– Ти мені повірила? – Тім заусміхався безглуздою щасливою усмішкою, очі смішно зіжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що іноді народжувалися в Парковому племені – пласколиці та вузькоокі. Якщо вони не починали говорити до двох років, то за Законом племені їх належало вбити, але нинішні вожді вирішили не чекати два роки: щойно шаман підтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслідно. – Ти серйозно мені повірила?
Білка рухалася стрімко: мить – і перед носом Книжника з’явилася її права рука з рисками річних позначок на передпліччі.
Обличчя Білки наблизилося впритул до його обличчя.
– Навіть якщо я не вірю жодному твоєму слову… Ти ж умієш рахувати? Так?
– Так.
– Скільки років у мене на руці?
Шкіра у Білки була, як у всіх рудих – світла, з розсипом блідих веснянок. На передпліччі красувалися сині лінії татуювань – шаман, виконуючи свій священний обов’язок, відзначав кожний прожитий рік новою смужкою. Останні три відрізнялися і кольором і формою – вона сама видряпувала мітки. Робила розріз і мазала його фарбою.
– Сімнадцять, – прошепотів Тім.
– Вірю я в твою історію чи не вірю, – повторила Білка, – але це нічого не змінює. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогодні, завтра… А, може, він уже прийшов учора, тільки я поки цього не відчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.
Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи сині смужки, що прикрашали його праву руку.
– Їх сімнадцять, – пояснив він. – Так що ми з тобою в однаковому становищі. Сподіваюся, що я народився взимку.
* * *
Над Парком висів щербатий червоний місяць. Вітер дув з боку Боліт, і в повітрі відчувався ледь помітний запах вогкості, змішаний із солодкуватим присмаком тліну – свіжий і гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.
Бібліотека була буквально за два кроки. Місячне світло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навіть тріщини на дверях, але для того, щоб опинитися біля входу, потрібно було перетнути відкритий простір, а Білка не дозволила йому цього зробити.
Майже чверть години вони пролежали в густому підліску, який упритул підступив до будинків. Ліс був сповнений шерехів. Кілька разів за розваленою огорожею «Кідленда» хтось пробіг – чутно було, як він продирається крізь густі зарості. Хто це був – дір чи молодий елк, розібрати не вийшло, але не піг-батько, це точно. Через деякий час за звіром, тихенько тявкаючи, пробігла зграя вольфодогів. У кронах дерев засвистіли-зацокали розбуджені біганиною нічні птахи, потім заохали оули і все стихло на кілька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалібне виття вольфодога, який ішов по сліду.
Білка слухала ніч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, і кілька разів припадала до монокуляра, але направляла його не на Бібліотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вікна. Потім похитала головою і жестом показала, що Бібліотеку треба обійти з іншого боку. Книжник мовчки кивнув і пішов за дівчиною, намагаючись не шуміти.
Хотів би Тім ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тіні в тінь, але його перебіжки були незграбні, хоча він дуже старався.
За Бібліотекою панувала майже непроглядна пітьма – місячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стіна будівлі кидала тінь, і зовсім не потрапляло навіть промінчика.
Саме на цьому місці Білка зупинилася й показала рукою вгору і за спину. Книжник придивився і побачив скелет пожежної драбини, іржавий і перекошений, що стримів угору, а в деяких особливо гнилих місцях висів окремо від стіни. Тім затряс головою, відкрив був рот, але Білка блискавичним рухом торкнулася його губ указівним пальцем правої руки – мовчи.
Книжник подумав, що в такому пташиному гаморі можна розмовляти на повен голос і ніхто тебе не почує, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дівчина закинула автомат за спину і вийняла з каптура ручного звірка. Білочка голосно зацокала, розпушила хвіст, її господиня підняла гризуна вгору, і той стрибнув із долоні на стіну, застрибав по ній з легкістю пташки, вмить досяг нижньої сходинки, стрибнув через неї й через секунду вже сидів на руці Білки.
Звірятко несло шнурок, зрозумів Книжник, адже просто так до останньої сходинки не дістати – і мав рацію! Поки білочка забиралася в каптур, її господиня за допомогою тонкого шнура перекинула через нижню поперечину міцний капроновий канатик і, відштовхнувшись від шару прілого листя, злетіла на сходи. Книжник заметушився внизу, немов злякавшись, що Білка кине його, але дівчина звісилася вниз, простягаючи Тіму руку.
Сильні пальці схопили кисть Книжника і він, не встигнувши навіть охнути, опинився поруч із Білкою, на висоті двох із гаком метрів над землею.
«Вгору», показала дівчина жестом. Сходи лише ледь помітно затремтіли, коли Білка опинилася ще на поверх вище, такі легкі були її рухи, незважаючи на автомат за спиною. Тім спробував піднятися сам, але залізо відразу ж заскреготало і все хитке полотно почало відділятися від стіни. Одна рука Книжника повисла в повітрі, хапаючи пальцями порожнечу, друга – намертво вчепилася в іржавий метал. Книжник стримав крик, хоча це коштувало йому зусиль, і заплющив очі, щоб не бачити наближення землі.
Але він не звалився вниз. Його сильно смикнули за комір куртки і, немов ганчір’яну ляльку, закинули на перекошений пожежний майданчик другого поверху. Тім боляче вдарився носом об іржаве залізо настилу, і в голові прояснилося.
Він підняв голову і побачив Білку, яка завмерла біля вікна, забитого пластиковими листами. Книжник знав це вікно – воно виходило на ліс і внутрішній двір будівлі з коридора другого поверху. Бібліотека розташовувалася в крилі навпроти. Білка запитально подивилася на нього, і Книжник кивнув: тут!
Дівчина знову прислухалася, на цей раз до того, що відбувалося всередині будинку, а потім, сильно натиснувши ногою на пластиковий щит, відірвала нижню частину листа від рами і буквально протиснулася всередину.
Книжник зупинився, розуміючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандіозну комплекцію, а через невміння так управляти своїм тілом. Але він побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся і зник, відкриваючи темний отвір. Тім шмигнув у новостворений вхід, і спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерівну підлогу. Білка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темніше. Книжник нічого не бачив і навіть не чув дихання Білки. Голоси лісу за стінами стали ледь помітні, але будівля теж жила своїм життям, хоч до її звуків і треба було звикнути.
Вони рухалися по широкому коридору від тіні до тіні. Книжник, який за свої десять років життя в Бібліотеці тисячі разів блукав по цій щербатій підлозі ночами і знав тут кожну впадинку, йшов другим і не заперечував. Бути веденим виявилося спокійніше і приємніше. Зрештою, Білка озброєна, а він іде за книжками з голими руками – у кожного своя робота. Немов почувши його думки, дівчина зупинилася і сунула Тіму в руки ножа, а потім показала жестом, щоб він ішов уперед. Біля вікна Білка змусила його пригнутися й обережно подивитися через низьке підвіконня на будівлю навпроти. Очі звикли не відразу, але Книжник досить швидко розгледів причину, через яку їм довелося проникати в Бібліотеку таким шляхом. У вікні другого поверху в будинку на протилежному боці вулиці у світлі місяця блиснула сталь стволів. Як би там не було, а двоє з мисливськими рушницями дивилися за під’їздом, і було зрозуміло, чийого повернення стрілки чекають.
– По твою душу… – пояснила Білка, ледь ворушачи губами. – Ти знайдеш книжки в темряві?