Наталена Королева давньоруські легенди творить на культурно-історичному полі, щедро засіяному літописцями, хроністами, історіографами, народними переказами, притчами, повчаннями, посланнями, житіями святих, майстерно вплітаючи в творчо опрацьовані усні оповіді, почерпнуті з літописів та історичних хронік, власні доуявлення, здогади, гіпотези, версії… Але кожна її версія чи гіпотеза має під собою конкретну першопричину, яка криється або в старокиївському епосі, або в зарубіжних хронікальних джерелах – старогрецьких, римських, візантійських чи скандинавських. Долучає авторка цих двадцяти п’ятьох легенд і староіспанські джерела, сміливо засвідчуючи взаємозв’язки і взаємовпливи слов’янської культури Давньої Русі та культур багатьох європейських народів.
Наталена Королева органічно, завдяки художній фантазії, зрощує сюжети зі скіфсько-сарматської давньоруської і давньоукраїнської історії з діяннями і подвигами героїв біблійної і античної міфології, скандинавських саг, візантійських хронік. Через те легенди часів Київської Русі – про засновників Києва (трьох варягів-братів і сестру – Кия, Щека, Хорива і Свангільд-Либедь), про Микиту Кожум’яку чи про князя Олега і княгиню Ольгу, про Михайлика і Золоті ворота, про Аскольдову могилу і про навернення князя русичів Володимира до правої віри Христової, про Феодосія Печерського і художника Аліпія – долають у вільному леті уяви письменниці межі Скіфії-Сарматії-Русі-України й поріднюються з міфологічними героями легенд і переказів інших народів і культур. Ця своєрідна художня трансформація давньоруського сюжетно-образного матеріалу, яку здійснює Наталена Королева в «Легендах старокиївських», свідчить про ідейно-естетичну ефективність духовних зустрічей різних культурно-історичних епох.
Так, в оповіданні «Володимирове срібло» відтворені легендарно-апокрифічні епізоди життя князя київського Володимира, які письменниця надзвичайно пишно уяскравлює мовно-образним «декором».
Вирушає князь русичів у Царгород по чужу віру й по Анну Царгородську, сестру базилевсів візантійських Констянтина і Василія, дорогою зупиняється в Херсонесі. Дружинники знаходять великий скарб із золотими і срібними монетами, старовинною цінною зброєю, кованого щита із ясного золота і срібний тризуб. Прислухається київський князь до порад свого волфа-кудесника та срібноголового пастушого патріарха – аркадійського Пана – і вирішує не давати цей дар посвятний в офіру Перунові, а виготовити з віднайденого срібла нові гривні та вибити на них напис «Володимир, а се його сребро» і княжий знак – тризуб. Еллінський бог Пан, який явився Володимирові у вигляді таврійського сивочолого пастуха, намагається відвернути князя від намірів зруйнувати Царгород, знищити братів-базилевсів, які завдяки шлюбу з Анною прагнуть заручитися з Руссю союзом і тривалим миром, а також не проливати крові добрих херсонесців. Пастирський бог дарує могутньому володареві Київської Русі захований ним колись срібний тризуб і пояснює його символічне значення: «Боги промовляють до людей символами… Троє посвятних істот, три вартівниці мусять об’єднано стати на варті краю того – Гармонія, Сила і Любов»32.
А того, хто «мирного тризуба не за берло, ознаку влади, а за зброю смертоносну» вжив, хто дарований Богом символ тризуба зрозумів як три пекельні сестри – Насильство, Жорстокість і Помста, той приречений на погибель.
Наталена Королева не лише переосмислює, поглиблює і доповнює легенди і міфи старослов’янського, давньоруського циклу, «традиційні» сюжети і міфологічних героїв, але й створює авторські символіко-архетипні моделі з метою актуалізації історичного і культурного досвіду українського народу в проекції на інші історико-культурні світи.
Письменниця багато років накопичувала знання і матеріали, перш ніж зосередитися на образному вивершенні легендарно-міфологічних сюжетів і героїв в естетично суверенні образи і відповідні художні форми. Її мета – активізувати уяву і мислення читача до співпереживання закодованих у системі художніх образів ідей і смислів. Із особливою натхненністю Наталена Королева поринає у глибини української історії, культури, писемності, залучаючи до цих образно-символічних мандрів свій багатий інтелектуальний потенціал та емоційно чутливе сприйняття нового, ще не пізнаного, образно не оприявленого. У листі до Олександри Копач від 6 січня 1958 року вона признавалася: «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь, то закохалася в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки – ні, пересвідчитися – що ці люди – нащадки давньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духову землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації, якій вірно служили колись члени роду Дуніних-Борковських»33.
У повісті «Без коріння» Наталена Королева наголошує на принциповій позиції свого батька, який заповідав доньці шанувати мову і культуру українського народу, вважати своїм «лицарським обов’язком» слугувати поневоленим мешканцям української землі – «боронити всякого скривдженого й воювати за слабого». Не випадково Адріан-Юрій Дунін-Борковський запросив до свого дому молоду українку Марусю, щоб ця завжди одягнена у вишиваний народний одяг дівчина вчила його доньку української мови, «вишивати, мережити, гаптувати», представляти «фольклор і романтику тутешнього краю».
Згодом Наталена Королева продовжить виповідати розпочату в повісті «Без коріння» автобіографію в розлогому описові своєї романтичної і драматичної долі під назвою «Шляхами і стежками життя», якому передувала автобіографічна повість «Хрест».
Не забувала авторка циклу «Легенд старокиївських» і про другу свою родову гілку. Легенда про Самсонову криницю в Києві «оживає» під її пером уже в проекції на романтичну долю її родича Карлоса де Ляцерда, який прибув на українські землі з турецької неволі разом зі своїм побратимом Адамом Дуніним-Борковським. Знала Наталена Королева, що на початку двадцятого століття на Подолі в Києві була і Самсонова криниця на вулиці Лакерди – кияни перехрестили внука Карлоса де Ляцерди, Єроніма Ляцерду, на Єроніма Лакерду. Це і спонукало письменницю створити легенду «Явлена вода (З легенд роду де Ляцерда)», в якій поява Самсонової криниці завдячується хлопчикові Самусю – внукові садівника діда Семена. Вода з цієї криниці виявилася цілющою – напився «явленої води» хворий Єронім Лакерда і став видужувати: «На місці ж “явленої води” звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові»34.
Наталена Королева залишила по собі низку автобіографічних оповідань, спогадів, уривків із задуманих повістей, новел: «Золоте серце», «Відгуки», «Ґонта», «Сарацинка», «Шовкова пані», «Східна казка (З пам’ятної книжки)», «La Monacella (З пам’ятної книжки)», «Учениця (З київських згадок)», «Наш не наш (Пам’яті Іллі Рєпіна)», «Київська Мотря (Типи старого Києва)», «Турецька неволя (Типи старого Києва)», «Невмируща вдача (Постаті старого Києва)», «Матія Батістіні», «Силует (Із записної книжки)», «Лік», «Подорожній», «Civis Romanus», «Анастатика», «У нічому не прогрішився!», «Самотність», «На Делосі», «З казок життя (Роксоляна)»…