Білка використала несподівану допомогу Книжника з максимальною користю – не витрачаючи жодної секунди на покаліченого Ногу і задавленого Різника, вона розвернулася і, коротко замахнувшись, вдарила Шкутильгала стволом автомата в перенісся, і зразу ж, крутнувшись іще раз, прикладом додала по потилиці.
Нога, схопившись за яйця, вив, Шкутильгало ще падав, пирхаючи кров’ю, силкувався встати Різник, а Книжник, ведений інстинктом самозбереження, відкотився геть, намагаючись не потрапити під заміс, і шукав очима ніж Білки, який витягли у нього з кишені, поки волочили зі сховища в головний зал.
Білка врізала Нозі по тім’ячку, але по дотичній, розсікаючи шкіру. Голова Ноги виявилася куди міцнішою за його дзвіночки, й останній удар не вирубав вождя, а, навпаки, протверезив.
Кров залила йому обличчя, і, заревівши, Нога кинувся на Білку, намагаючись збити її з ніг. Він явно хотів перевести сутичку в партер і розчавити її своєю тушею, але дівчина легко перестрибнула через нього, пропускаючи супротивника під собою.
Не можна просто так стати вождем Паркового племені.
Нога мав не тільки близько триста фунтів ваги, а ще стільки ж фунтів злоби, завзяття і жорстокості. Він перекинувся на спину, готуючись встати, і Книжник побачив у його руці меч, яким Нога ледь не розпоров йому живіт.
Книжник відчайдушно закрутив головою, розшукуючи очима свою втрачену зброю, і натрапив поглядом на пом’ятого різьбяра, який силувався підвестися на ноги. В руках у чела був ніж, вірніше, навіть не ніж, а короткий меч – завдовжки, як мінімум, у три долоні дорослого чела.
– Стережись! – каркнув Книжник. – Білко! Ззаду!
Але Різник уже кинувся на неї зі спини, стрімкий і цілеспрямований, цілячись лезом у нирки.
Білка теж була швидкою, значно швидшою, ніж уявляв собі Тім, і очі у неї, напевно, росли на потилиці, тому що зробити те, що вона зробила, було б дуже важко без очей на потилиці.
Тож коли меч Різника вже торкався її одягу, дівчина, не обертаючись, відсахнулася, і лезо лише розпороло їй полу куртки, а Різник пролетів далі, витягнувши руку в смертоносному випаді. Він уклав в удар усю свою швидкість і силу і зупинитися не міг, тож отримав удар автоматним прикладом…
Якась кістка на обличчі у Різника тріснула, ноги злетіли, і він гепнувся потилицею на бетонну підлогу. Його довгий клинок відкотився прямо до колін Книжника, і той схопив його з такою жадібністю, ніби голодний, який побачив скоринку хліба.
Тим часом напівживий Нога знову вступив у бій і спробував ткнути Білку ножем у груди, але вона легко відбила випад стволом автомата. Усі дійові особи завмерли. Різник лежав нерухомо – ніс у нього тепер був як сходинка і щока провалилася на цілий дюйм, Шкутильгало ледь не захлинувся кров’ю. У строю, хоча і відносно, залишався Нога. Вождь іще невпевнено стояв на ногах, либонь, заважали травмовані яйця, але, дивлячись на його перекошену пласку пику, Книжник зрозумів, що він або з яйцями, або без них буде гризти ворогів зубами доти, доки живий. Тіма вперше гріла думка, що саме від його черевика Нозі так перепало. Він би й повторив, але наближатися до Ноги було ризиковано. Навіть поранений, він був небезпечним і міг переламати юнака, як суху гілку, особливо зараз.
Автомат Білки дивився прямо в груди вождю, але вона не поспішала натискати на спусковий гачок, і Книжник розумів, чому. Поки вони вдвох билися проти трьох. Після пострілів сюди кинеться ціле Паркове плем’я і рахунок піде на десятки жертв.
– Здохни першою! – прохрипів Нога.
Він розумів, що Білка не стрілятиме, і явно сподівався дістати її сталлю. Він був вищим на дві голови і значно, фунтів на сто п’ятдесят, важчим. Варто було йому тільки схопити дівчину або зачепити її лезом – і гра закінчиться. Книжник у його плани не входив, а даремно.
Тім був наляканий до смерті, побитий і абсолютно не готовий до бійки, але він не тільки боявся Ноги до дрижаків, він до дрижаків його і ненавидів.
Книжник спробував підвестися на ноги, але коліна роз’їхались – він посковзнувся в калюжі крові, яка витікала з-під голови Різника. Нога насувався на Білку, а вона відступала, не опускаючи зброї, але не стріляла. Тім прикинув відстань до ворога і зрозумів, що раптового нападу з флангу не вийде, але йому було вже плювати на небезпеку бути скаліченим.
– А-а-а-а-а-а-а! – закричав він, піднімаючись, і побіг до Ноги, розмахуючи трофейним мечем, як дубиною.
Нога повернув до нього свою круглу голову на товстій, як стегно Книжника, шиї, і усміхнувся, перехоплюючи свій тесак зручніше.
Сталь ударила об сталь – Нога легко відбив випад Тіма (меч вилетів із рук, розбиті пальці обпекло болем), і несподівано стрімко розвернувся, хапаючи Книжника за волосся.
– Біжи! – крикнув Книжник Білці, злітаючи в повітря.
Ніж у руках Ноги блиснув у місячному світлі, і Тім зрозумів, що йому зараз переріжуть горлянку. Він відчайдушно засмикався в руках вождя, відбиваючись ногами і рикаючи, як щеня вольфодога, схоплене за шкирку, проте лезо невблаганно летіло до його борлака…
Бабах!
Гримнуло, і Книжник стрімголов полетів убік, покотившись щербатою бетонною підлогою. Нога впав на спину з залитим кров’ю обличчям – куля влетіла йому в очну ямку. Тіло його трусилося в судомах, товсті сильні ноги шкребли цементну крихту підошвами майже нових черевиків.
– Навіщо ти поліз? – запитала Білка і докірливо похитала головою. – Ну навіщо? Я б із ним упоралася…
– І-і-і-і-і-і-а… – втягнув у себе повітря Книжник. – І-а-а-а-а- а-а-а…
Від удару в нього забило подих.
Білка ковзнула до вікна. Унизу вже горіли смолоскипи – постріл підняв на ноги всіх челів племені. Хтось уважний розгледів тінь дівчини і куля розбила скло, біля якого вона стояла.
– Іаааа… хотів допомогти! – нарешті видихнув Тім.
– Ну, допоміг, – сказала вона. – Молодець, хіба ні… Як тепер вибиратися?
Книжник подивився на камін, Білка у відповідь похитала головою.
– Не виберемося, не встигнемо. У нас менше п’яти хвилин. Якщо за п’ять хвилин ми досі будемо в будинку…
Вона підійшла до агонізуючого Ноги і вистрілила йому в лоб. Книжник примружився. Він виразно чув, як куля, прошивши череп вождя, клацнула об підлогу. Швидкий помах ножа припинив пирхання Шкутильгала.
– …то ми небіжчики, – закінчила Білка. Вона витерла лезо об куртку мерця, і зняла з пояса Шкутильгала кобуру з пістолетом, який він так і не встиг вийняти.
– Тримай, – вона кинула Книжнику зброю. – Тепер це твій.
Знизу по вікнах дали чергу, потім у розбите скло залетіли пляшки з «горючкою». Перша не розбилася, а так і покотилася, розкидаючи іскри від палаючої в горловині ганчірки, зате друга рвонула білим смердючим полум’ям, яке відразу ж ударило до стелі.
– Тут горіти нічому, – прохрипів Книжник. – Навіть підлогу зняли. А в Сховище це не долетить.
Він стояв перед Білкою, притискаючи до грудей пакунок з атласом і щоденником.
– Вони підпалять будинок, – сказала Білка спокійно. – Або знайдеться, чому горіти… Тут є підвал?
– Так. Але двері забиті, не потрапити…
І тут Книжник згадав.
– Але є ліфти на другому поверсі! У колишньому кафе! І сміттєзбірник!
– Чудово! Залишається тільки зрозуміти, як ми звідси вийдемо…
Білка метнулася до каміна і через мить уже бігла назад, намотуючи на лікоть мотузку, по якій вони спускалися, на плечі у неї бовтався рюкзак, який став зовсім чорним. Коли вона опинилася біля вікна, знизу знову вистрілили, і вже не одна, а три кулі вдарили у скло. Внизу засвистіли, заволали, і Книжникові здалося, що він чує голос Облома.
– До дверей! – наказала Білка, і Тім слухняно поплентався за нею, волочачи забиту ногу. Голова крутилася, але йти він міг.
– Тримай, – Білка сунула йому в руки мотузку і рюкзак.
У її руках було декілька круглих металевих штук, які вона вправно пов’язала між собою.