Повернення до Києва, щоб зібрати речі в дорогу, зустріч під час ранкової служби Божої в київському костелі з дядьком Еугеніо, який прибув в Україну в пошуках зниклої небоги, переодягання в чоловічу одежу – і перед Естрельїтою прослалася повна небезпек, переживань і пригод дорога до далекої Персії. Її суджений ще залишався в Петербурзі, тоді як його наречена з’явилася в сім’ї старовинного княжого роду Ахеменідів, який сповідував зороастрійську традицію віри й поклоніння Світлу, Вогню. Наречена князя Іскандера прибула до Персії для того, щоб її проголосили членом давнього славного роду ібн Куруш Гакгаманішів, а відтак скласти велику обітницю бути поклонницею Святого Світла.
Юна наречена сиділа поруч із гордим Іскандером у колі його великої родини в нічному саду, де сутінки огортали крони гранатових і персикових дерев, крізь віття яких визирали бліді зорі, дивилася на білі перлинки води, що розліталися увсебіч у мармуровому водограї, пригублювала зі срібного келиха прохолодне вино, несміло торкалася губами до рожевої скибочки дині і згадала давньоперське слово Pairidaeza – «обнесений стіною сад». «Це ж від цього слова походить “парадиз” – рай. Обнесений стіною рай, дивовижний палац просто неба», – подумала Естрелла-Наталена.
Згодом Королева детально опише у повісті «Шляхами і стежками життя» свої враження, пригоди, переживання, майстерно «загорне» їх у такий казково-міфологічний флер, що мимоволі починаєш розгублено дивуватися, де ж тут реальність, а де розкошує фантазія автора. Важко повірити, що дев’ятнадцятилітня дівчина наважилася сама вибратися в таку далеку, повну небезпек дорогу, подолала неспокійний Кавказ, зуміла потрапити на аудієнцію до самого шахиншаха Ірану й одержати дозвіл вільно і без перешкод подорожувати країною – «скрізь, як сама того побажає», пройшла обряд «прийняття до роду» через освячення клятви кров’ю на вірність князю Іскандеру та вірі Святого Світла – і раптом таємно полишила дім свого нареченого й вирушила з караваном верблюдів до Індії.
І тільки тому, що шлюб із князем Іскандером загрожує, як напише вона в прощальній записці своєму нареченому, «істині мого життя!». А ця істина полягала у свободі, у праві вибирати свою долю, свій шлях у житті. Ні, Естрелла-Зірка не хоче бути Неджмою-Зіркою в іншому світі, в іншій вірі – вона прагне повернутися на батьківщину, до Іспанії.
І знову детальні описи подорожування Індією, ознайомлення з бібліотекою і архівом загадкового Монастиря Вдів, зокрема з рукописами такої ж, як і вона, вічної мандрівниці, відомої теософки Єлени Блаватської («Жодна казка не може бути фантастичнішою за життя цієї вічної мандрівниці, яка ганялась цілим світом за “мудрістю”»), екзотичні розповіді Матері Вдів, мрії-сподівання якнайшвидше побачити рідний – до солодкого щему серця – Бурґос, побувати у передмісті феєричної Севільї – в Макарені, там, де вона колись розкошувала в товаристві циган…
І знову Наталена Королева у повісті «Шляхами і стежками життя» розгортає яскраво-образні сторінки свого емоційного втішання зустріччю із дорогим дядечком Лоренсо, таємним відвідуванням стародавнього родинного гнізда – палацу Медінацелі, схилить голову як звичайний відвідувач чи як ревна католичка біля Стовпа бичування, помилується виплетеними з кам’яного мережива аркадами, що їх витворила фантазія перських майстрів, постоїть у задумі перед статуєю дволикого Януса, переведе погляд на статуї великих римлян іберійського походження, замислиться над долею знатного іберійця, сина претора іспанської Таррагони, прокуратора Юдеї Понтія Пілата…
Чи не тоді в Естрельїти зародилася думка написати роман про того, хто зацікавився питанням, «що є Істина», і який, за легендою, започаткував славетний рід Медінацелі?
Цілком можливо, що до цього творчого задуму прихилив Наталену визначний португальський поет Еугеніо де Кастро, з яким вона випадково зустрілася на «Віллі Пілата». Поет відчув у її словах затаєний сум і порадив Nati – так називав свою юну родичку вуйко де Кастро: «Якщо маєш журливий настрій – зроби з нього літературу. І сум стане джерелом радості. Вся “магія” в тому, щоб сум перелити не в сльози, але в атрамент!»
І вселив поет в уяву Наталени мрію про пошуки чогось ідеального, не дійсного, а легендарного, міфічного – запалив поривання віднайти «володіння попа Івана». Таємничої та ідеальної країни, де нема кривди, нерівності, несправедливості, навіть – смерті.
Цим дивовижним краєм для Естрельїти виявились українські Карпати, де є гора Піп Іван, а під нею річка Тиса, і звідки прибула до Севільї молода дівчина-циганка в сорочці «з вишиваними червоно-чорною заполоччю хрестами на раменах» на ймення Марічка, з якою Наталена заговорила українською мовою.
Хтозна, можливо, цей випадково почутий у Севільї український спів і розмови з дівчиною з України, яка також, як і стара циганка Аврора, напророкувала Наталені невпинне мандрування світами, ще дужче прихилив її до того краю, в якому вона провела перші роки свого життя і де проживав її батько.
Португальський поет Еугеніо де Кастро відчув із першого погляду, що сум Нати-Наталени спричинений тугою за чистим, високого духовного наповнення коханням, невимовним пориванням до чогось незвіданого, таємничого, піднесеного над щоденністю, відкритого до поєднання споріднених прагненням досягти ідеалу душ.
І знову доля милосердно обдаровує Естрельїту новим сердечним випробуванням – зустріччю з юним королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, а отже – поновленням зародженої в дитинстві дружби та нестримним пориванням відкритися одне одному своїми почуттями, які переповнювали їхні серця. Та деспотична правителька Іспанії, мати короля Альфонсо ХІІІ донья Марія-Крістіна, дізнавшись про їхню дружбу і кохання, звеліла Естрельїті або вступити до монастиря кармеліток (і цим навіки замурувати себе на повне відчуження від світу), або назавжди покинути дорогу її серцю Іспанію. Дядечко Еугеніо, обурений цим зухвалим ультиматумом тиранки-австріячки, радить небозі полишити батьківщину з власної волі. На знак протесту дон Еугеніо також разом із Естрельїтою покидає Іспанію.
Далі Париж, поривання бути серед тих, хто живе зі своєї праці, прийняття найскромнішого зі своїх наймень – Кармен Фернандес, переїзд до Неаполя – поближче до Помпеїв, до середовища археологів, художників, письменників, відновлення знайомства, яке відбулося ще в Петербурзі, з винятково популярним маестро співу («Мікельанджело співу» – так називала Італія свого улюбленця) Маттіа Баттістіні.
Нагадав славетний Баттістіні про їхню зустріч у Петербурзі, про своє захоплення її голосом і подивування тим, що Естрельїта не пішла тоді на оперну сцену, а обрала сцену драматичного театру. Пам’ятав співак і те, що колись йому сказала Естрельїта, вивчаючи партитуру опери «Ернані». А тоді юна іспанка призналася, що їй подобається співати «для себе», витворюючи в своїй уяві зовсім інші образи, ніж ті, які «живуть» в опері.
«І тоді я сказав вам, – продовжував згадувати Маттіа Баттістіні, – що ви маєте всі дані, щоб стати письменницею. Що це – ваш поклик, дарма що обдаровані ви всім, щоб стати славною співачкою чи драматичною артисткою. Але ви – більше за це, бо ви самі автор, який може творити живі образи, а не тільки “втілювати” створені іншими. Отже, нині повторюю вам це. І коли досягнете своєї мети, згадайте, що був це співак Баттістіні, який перший вказав вам ваш шлях! Сцена – молох, який вип’є сили, душу, кров… І кине у забуття свою офіру. Письменництво ж дає тривале життя…»13.