Уявила тоді Естрельїта себе перською казкаркою, яка мандрує містами і селами, долаючи уявою історичні часи й земні простори, пряде барвисту пряжу своїх думок, фантазій та мрій, переплітає з подіями, які пережила сама, і повними пригорщами сипле людям радість і втіху, оповідаючи про велике щастя свободи, закликаючи до волі, до вільного власного життя. І їй в ту мить здавалося, що в її душі задзвеніли чарівні маврські струни, що в неї вселився дух праматері роду Ляцерда, прапрабабусі Хадиджі, походженням із маврів.
Та ще багато драматичних подій доведеться пережити Кармен Фернандес, поки вона почне творити образним словом художній світ, народжений її багатою уявою.
Знову Париж, зустріч із легендарною Джейн Гаддінг, яка її запросила знову грати на драматичній сцені, пророкуючи їй щасливу долю «блискучої зорі» на театральному небосхилі, але Кармен замірилася реалізувати свій талант на оперній сцені. Водночас вона хоче продовжувати розпочаті «медицинські студії», вабить її пропозиція давнього приятеля її батька, вченого-астронома Каміля Фламмаріона, розпочати працю на літературному полі. Що ж, Кармен Фернандес під опікою і завдяки порадам свого старшого приятеля Фламмаріона починає співпрацювати з журналами. Робить переклади, пише фейлетони, невеличкі статті та готує книжку новел, навіяних враженнями від розкопок у Помпеях.
Імовірно, як стверджує Орест Зілинський, її літературна біографія розпочалася з публікації у французькому журналі «La Croix»14, коли Наталені-Кармен було лише шістнадцять років. Начебто тоді вона переклала з української французькою мовою якийсь давній твір чи документ отців-василіян, прибравши для цієї публікації відповідний псевдонім Брат Іван (Frève Jean)15.
В «Автобіографії» Наталена Королева стверджує: «Писати почала я давно, а перестала – з двадцять років тому. Писала спочатку у французькій пресі. Якусь мою працю видано було навіть по-московському (“О мотиве плетенки в армянской орнаментике”). І думала я працювати у французькій літературі, до чого мене намовляли приятелі мого батька: Анатоль Франс і Каміль Фламаріон, астроном. З української мови колись – не згадаю року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо ніхто тоді не міг перечитати, що то за мова»16.
Тож цілком можливо, що юна Наталена таки здійснила цей переклад, бо підписала цю працю псевдонімом Брат Іван, згадуючи таку поширену у Франції легенду про міфічну країну – «володіння попа Івана», з якою в її уяві асоціювалися українські Карпати з горою Піп Іван. Мабуть, важко давався шістнадцятирічній дівчині цей текст, оскільки до приїзду восени 1904 року до Києва Наталена рідко коли чула українську мову, хіба що в дитячому віці, але могла геть забути. Не знала української мови в такій мірі, щоб перекладати складні наукові тексти. Адже вона майже дванадцять років провела у монастирі Нотр-Дам де Сіон із виїздами до Іспанії.
Початок літературної діяльності Наталени французькою мовою логічно датувати 1903–1904 роками, можливо, 1909 роком, як визначає Роман Завадович17, та найвірогідніше – періодом навчання в Парижі в роках 1911–1914-х. Сама Наталена згадує, що тоді вона активно співпрацювала із літературними і науковими журналами «Echos d’Orient», «Pevue des Poétes»18 та ін.
Творить Наталена-Кармен новели французькою мовою, водночас виконує партію Кармен в Паризькій опері з несподіваним вкрапленням ексцентричного танцю, чим викликає бурхливу реакцію глядачів і шалений успіх цієї оперної постановки.
Дядько Еугеніо листовно підтримує свою племінницю, бо відчуває, що її темперамент, почуття, любов до життя спрямовують творчу енергію на втілення прекрасних образів на оперній сцені та в літературі. А те, що рукопис її першої книжки новел не прийняло видавництво, пише вуйко, хай не опечалює, бо вона має «великий Дар. Дар роздавати радість, відпочинок мільйонам, струджених життям…»
Кармен Фернандес надходить пропозиція виступити в наступному сезоні в оперному театрі Венеції. Захоплена цим запрошенням, Кармен натхненно вчить нові оперні партії, лише зрідка відволікаючись – задля відпочинку – на студії з археології та на малювання.
І знову озвався батько. Важко хворіє, готується до операції на нирках, благає доньку приїхати до Києва – він хоче попрощатися і попросити вибачення за всі ті кривди, яких він їй завдав.
Зголосився поїхати зі своєю племінницею і дядько Еугеніо, сподіваючись довго не затримуватися в Києві. Та й Естрельїті треба було вчасно, згідно з контрактом, прибути до Венеції.
У Києві Естрельїта зразу ж поринула у світ французької колонії – в музично-театральне, комерційне і релігійне середовище вихідців із Франції, а також у світ україномовний – приятельок подруги її дитинства Марусі, українських дівчат-служниць. Познайомилася вона із музикантом, керівником українського хору Олександром Кошицем, із хористами від Садовського… Із особливим нетерпінням чекала виїзду до Італії, сподіваючись бути на початку серпня у Венеції. Та несподівано вибухає Перша світова війна, кордони закривають, і Естрельїта разом із дядьком Еугеніо змушена залишатися в Києві. Як бути? Обоє зголошуються вступити до Червоного Хреста – «воювати з війною», гоїти рани, завдані жорстокою війною. Відбули шестимісячні курси, після яких вуйка Еугеніо відправили на Кавказький фронт, а сестру милосердя Естрельїту на якийсь час залишили в Києві.
Та ненадовго. Далі – санітарний поїзд, передові позиції, поранені, кров і жах, атаки і відступи, відчайдушні зусилля дотягти непритомного солдата до польового шпиталю, поранення під Травником, нагородження солдатською медаллю «За храбрость». Естрельїта пише за неграмотних поранених листи додому, підстригає їх і голить, годує і напуває, миє і дезінфікує, розповідає казки, переказує легенди і міфи…
Після першого поранення і першої військової відзнаки Естрельїта дістає службове відрядження до Києва і відпустку для лікування на Кавказі.
У Києві випадково зустрічається із Іскандером, який вступив до нещодавно сформованої «Дикої дивізії» у чині гусарського старшини, прийняв православну віру, обрав собі християнське ім’я Павло – «бо це ім’я Паоло Малатеста, того, що і в смерті, і у вічному полум’ї пекла не був розлучений зі своєю Франческою, як про те оповідає Данте у своїй “Божеській комедії”»…
Одруження, короткі миті щасливого подружнього життя – і знову для Естрельїти, світлійшої княгині Неджми Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, продовжуються нічні й денні чергування в шпиталі, а разом із тим – переживання за свого чоловіка Іскандера-Сандрі-Павла, який вирушив зі своєю «Дикою дивізією» на фронт.
Тиф, гарячка, марення-візії, передчуття жахливої трагедії – загибелі в бою Іскандера. І чорний морок самотності. Вистачило сил і мужності супроводжувати разом із Зуарабом, братом Іскандера, тіло покійного чоловіка до Ірану. Без перешкод дісталися до Кавказу, але далі Естреллу-Неджму не пропустили – жінки через турецький фронт не мали права переходити. Перебрався тільки Зуараб із труною. Естрелла дивом переправилася через Каспійське море, далі подолала майже половину території Ірану, поки дісталася до Шираза – місця поховання Іскандера.
Переживаючи це страшне горе, виморена тифом, а згодом і малярією, вдова не поринула у відчай, а намагалася віднайти душевну розраду і спокій у самотності: «Самітність віднині – родина моя і дім мій… І піду шляхом самітності, шукаючи справжнього Світла!..». Так заповіла Естрельїта-Неджма собі, запевняючи, що не збирається повністю усамітнюватися, тотально відчужуватися від світу сліз, страждань і крові: «Поверну до тих, що вмирають на полі бою. Стану до бою зі стражданням, болістю…» – призналася вона перському мудрецеві.