть години сопів, ніби чайник над багаттям.
– Іще далеко? – прохрипів він, розмазуючи на лобі гарячий піт.
Білка озирнулася й похитала головою.
Її приручений звір уже не сидів у каптурі худі, а бадьоро стрибав деревами обабіч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.
Виявилося, справді недалеко, але тоді, коли Білка ковзнула всередину густо зарослої плющем металевої конструкції, перед очима Тіма вже кружляли чорні цятки.
За щільною завісою листя сутеніло і було холодно.
– Стояти! – наказала Білка, не підвищуючи голосу.
Тім завмер, витираючи рясний піт на обличчі.
Дівчина опустилася на одне коліно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, і Книжник здогадався, що вона знімає розтяжку.
– Ти тут живеш? – запитав він.
Білка, не озираючись, похитала головою.
– Тепер проходь.
Тім боком прослизнув повз неї.
– Крокуй прямо.
Тепер Книжник ішов першим і уважно дивився собі під ноги.
– Ліворуч, – наказала Білка.
Він повернув.
– Прийшли.
Швидше за все вона зберігала тут деякі запаси – пом’ятий металевий бідон, кілька ящиків із казна-чим.
– Сідай.
Два рази повторювати не довелося – Тім буквально звалився на землю.
– Дякую.
Дівчина знизала плечима.
– Пити будеш?
– Так.
За ящиками виявилася захована кружка, від води з бідона заломило зуби, але Книжник жадібно вихлебтав половину.
– Тримай.
Частування було так собі: коржик із якогось насіння і грубого борошна, твердий, як підошва, й абсолютно прісний, але перебирати не доводилося. Тім відкусив шматок і, насилу прожувавши, запив.
Білка сиділа на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, і уважно розглядала гостя.
– Назад тебе не візьмуть, – сказала вона нарешті.
– Знаю…
– У лісі тобі не вижити.
Тім спробував зобразити усмішку, але вона вийшла кривою.
– Це теж не новина.
– Чому вони тебе не люблять?
На цей раз знизав плечима Книжник.
– Я не мисливець.
– Цього недостатньо.
– Я непотрібний племені.
– Звучить зрозуміліше, – байдуже мовила Білка. – Дивно, що ти протримався так довго.
– Я старався.
– І ніхто не підняв за тебе голос?
– У мене немає друзів.
– Окрім книжок? – запитала Білка.
– Окрім книжок.
– Єдина користь від книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тією ж крижаною серйозністю.
У напівтемряві Книжник не дуже добре бачив її обличчя, але розумів, що це мовлено без тіні дружелюбності.
– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?
– Так.
– Тоді нам знадобляться книжки.
– Усі? – запитала вона.
– Ні. Усього дві. Але без них ми можемо не починати.
– Вони з тобою?
Книжник зітхнув.
– Вони залишилися в Бібліотеці.
– Це погано…
– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу і щоденника ми нікуди не дійдемо.
– Що таке атлас?
– Це карта.
– Іще раз…
– Це книжка, за якою можна дізнатися, куди йти. Там намальовані річки, дороги, міста…
– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?
– Звичайно ж, «до»!
– Корисна книжка, – сказала Білка, трохи помовчавши.
– Річки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І міста на місці.
– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?
– Щоденник? – перепитав Книжник і задумався. – Це така книжка… Її людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.
– Кожен день?
– Ні, не кожен. Коли щось трапляється… Наприклад… – Тім зітхнув. – Я сьогодні не потрапив у діра, і за це вожді вигнали мене з племені. Я вже думав, що помру сьогодні на самоті, але моя стара знайома Білка врятувала мене від нічних жахів і навіть нагодувала…
Білка фиркнула.
– І це комусь цікаво?
– Раніше люди читали книжки.
– Світ, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.
– Він помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тільки перестали писати, але це ще не кінець…
– І ти намагався пояснити це Нозі? – запитала Білка. – Тоді зрозуміло, чому він тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?
– Він допоможе нам знайти місце, де народився Нещадний.
– Нещадний – не людина, – сказала Білка, чітко відділяючи слово від слова. – Нещадний не міг народитися і не може померти. Нещадний з’їдає наше життя, але він не живий. Не говори дурниць, Книжнику.
– І все-таки він народився, хоч і не так, як людина, – пояснив Тім терпляче. – Цей щоденник… Розумієш… Я знаю, у це важко повірити, але… Як би пояснити так, щоб ти повірила?
– Спробуй просто сказати правду.
– Добре. Це щоденник дівчинки, батько якої створив Нещадного… Дочки чоловіка, який убив старий світ.
Він замовк, дивлячись на Білку.
Очі Тіма вже звикли до напівтемряви, і він розгледів, як із каптура її худі за ним спостерігає ручна білка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя її господині майже нічого не виражало.
– І там написано, що Нещадного можна обдурити?
– Нещадний – це хвороба. Від неї є ліки. Якщо ми правильно прочитаємо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повинні повернутися в Парк і забрати все, що потрібно, з Бібліотеки.
– Вночі, – сказала Білка.
– Що вночі? – перепитав Тім.
– Ми повернемося в Парк вночі, Книжнику. Поки ти можеш подрімати.