– Так, прецінь, безока Мойра не така вже страшна, коли має усміх? – промовила сама до себе Естрельїта. Промовила вголос. Про Мойру знала. Прецінь в кляшторній школі вчили міфологію, і Естрельїта знала, що стародавні греки уявляли собі Долю як безоку, безмилосердну істоту.
Патер Естебан здивувався цим словам десятилітньої дитини. Глянув на Еугеніо, немовби питаючи:
– Це ти її цьому навчив? – і відповів: – Безжурне, ясне світло живе в серці людини і воно – сильніше за Мойру.
А тепер Еугеніо додав:
– Це – усміх життя, Естрельїто! Життя невміруще і сильніше за смерть, за Мойру.
Естрельїта дивилась на великі ніші довкола вівтаря, на бронзові постаті255 в них.
– Праворуч – вказував патер Естебан, – Карлос V256 з дружиною257 та інфантом258. Ліворуч – Феліпе II з жінками, яких всіх пережив, та сином доном Карлосом259, оспіваним Шілером260. В дійсності цей дон Карлос не мав в собі нічого ані поетичного, ані принадного, ані романтичного. Був це слабий розумом, хворий на падучу неміч-каліка з нахилом до безсенсовної жорстокості. За дитячі роки бавився тим, що мучив звірят. Як виріс – мучив тих, кого нещаслива доля віддала до його рук…
Відвідали кімнату з вікном на вівтар храму, де протягом 54 днів конав Феліпе II, доки милосердна смерть не припинила його страждань.
– А хвороба, дійсно, була страшна, – висвітлював патер Естебан. – В живому тілі Феліпе II об’явились міріади гробаків, які все множились й пожирали тіло безміцного проти них «володаря», який хотів «володіти світом» й пишався тим, що «сонце ніколи не заходить над його володіннями»… Тогочасні лікарі казали, що та хвороба була завезена з дарами з Південної Америки. Саме з цієї частини Феліпових володінь, де сонце світило, коли заходило в Еспанії… Є там такі комахи, які відкладають свої яєчка людині під нігті. З яєчок вилуплюються гробаки, які, ще не будучи вповні розвиненими комахами, мають здібність вже відкладати нові яєчка. Знищити їх – принаймні в ті часи – не знали жодного способу. І людина гинула в страшних муках, заживо з’їдена гробаками… Але досить цих похмурих згадок на минуле! – закінчив висвітлення патер Естебан й попровадив своїх гостей до бібліотеки – величезної й з дивною особливістю: книжки, які рідко вживались, були поставлені на полицях не так, як звичайно становлять їх у бібліотеках, але золоченим обрізом сторінок до глядача так, що творили золоту, суцільну площину. Але що справді зачарувало Естрельїту, це був так званий «бузковий сад». В дійсності – цілий гай, розлогий парк з самих бузків. Цілі алеї, боскети261 різнобаревних бузків. Від темного, аж з пурпуровим відтінком, й до блідого, ледве рожевого й чисто-білого. Була це чарівна казка, повна свіжості і аромату ніжного й радісного, як весна, як молодість…
* * *
На тринадцятому році Естрельїтиного життя тітчина родина мусила перенестися до Андалузії. У тіточки Інес починалась туберкулоза. Лишатись в Бурґосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадріда з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вб’є».
Дон Лоренсо володів прекрасним комфортабельним домом в Севільї та сільським житлом з різноманітними пасовиськами в Андалузії, не дуже далеко від Сан-Люкара262. Була це спадщина по його роду, бо бурґоський дім належав Інес. Севілья здалася дону Лоренсові занадто рухливою та галасливою, особливо навесні, коли до неї з’їжджалося багато чужинців на славні севільські урочистості Великого тижня та на перші коріди263, які починались на Великдень.
Тому було вирішено перенестися – принаймні на весну і літо – до тихої, сільської оселі. Досі дон Лоренсо ще там ніколи не був. І уявляв собі «caserio de la Santa Virgen de la Soledad»264 як звичайне андалузьке літнисько265 – віллу, утопаючу у помаранчевих садах та пальмах. Тож коли після досить довгої подорожі – спочатку залізницею, а потім повозом у супроводі шістьох навантажених мулів – побачив мету своєї мандрівки, був дуже здивований.
Caserio de la Soledad цілком виправдував свою назву. Був це цілком самітній хутір, який нагадував більш суворий кляштор, як віллу. Над монументальною брамою, яка замикала певної кладки стіни, що оббігали довкола цілої оселі, стреміла вежа. В її глибокій ніші містилась статуя св. Діви – de la Soledad266, звідки оселя мала свою назву.
Заґратовані вікна двоповерхового дому виходили на широку просторінь берега. А далі – безкрая далечінь Атлантичного океану267 стелилась аж до обрію.
У брами висів ретязь дзвінка – власне, порядного дзвону, – закінчений залізним кованим хрестом. За стінами, як у всіх андалузьких домах, містився patio268. Видко було китиці верхів’їв пальм, які хитали головами, немов попереджаючи, що некликані гості сюди не дістануться.
За домом зеленіла vega269 – овочевий сад – та винниця270.
А далі – лише зелений другий «океан»: розлогі пасовиська, скільки сягало око. Ніде ані ознаки іншого людського життя чи дерева. Тільки безкрає море трави…
Коли мегаловий271 згук дзвону збудив тишу, у замкненому дворі загавкали пси, закудкудакали кури, сердито озвалися індики та сполошено закричали павичі й пантарки272. Потім почулися діточі викрики. Нарешті у заґратованому віконці брами з’явилась голова.
– Таж ми не чужі подорожні, а власники цієї оселі й приїхали до себе! – пояснив дон Лоренсо віддвірному, який замість питання повідомив лише, що, мовляв, чужих подорожніх на ночівку не приймають, бо панства нема дома. «Con Dios, caballeros273!»…
Однак висвітлення дона Лоренса було, очевидно, не досить переконуюче, бо брама не відчинилась. За хвилину у віконці об’явилась інша голова, вже літньої людини, яка назвала себе домосправцем, майордомо Педро Хілем. І тільки переконавшись, що приїхав дійсно власник оселі, обережний майордомо впустив подорожніх, перепрошуючи, що не приправився до приняття, бо не було жодного повідомлення про приїзд пана, а вже більш як двадцять літ жодний власник не голосився і не відвідував «самоту святої Діви».
– Нас тут всього десять чоловік, не рахуючи жіноцтва і дітей, тому не відчиняємо гостям, які з’являються цілою караваною! – висвітлював домосправець Педро Хіль свою обережність, вказуючи рухом голови на шість мулів з вантажем, які слідували за двома повозами.
І на запитання дона Лоренса, чи тут небезпечно, знизав плечима:
– Хто ж це може знати? За мою пам’ять, хвалити Бога та св. Діву de la Soledad, ще нічого лихого не сталося. А я же тут більш як тридцять літ. Від батька свого – най відпочиває в спокою! – також нічого такого не чув. Наша родина вже, мабуть, більш як сто літ тут за домосправців… від діда-прадіда! Ну, але обережність ніколи не заважає!
Дон Лоренсо всміхнувся:
– Найліпша обережність – це відвага!
Домосправцеві, видко, сподобалась ця сентенція.
– Відваги нам не бракує, – всміхнувся й він. – Але може забракнути зброї, ну і рук, які нею володіють.
Принесено ключі, відчинено долішній поверх, у якому давно ніхто не жив.
Педро Хіль провів приїжджих цілою анфіладою великих порожніх кімнат.
В деяких замість меблів було насипано купи збіжжя, квасолі. В інших зложено пальмове сухе листя та очерет на плетіння мат274 та кошиків. На стінах, замість образів, висіли цілі жмути сухої червоної паприки та сріблясто-білого часнику.
Вступили до другого поверху, вікна якого виходили на океан.
Еспанці взагалі не знають переповнених меблями покоїв, які так часто можна бачити скрізь, в інших краях Европи. Можливо, що це спадщина по маврах, які прикрашали свої житла переважно співучими водограями, баревними орнаментами, килимами та квітами. Можливо, що це – вплив підсоння. І що це літня спека вимагає головно прохолоди, повітря та вільного простору.