Королева Наталена - Шляхами і стежками життя стр 30.

Але тут меблів було справді мало. Лише саме необхідне. В їдальні стояв довжелезний горіховий стіл на різьблених ногах, креденс275 та довкола стола обтягнені шкірою стільці. З високими спинками й поруччям для голови родини й його дружини, як цього вимагав старий патріархальний звичай. З нижчими спинками та без поруччя для інших членів родини й горіхові ж, як стіл, лави для слуг оселі. Старим еспанським звичаєм у сільських «caserio» – осель – господарі і всі слуги – до останнього підпаска – їли всі разом, за одним столом й ту ж саму страву. У одного з вікон, в глибокій амбразурі, стояла прялка і вишивальні кросна276 господині оселі. Перед ними – стілець. В розі роззявляв свою чорну пащу, немов позіхаючи з нудів, величезний ватран277. В «парадній салі» були вишикувані попід стінами оббиті шкірою канапки без спинок. Над ними – великі, позеленілі від часу дзеркала тьмяно виблискували, як стояча вода. Зі стелі звисали залізні ковані люстри на свічки. Але в «кімнаті господаря» знайшлась ціла бібліотека. Складалась з лицарських стародавніх романів, книжок побожного змісту та старогрецьких – у латинському перекладі – та староримських класиків. Видко було по книжках, що переважно й найчастіш читалися твори Плінія278, «Життя славних людей» Плутарха279 та «De rearum naturae» Лукреція280.

Кімната Інес – «кімната пані дому» – велика, вибілена вапном, як і всі кімнати цього дому, – відзначалась від інших лише тим, що до вапна було примішано трохи рожевої барви. Тільки трохи, аби стіни не були мертво-білі, але приємного теплого відтіння.

Муслінові281 білі заслони тремтіли на відчинених вікнах під легким подихом з океану. Дві великі горіхові скрині, виложені всередині пахучим кедровим деревом, стояли з обох боків ліжка, поставленого на підвищенню коло стіни, – в головах одна, друга – [в] ногах, монументальне ліжко мало муслінову мустікеру282, щоб захистити сплячого від комах. Проти ліжка – молитовна лава-клячник перед великим мармуровим розп’яттям, під яким, на підставці з різьбленого горіха, було поставлено статуетку, метр високу, тої ж самої св. Діви de la Soledad, яка прикрашала вежу над брамою. В розі – великий «tocador», туалет-комод з великою кількістю різних ящиків та ящичків, але настільки низький, що можна було зачісуватись, сидючи перед ним, дивлючись у дзеркало в різьбленій горіховій рамі, яке стояло на туалеті. Коло одного з вікон – велике крісло з шовковими подушками та низенькою лавочкою під ноги. Це було все умебльовання. А що кімната була велика, то виглядала майже порожньою. Естрельїті дісталась подібна ж кімната, тільки з одною скринею.

Дівчині незвичайно сподобалось нове житло. Їй, що виросла в кляшторі, оточена завжди товаришками та черницями, здавалося нині, що вона вільна, як птах, якому відчинили клітку й дали можливість ширяти в безмежних просторах, яким не видко краю.

Помиляються-бо ті, хто думає, що в кляшторі панує самітність. Навпаки, в кляшторі людина ніколи не буває самітня. Завжди оточує її товариство все тих самих осіб – день що день, з якими вона мусить жити, мусить зустрічатись. До того ж весь цей кляшторний день, все кляшторне життя поділене на певно встановлені, незмінні години. Молитва, праця, відпочинок, їжа, сон – все іде вічно незмінною чергою, день як день, місяць що місяць, рік що рік… На власну ініціативу, власне бажання – місця нема. Людина там живе під вічним доглядом. Тепер Естрельїті здавалось, що в світі не існує жодних меж. Навколо лише безмежний простір, не обмежена нічим свобода… найкраща, найліпша річ на світі!

Природа, яка оточувала Естрельїту, не мала в собі так званої «романтичної краси». Зі всіх сторін простиралась лиш безкрая далечінь – простори океану та пасовиськ…

Хто не жив коло моря, не може собі уявити безперестанну мінливість барв. Ніколи не бувають вони однакові двічі. На все життя віднесла Естрельїта з caserio de la Soledad цю любов до барв та до просторів. І потім, коли побачила ліси, ніколи не могла зрозуміти їхню красу. В лісі було їй завжди немовби тісно. Щось давило і гнітило її в лісі. У дівчини було лише одно бажання: лишитись тут назавжди…

Не нудились також і дон Лоренсо з Інес. Були молоді, щасливі. І раптом побачили щось нове, щось, про що раніш ніколи не думали: працю! Звичайну фізичну працю, яку роблять руками, яка заповнювала цілі дні, місяці і знов відновлялась і повторювалась, як відновлюються і повторюються пори року.

Господарство на хуторі не було занедбано тому, що господар там не жив. Навпаки, люде які ніколи цього господаря не бачили, звикли ставитись до господарства як до своєї власності. І дбали про неї, бо вона годувала їх.

Коли Інес і Лоренсо запали до цього працьовитого гуртка, було їм ніяково лише дивитись на чужу працю. Схотілось і самим прикласти свої молоді сили, здібности, знання, щоб зробити цю працю зручнішою, удосконалити, облегчити її.

Ввечері, по обіді283, коли зі столу було прибрано, дехто ішов спати, інші ж лишались ще трохи посидіти, поговорити про біжні річі. Дехто з жіноцтва брався за веретено. І Естрельїта з Інес також навчились прясти. Була це нова радість: слухати під дзюрчання веретен сільських пісень або оповідань, старих легенд, переказів історичних подій, як збереглись вони в народній пам’яті.

У Естрельїти вистачило часу навчитись їздити на коні та плавати. Одного разу навіть це купання в океані мало не скінчилось для неї трагічно. Був великий вітер. І дівчину попереджали, що іти купатись небезпечно. Але вона не послухала доброї ради. Здавалось, що мусить бути так гарно «погойдатись» на хвилях. Тоді океан, як суворий батько, що має трохи «тверду» руку, покарав непослушну дитину. Викинув її на берег з такою силою, що дівчина лишилась лежати нерухомо. А що була сама, загрожувала небезпека, що набігаючі хвилі могли знести її, як порожню мушлю з берега. Та ж вчас отямилась й більш не дозволяла собі «жартувати» з океаном.

Так промайнуло літо. Естрельїта повинна була вертати до школи.

На небі почали громадитись хмари. Вітер іноді переходив у справжню бурю. Тоді хвилі ішли у наступ на берег. І оселя, дарма що була у безпечному віддаленню від океану, здавалось, тремтіла вся, як корабель на морю. Вікна дзеленчали, вітер вив і грозив. І Естрельїті приходила думка: яка шкода, що вона дівчина, а не юнак! Як би їй хотілось бути моряком, бути на кораблі, на морі!..

Інес почала кашляти. Відновились гарячки. Стрівожений Лоренсо поспішав перевести свою родину до Севільї.

Якщо Бурґос на перший погляд видався Естрельїті простягненими обіймами рідної істоти, то Севілья зробила на неї вражіння усміху.

Усміхались люде на вулицях, квіти, що прикрашали вікна домів та балкони. А головно «patio» – внутрішні двори, обсаджені зеленню, олеандрами, жасминами, трояндами!.. Від вулиці «patio» відділені широкими кованими, як металеве мереживо, брамами, які не перешкоджають прохожим бачити красу цих чарівних куточків. Ідучи вулицями, здається, що ідеш суцільним садом.

Дивною видавалася дівчині спочатку м’яка андалузька говірка, з незакінченими, немов з недбалості, кінцівками слів, з заміною згука «р» на «ль», а м’якого «ль» на «й».

Стан здоров’я Інес швидко поліпшився. М’яке підсоння, теплі ночі, південний відпочинок, «siesta» зробили своє.

По закінченні кляшторної школи Естрельїта залишилась вже на стало у тітчиній родині. Ранком, по старому еспанському звичаю, ходила зі старою Хосефою на службу Божу. Інес, дарма що також вихована у кляшторі, але в Парижі цього звичаю не дотримувала. Не любила вставати рано.

1

Пріцак Омелян Йосипович (1919–2006) – український і американський учений-мовознавець, орієнталіст, україніст, професор Гарвардського університету.