Оскільки утримувати житло в Празі було неможливо, «сімейний кооператив» переїздить до невеличкого містечка Бехині, що заховалося серед темних лісів, глибоких долин і порослих мохом скель. Винаймали хатину, вели нехитре господарство, але зарібку не було ніякого. Тому в пошуках роботи Василь Королів із Наталеною знову повертаються «до Праги, звідти до Подєбрад, знов до Праги», поки не «купили собі маленьку хатинку в Увалах під Прагою». Купили у борг, згадувала Наталена, але приятель-чех порадив придбати хату, бути осібним власником хай скромної, але своєї маєтності.
Поки думали-гадали, де взяти гроші на таку покупку, Наталену в Увалах з великими труднощами відшукав колишній капелан французької колонії в Києві, де Естрелла напередодні Першої світової війни була скарбником. Капелан прибув до Королевої з редактором французького журналу «Echos d’Orient», на сторінках якого друкувалися її наукові статті. Тоді в Києві Естрелла внесла до скарбниці колонії п’ять тисяч рублів, і капелан, який був в окопах Першої світової і ледве не загинув під Верденом («…Я був ранений… мене забули на полі битви… навіть якийсь час мали за мертвого…»), взяв на себе моральне зобов’язання обов’язково повернути цей борг. А тут ще пощастило Василеві Короліву видати кілька своїх книжок, слідом несподівано надійшли літературні гонорари. Долучився і зарібок від малярства в Закарпатті. Завдяки цьому вдалося виплатити борги, продати в Увалах хату і переїхати на постійне проживання до містечка Мельник.
Придбали хату в місті Святої Людмили – покровительки Чеської Землі, патронки всіх скривджених долею, полишених, безпритульних. Разом із хатою успадкували величеньке поле, засіяне вівсом і люцерною та засаджене картоплею, 45 курей і 32 кролі, голубів, гусей, собаку… Все це господарство лягло непосильним тягарем на тендітні плечі доньки польського графа Дуніна-Борковського та спадкоємиці відомого давнього кастильського роду ґрандів де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа. Тепер Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, вона ж – Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, вона ж – Наталія Ковалевська, вона ж – Наталена Королева, змушена косити і збирати люцерну, вибирати картоплю, лагодити кроликарню і черепицю на даху, рубати сухі дерева в садку, годувати курей, ненажерливих гусей і кроликів, чистити хліви, заготовляти корм на зиму, полоти й поливати город… І приймати гостей. Таких поважних, як Є. Чикаленко, В. Щербаківський, М. Садовський, Є. Маланюк, О. Олесь…
Відновила листування з далеким родичем, славетним португальським поетом Еугеніо де Кастро, який колись, у зеніті своєї літературної слави, заповідав їй свої настрої і почуття переливати в образне слово. Тепер самотній, овдовілий поет перебував на посаді ректора єдиного в Португалії університету в Коїмбрі, радо писав Наталені листи, надсилав книги іспанською і французькою мовами і все запрошував свою родичку переїхати на проживання до нього в Португалію.
Хворий, пригнічений передчуттям близького відходу за межі земного життя Василь Королів радив їй доживати старі літа біля родича, де Наталена знайде спокій, добробут і затишок, а він відійде до монастиря василіян, стане ченцем і, якщо Господь виділить йому ще якийсь час побути на цьому світі, там, у монастирі, наповнить своє життя улюбленою працею: малюванням, літературною творчістю і молитвами.
Та Наталена відхилила запрошення свого родича Еугеніо де Кастро – вже втягнулася в щоденне клопітливе селянське життя, відчула смак творення українським словом уявних художніх світів та й боялася залишати фізично і психологічно втомленого боротьбою з невідступними хворобами свого дружину. Відмовилася вона і від роботи на кафедрі єгиптології в Паризькому університеті – «щоб не роздвоюватись, бо рішуче вступила на шлях української письменницької творчости»19.
Доля вкотре повертає Наталені минуле, наче дарує, як це було із родовитим персом, князем Іскандером, можливість відродити те, що було загублене в лихолітті історичних обставин. Відновлюється спілкування з другом своєї юності, з першим своїм коханням – королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, який унаслідок революції втратив трон і на запрошення французького уряду прибув до Франції, де і поселився із сім’єю в готелі «Savoye» у містечку Фонтебло. Згодом «перебував у Меттерніха в Кинжварі на францискових лазнях (купелях)…»20, жив скромно, самотньо, бо вся родина роз’їхалася…
Відшукав у Мельнику ту, яку завжди кохав і вірив, що вони зустрінуться, що Естрелла не забула його, озветься, покличе… «І знов зв’язались оба кінці пасма життя, розсатаного долею, – напише Наталена, згадуючи цю несподівану зустріч, яка повернула їх на чверть століття назад… – Припали устами до уст, немов хотіли вгасити довголітню спрагу».
І хоча Естрельїті було вже сорок шість років, проте почуття не згасли – їй здавалося, що вони тільки вчора ніжно попрощалися в її мадридській майстерні, щоб на другий день знову зустрітися.
Дон Альфонсо відчув, що Естрельїта радісно переживає спорідненість їхніх душ, її серце наповнене почуттям незгасної любові до нього, то чому б їм, скривдженим немилосердними обставинами бурхливого життя, не поєднати дві самотні душі?
Естрельїта на якусь мить уявила, як ці щоденні клопоти по господарству, ця виснажлива боротьба за виживання, ці злидні нарешті залишаться лише в гірких спогадах, як вона порине в широкий потік вільного, живого – справжнього – життя і зацвіте щастям десь в одному з чарівних куточків землі – на Капрі, поблизу Равелло…
«Обом нестерпно, жагуче хотілось вирватись нарешті з тієї змори, якою було все їхнє життя…» – згадувала згодом Наталена, але вона не наважилася на цей крок. Не змогла зрадити й полишити свого хворого, щирого товариша-побратима-дружину: «Mi Alfonso! Товариша не кидають у біді, коли цей товариш старий, хворий, вбогий і потрібує опіки… Не кохання обіцяла я чоловікові, але що буду йому вірним товаришем-приятелем… Ти знаєш, чим ти мені завжди був, є і будеш! Ніщо нас ніколи не зможе розлучити, хоч би ми й були далеко один від одного».
Були ще неодноразові приїзди дона Альфонсо в Мельник, були довгі вечірні розмови, привітні ясні усміхи один до одного, наповнені ніжністю погляди, лагідні звернення до Наталени одним із її наймень – Альфонса. І був останній лист усамітненого в готелі, змученого серцевими нападами її Альфонсо, яким він не прощався зі своєю Альфонсою. Ні, не розлучався навік, а йшов до неї, щоби бути завжди разом, бути скрізь із своєю коханою – невидимий, але завжди присутній.
Альфонса опечаленим серцем переживала кожне слово коханого: «Тепер зі мною тільки ти, завжди присутня, хоч і далека. Твоя рука тихенько закриє мені очі, коли вони вгасатимуть. Ляже на них пестливим, ніжним дотиком. Ти приймеш мій останній віддих й він житиме в твойому серці – “єдиному для двох” – як ти це колись співала, пам’ятаєш? – у тій моїй улюбленій пісні:
Так житиму далі в твойому серці, аж доки не зустрінемося знову у вічності, на віки… Бути завжди з тобою, ніколи більш не розлучатись… Ця думка є не тільки потішенням, але є найбільшою радістю. Чого міг би я ще бажати?».
Вечорами читала вголос – як відпочинок від буденних обов’язків сільського трудового життя – дружині Василю листи від дона Альфонсо, в яких він роздумував над своєю долею як іспанського короля, як екс-короля, над майбутнім дорогої йому Іспанії, якій так необхідно, вважав він, опанувати новий ритм нового життя, в основі якого має бути «освіта, людяність, пошана до людських прав, до чесно виконаного обов’язку, братерства – не на словах! – і передусім любов. Любов до людства, любов до рідного краю…»