– Що це? – запитав Книжник.
Вона промовчала, закріплюючи зв’язку на дверній планці. Бруднуватий, але з вигляду міцний шнурок вона пропустила через кільця штукенцій, що бовталися збоку, і натягнувши, прив’язала його до залишків заржавілого замка.
– Усе. Йдемо геть, – скомандувала вона, забираючи у Тіма рюкзак.
У коридорі за дверима вже тупотіли чели. Хтось почав віддирати від дверей дошки, протяжно заскрипіли цвяхи, що виповзали з пересохлого за літо дерева.
– Це гранати? – знову запитав Книжник, хоча знав, яку відповідь почує.
Білка кивнула.
– Звідки вони в тебе?
– Потім. Слухай мене. Коли вони відчинять двері – буде вибух. Сильний. Як тільки рвоне, ми з тобою побіжимо. Буде плутанина. Наше завдання – прорватися до ліфтів перш, ніж вони зрозуміють, що нас тут уже немає.
Вона подивилася на вогонь на підлозі, і глянула на Книжника.
– Якщо хочеш жити, неси сюди книжки…
– Ні! – видихнув він.
– Роби, що я тобі сказала… – Білка не підвищувала голосу, але йому здавалося, що вона кричить. Вона забрала у нього з рук дорогоцінний згорток і сунула у свій рюкзак. – Нам потрібен дим… Багато диму!
Двері тряслися під ударами.
У Сховищі Тім схопив купу журналів «National Geographic», що лежали на ближньому до виходу столі – улюблених журналів свого дитинства, – і, повернувшись у читальний зал, жбурнув їх у калюжу пального. Журнали зайнялися неохоче, обкладинка почала коробитися і чорніти, від полум’я повалив білий густий дим…
Скільки прекрасних годин провів Книжник, розглядаючи фотографії дивовижних місць, скільки нового прочитав на цих жовтуватих сторінках…
Він завмер, із жахом спостерігаючи, як полум’я пожирає журнали і його спогади.
– Лягай!
Він озирнувся на крик, не відразу зрозумівши, що це Білка командує йому.
Стулки дверей вже почали розходитися, і з коридора в читальний зал ринув переможний крик мисливців, що наздоганяли здобич.
Книжник іще падав, коли двері відчинилися.
Тіму здалося, що йому врізали дошкою у вухо. На мить він осліп і оглух, потім зір повернувся. У повітрі кружляли чорні пластівці сажі. Гарячі журнали розкидало по всьому залу, і повітря стрімко наповнювалося білим їдким димом. Дверей не було. Не було і частини стіни поруч із дверима. І біля дверей нікого не було. У всякому разі не було живих.
Хтось смикнув його за руку, змушуючи встати – це була Білка, і Книжник закульгав до виходу, намагаючись не навалюватися на супутницю всією вагою.
Біля дверей валялися останки його одноплемінників. Книжник намагався не дивитися під ноги. З цими челами він жив і дорослішав, але, забери їх Нещадний, жоден із них не був йому ні другом, ні товаришем. Він був чужим для них, вони для нього. Але все одно у грудях Тіма защеміло. Він був для них чужинцем, але все-таки це було його плем’я.
Вони бігли коридором, а ззаду вже тупотіла погоня. Облом зрозумів – щось пішло не так. Та хто завгодно зрозумів би після того, як від вибуху вилетіли усі шибки на фасаді. Фори їм давати не збиралися, на те, щоб знайти ліфти і вибратися, не було і хвилини.
– Тут!
Колись за допомогою цих ліфтів піднімали й опускали приготовані на кухні другого поверху страви, тому шахти були вузькі, але вибирати не доводилося. Білка вибила прикладом розсувні люки, відкриваючи отвори, що смерділи цвіллю, і вправно прошмигнула в один із них. Книжник затамував подих і шмигнув у сусідній.
Він падав униз, оповитий щільною липкою павутиною, яка, здавалося, заповнила весь отвір, і це було огидно до втрати свідомості. Летів він недовго і несподівано вдарився об підйомну платформу, що стояла поперек шахти. Майже застряг, але від удару платформа просіла, і він ухнув далі разом з її уламками. Раптово лаз закінчився, і Книжник опинився в порожнечі, задригав ногами, скрикнув від несподіванки і влетів у якусь хрустку пилову масу, що суцільно вкривала підлогу.
Поруч фиркала і переверталася Білка. Тут було зовсім темно – підвал знаходився під будівлею і його справді давно ніхто не відвідував, не було ні бажання, ні необхідності. Двері, що ведуть сюди, були завалені сміттям багато років тому, а ті, що були зовні, давно вросли в землю до половини.
Поруч із ним щось хруснуло, і підвал залило малинове світло від фальшфеєра, від якого Тім моментально осліп.
– Забери мене Нещадний, – видихнула поруч Білка.
Книжник моргнув кілька разів і завмер.
Вони стояли по коліно у висохлих хітинових тільцях, скинутих зміїних шкурах, якомусь зотлілому смітті, гнилих ганчірках…
Тім відчув, що починає свербіти. Весь. Із голови до ніг. І навіть усередині. Пахло вогкістю, щурами і ще чимось незрозумілим, огидно терпким.
– Де вихід?
– Не знаю. – Книжникові чомусь здавило горло, і він захрипів. – Це підвал. Тут були кухні і комори. І ще місце, де робили тепло…
– Вихід? – повторила Білка.
Над ними зазвучали віддалені голоси.
– Швидше! Вони зараз закидають нас гранатами!
– А у них є? – запитав Тім.
– Я вкрала свої у них перед тим, як піти. У них є. Не сумнівайся.
– Треба шукати люк, – сказав Книжник. – Люк у підлозі. Там має бути місце, куди зливали бруд. Щось на зразок труби або великої ями.
– Ти впевнений? Знаєш?
– Я так думаю.
– Не думай, – наказала вона. – Шукай.
Білка вже йшла, піднявши над головою фальшфеєр, загрібаючи ногами в огидному шарі мертвих комах.
– Шукай.
Тук-тук-клац…
Щось летіло по старій ліфтовій шахті.
– Відходь! – крикнула Білка. – Лягай!
Книжник не очікував від себе такої прудкості.
Граната вибухнула вже тоді, коли вони забилися за старий паливний бак у кутку. Уламки хльоснули по стінах, по іржавому металу бака, по стелі. Вибух підняв у повітря хмару пилу з хітину і сміття.
– Якщо ми не знайдемо люк, то тут і здохнемо, – сказала вона, закриваючи вільною долонею рот. У її другій руці вже догорав фальшфеєр. – Швидше, Книжнику! Швидше!
Книжник зажмурився і буквально пірнув у сміття біля їхніх ніг, намацуючи руками бетонну підлогу.
Тук-тук-тук-клац!
Перед тим як знову рвонути за рятівний іржавий бік бака, Тім відчув під долонею залізо.
Цього разу гранат було дві, й осколки від них розлетілися рикошетом по всьому підвалу, дивом не поранивши їх прямо в сховищі.
– Люк тут!
Вони пірнули у сміття з головою (Білка встигла увіткнути фальшфеєр між якимись залізними прутами, і червоне хімічне світло забилося об стіни), обшарюючи руками підлогу, поки не намацали квадратний шматок заліза, розташований врівень із бетонною плитою, але, на щастя, Книжник знайшов на залізі заглиблення, за які можна було вхопитися.
Голоси зверху звучали голосніше і голосніше, і було зрозуміло, що через декілька секунд униз полетять іще гранати.
– Узялися! – прокректав він, відчуваючи, як ломить м’язи на напруженій спині. – Узялися разом!
Якби не допомога Білки, Книжник ніколи б не відкрив виходу.
Кришка буквально вросла в бетон, але спільними зусиллями їм удалося зірвати її з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхні. Звук при цьому вийшов дивний – такий собі хлопок. І сталося це саме тоді, як у ліфтових шахтах застрибали веселі кульки, начинені вибухівкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!
У відкритий отвір під їх ногами ринуло сміття, немов вода у відчинений злив, – потоком, загуділо повітря, вирушивши вниз у провал. Хітиновий пил шелестів, закручувався у воронки, тік гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспаді…
У червоному світлі фальшфеєра видовище було зовсім уже нереальним.
Здавалося, що під підлогою сидить величезна жива істота, яка всмоктувала все, що опинилося в зоні досяжності. Засмоктує – і пожирає, засмоктує і пожирає… Книжник відчув, як тремтить і вібрує повітря навколо нього. Секунди тяглися, немов розігріта смола на сосновому стовбурі.
Гранати одна за одною п-о-в-і-л-ь-н-о вилетіли з ліфтових прорізів, одна за одною вдарилися об бетон, підстрибнули…