– Гей, дівчино сердешна! – почала викладати стара. – Не дурно любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма що не нашої крови. Ціле своє життя блукатимеш світом, як ми! Скрізь – дома і скрізь – чужа. Не матимеш ані родини, ані рідного дому, ані рідного краю… Двічі до шлюбу підеш. Двічі вдовою будеш, самітня у світі, як місяць на небі…11
Нова дорога, новий далекий шлях стелився перед Естрельїтою-Кармен. Помирає у 27 років від туберкульозу дорога її серцю тітонька Інес. І тут озвався через 16 років мовчання і відмови від своїх батьківських справ її батько, граф Адріан Дунін-Борковський. Звернувся до опікуна своєї доньки дона Еугеніо з проханням дозволити Карменсіті відвідати його в Україні. Живе він у Києві, одружений. Дружина Людмила Лось походить із давнього чеського роду, який прославився боротьбою за самостійну і незалежну Чехію.
Своє чеське походження Людмила Лось особливо плекала, хоча важко сказати, чи належали її предки до величезного роду Лосів герба Доленга, який розселився на території Речі Посполитої, зокрема і в Галичині. Одна з гілочок цього роду одержала у ХІХ столітті графський титул. Переважна частина роду Лосів вважала своїм предком сенатора часів Польського королівства. Як стверджує український краєзнавець і геральдист Євген Чернецький, «частина роду Лосів осіла на Волині, що була на території Російської імперії»12, тому цілком можливо, що батько Людмили, відставний генерал російської армії Ян Лось, належав до волинської гілки родини Лосів. Він дуже пишався тим, що був героєм Плевни – хоробро боровся як доброволець російської армії за визволення слов’ян від турецької неволі. Цей вояк-герой захоплювався «переможною й могутньою Росією». Погляди й уподобання батька повністю поділяла донька Людмила, яка вважала за «рівноцінний» Росії край тільки Францію. Іспанію не любила, не знала ні її справжньої історії, ні культури, тому зразу ж заборонила вживати імена Кармен, Естрельїта – веліла дівчину називати Ноель, бо це наймення, вважала вона, принаймні французьке.
Гордий, непокірний характер вільнолюбної іспанки дратував графиню Людмилу, тож вона вирішує якнайшвидше видати її заміж. А для того, щоб вибрати достойного, а головне – багатого жениха, треба Ноель вивести у світ. Графині здавалося, що тільки Інститут благородних дівчат здатний підготувати цю «середньовічну монастирку» до світського життя, куди вона й запровадила її на рік. Ноель змушена була перед складанням вступних іспитів до цього інституту вивчити російську мову, налаштуватися на виживання в нудній, регламентованій, із жорсткою дисципліною атмосфері, в якій їй доведеться навчатися «манер», «доброї поведінки» та «мистецтва обертатися в товаристві собі рівних»…
Під впливом графині Людмили юна іспанка вивчає чеську мову, історію, літературу, з батьком спілкується польською мовою, із прислугою та киянами намагається розмовляти українською. Продовжує захоплюватися музикою, співом – уроки їй дає сам Микола Лисенко. Славетний український композитор захоплений обдаруванням юної іспанки і дарує їй на пам’ять музичну мініатюру «Зоря з місяцем» із написом «Моїй учениці». Згодом Наталена Королева детально опише всі перипетії свого перебування в Києві та Санкт-Петербурзі в «життєписі сучасниці» – «Без коріння».
А мачуха тим часом підшукує їй жениха. Знаходить аж двох. Ще одного, сина дядька Ноель із португальського роду Фернандо-Енріко де Кастро, знаходить батько. Дівчина зі сміхом відкидає його намагання породичатися… з братом, хай і двоюрідним. Не погоджується і на двох наступних «претендентів». Живе надією повернутися на батьківщину – до Іспанії, з нетерпінням чекає листів від дядька Еугеніо, але мачуха їх перехоплює.
Переїздом всієї родини на зиму до Санкт-Петербурга енергійна графиня Людмила мала найважливішу, на її думку, мету: ввести Естрельїту в блискучий світ придворного життя, показати пасербицю столичним кавалерам на балах, світських прийомах, у театрах… Адже обраний графинею жених – вродливий гусар, ротмістр царської лейб-гвардії Кисілевський, українець із запорожців, якому було дозволено бувати в домі Дуніних-Борковських і Лосів, – змушений був вирушити до Персії як «інструктор шахського війська».
Та молоду, енергійну, спраглу до знань дівчину не захоплювало феєричне мерехтіння яскравого світла, музики, танців, знайомств – усе те, чим жили в Петербурзі аристократичні роди та придворні кола імперії. Естрельїта не полишає надії повернутися до Іспанії, все ще чекає вісток від свого опікуна, материного брата Еугеніо, пам’ятаючи його запевнення, що вона обов’язково колись та побачить його під час ранкової Божої служби в одній із капличок. А поки що Естрельїта заміряється зайнятися єгиптологією. Вступає до Археологічного інституту, але оскільки там немає спеціальної кафедри з єгиптології, вирішує досліджувати литовську старовину. Водночас навчається в Петербурзькій академії мистецтв, де здобуває диплом «вільного художника». Малює, влаштовує навіть свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Інтенсивно займається науковими дослідженнями з історії Литви, Вірменії, Персії, Єгипту… Друкує російською мовою дві статті: «Про орнаментацію плетінки у вірменському мистецтві» та «Про мистецтво лікування у скитів за зображеннями на Куль-Обській та Нікопольській вазах». Продовжує брати розпочаті в Києві уроки співу в ще одного талановитого українця – славетного оперного співака Олександра Мишуги, який після перших занять став пропонувати Естрельїті різні партії то в опері «Фауст», то у «Трубадурі», «Кармен», навіть у «Севільському цирульникові». Правда, зразу ж пожалкував, що в цієї маленької дівчини не сопрано.
Олександр Мишуга вимріював дебют Естрельїти на сцені. Оскільки вона бездоганно володіла французькою мовою, славетний тенор запропонував спробувати відкрити свій дар на сцені Михайлівського театру, спектаклі якого йшли тільки французькою. Підписано контракт, є вже перша роль Сафо в однойменній п’єсі Альфонса Доде, є запрошення від відомої французької акторки Джейн Гаддінг на ангажемент у паризькому Théâtre du Gymnase, є блискучий дебют на сцені і є протестний виклик родині, світському товариству – вона тепер «акторка Імператорських театрів» і готова розраховувати тільки на себе, на свої власні сили. Отже – розрив із родиною, із нареченим – гусаром лейб-гвардії, із яким вона офіційно була заручена, а головне – це виклик усій петербурзькій знаті. Як це так, ім’я родовитої іспанки з’явиться на театральних афішах – хто із благородних сімей посміє породичатися з акторкою? І раптом Естрельїта закохується з першого погляду в «шейха з орієнтальної казки» – князя зі стародавнього перського роду Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша.
Нарощуються нові витки романтичних пригод, переживань, а головне – нових подорожей, без яких Естрельїта-Кармен не уявляє собі життя.
Повертається з Персії ротмістр Кисілевський, запальний дуелянт, який впевнений, що наречена його чекає. Адже вони заручені. Невже цей князь Іскандер посмів прямо з балу вивести його наречену на очах у здивованої і обуреної поведінкою Естрельїти публіки? Для гордого лейб-гвардійця нема іншого виходу: дуель! На щастя, ротмістр не вцілив у князя, а князь Іскандер прострілив лише гусарську шапку. Але Естрельїті залишатися в Петербурзі не випадало. І вона збирається в далеку дорогу – в Персію. Для знайомства з родиною князя Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша, з яким Естрельїта в Петербурзі заручилася.