Василь Королів, геть знеможений хворобами, постарілий, з важкою – обов’язково з палицею – ходою, завершував «Згадки про мою смерть». Вибрався в дорогу. До Праги, щоб віддати рукопис до друкарні. Повернувся додому на другий день, 11 грудня 1941 року, сповіщаючи про своє прибуття насвистуванням арії з опери «Кармен». Увійшов у хату, «вмочив пальці в кропильничку зі свяченою водою», перехрестився, вимовив: «Ну, слава Богу!» – зрадів, що щасливо добувся додому, і впав на підлогу. Зупинилося серце. На 63 році життя.
Наталена знову залишилася одинокою. Сиротою. Залишилися з нею ті самі щоденні клопоти: прибирання в хаті та у дворі, чищення хліва і кролячих кліток, годівля курей, кроликів, відкидання снігу, носіння у відрах води, бо водогін замерз, – а на письмовому столі запитально купчилися незакінчені рукописи – власні й Василя Короліва. Грошей нема, а видавництво, для якого Королів-Старий малював аквареллю українські народні жіночі строї, вимагає оплати за виготовлені за цими малюнками серії листівок. Треба якось оплатити і видрук книжки «Згадки про мою смерть». А смерть дружини була для Наталени несподіваною, бо вона не знала, що Василя Короліва тоді в Празі допитувало німецьке гестапо. Передусім на виклик гестапо і поїхав хворий письменник до Праги, але дружині про це не сказав – не хотів хвилювати. Дізналася пізніше, хоча здогадувалася, коли несподівано з’явилися гестапівці й стали робити обшук в їхньому домі.
Друга світова війна давала про себе знати труднощами з придбанням харчів, вугілля, бомбардуванням останніми днями війни шпиталю в Мельнику, багатьох будинків, стародавнього костелу… Наталена виживала завдяки тому, що давала дітям уроки з іноземних мов.
І знову доля зробила дивовижне коло-повернення. Сестра милосердя Першої світової війни, двічі поранена, яка протягом майже трьох років боролася за життя солдатів-фронтовиків, за що була удостоєна солдатського хреста «За храбрость», через три десятиліття знову зголошується до Червоного Хреста, щоб рятувати солдатів уже Другої світової війни.
Раділа кожному порятованому життю, тішилася успіхами своїх учнів, яких навчала іспанської, французької, а по війні – й російської мови, все щільніше загорталася в смуток і самотину, переконуючи себе, «що справжнє щастя – це жити непомітною, прихованою, як квіточка у траві. І не жити тільки для себе, думаючи тільки про себе».
У тихі самотні вечори Наталена іноді сідала до свого старенького піаніно і наспівувала складену давним-давно в Мадриді нехитру пісеньку:
Проте не могла змиритися з тим, що її літературна зоря вже досягла творчого зеніту і тепер, по жорстокій війні з фашизмом, поволі згасає, зникаючи за небосхилом скромної прижиттєвої слави. Брала в руки журнали, які стосами стояли на полицях, – західноукраїнські, закарпатські, буковинські й ті українські, що виходили в Чехословаччині, в яких друкували її новели і оповідання. Передусім була вдячна львівським «Дзвонам», де опублікували оповідання на євангельські сюжети. Особливо раділа з появи першої збірки оповідань «Во дні они», яка з’явилася 1935 року в бібліотеці «Дзвонів».
Друкувалися вони протягом 1935 року під інтригуючим для українського читача Йменням «Лячерда Медина Челі» і викликали велике зацікавлення майстерним художнім відродженням євангельських легенд, морально-філософським осмисленням традиційних біблійних образів і сюжетів під кутом зору вірності, зради, моральних зобов’язань, відповідальності за порушення клятви, даного слова.
Зцілений Ісусом від прокази Леві, вражений чудом несподіваного видужання, разом із таким же зціленим Реувімом, «що більше бачили надприродних проявів Його досконалої доброти, що більше чули Його святих, опановуючих слів, – то більше з цілої душі розуміли й відчували блаженність чистих серцем, голодних правди та спрагнених слова Божого, про що говорив Він з гори до незчисленного натовпу відданих Йому слухачів»22 («Прокажений»).
Подивовані й захоплені Вчителем, побратими Леві та Реувім вирішують назавжди лишитися з Ним, бути разом із Учителем у добрі й горі, перенести-пережити все, що судилося Ісусові.
Та поступово згасали поривання слідувати за Вчителем, вселявся в душі страх за своє життя, закрадалися у свідомість сумніви під впливом нашіптувань ворогів Ісуса – все це похитнуло певність зцілених. «І тоді залишились крила духу, що підносили вгору до високого, великого, вселюдського, всесвітнього». Тепер Леві й Реувім не вигукували «Осанна!», легко підхоплювали осуд, злобу і ненависть, що їх кидали в натовп книжники і фарисеї. «І правда, коли кажуть, що як же Він міг врятувати чужих, коли не було в Нього сили врятувати себе самого! Хіба таки й справді дав себе зв’язати Месія? Та ще на те, щоб судили Його погани-римляни?!.»
І вже побратими готові дерти криком горло за розбійника Варавву, який їх побив, пограбував, уже вони разом із осатанілим натовпом вимагають від прокуратора відпустити саме цього розбійника, бо, бачте, він хоч і чинив кривду, зате оступався за гноблених, багатих карав, добро їхнє собі забирав… І, врешті-решт, Леві та Реувім навіть вину за їх жорстоке побиття Вараввою покладають на Ісуса: «Все через Нього…»
Художнє «оживлення» канонічних євангельських образів і сюжетів Наталена Королева здійснює задля «вселення» у свідомість читача вічних проблем: добра і зла, правди й кривди, вірності та зради, віри й християнської любові…
Це своєрідне «переливання» легенд і переказів у сучасні художні форми і образи сягає особливої експресивної напруги, зарядженої передчуттям вибору, який має зробити також і читач, бо зникає межа між минулим і сучасним, між біблійним образом і реципієнтом.
Наталена Королева розраховує на діалог, який вона, художньо трансформуючи християнський, міфологічний світогляд, образи біблійних персонажів та реальних історичних діячів, наповнює пристрастями двотисячолітньої давнини завдяки творенню драматичних і трагічних морально-психологічних колізій.
Письменниця ніяк не могла сприйняти ті поради і докори, які лунали зі сторінок часописів, у листах і в розмовах та зводилися переважно до побажань облишити ту стародавню тематику і художньо освоювати національні проблеми, передусім сюжети з козацького минулого, часів Київської Русі, періоду визвольних змагань початку ХХ століття. Адже вона свідомо здійснювала літературну реконструкцію життя євангельських образів і мотивів, новозавітних колізій, проектуючи семантику біблійних образів і подій на мислення, почування і діяння сучасників.
Гірко переживав апостол Петро свою зраду – свої слова: «Не знаю Його!», які він повторив тричі, «раніш, як півень запіяв» («На Лазаровім хуторі»).
Знову ж – страх за своє життя і неповнота віри в божественність Месії. А клявся, намагався упевнити Ісуса у повній відданості та непохитності своєї віри. Не випадково його ім’я означало «камінь» або «скеля».
– Нехай всі зрадять, я ж душу віддам за Тебе!.. – переконував Петро більше себе, непевного в своєму слові, ніж Учителя. І лише згодом усвідомив, що не здатен «так просто, без зусилля над собою, опанувати навіть власне слово».
Апостол Петро після страти Месії, коли його Вчителя поклали мертвого у гріб, втратив сенс життя, зникла мета його власного існування. І коли Марія, дочка Лазаря, повідомила, що Вчитель воскрес, устав із гробу, як і обіцяв, на третій день, апостол Петро ожив. Його розум і серце заговорили: «Ось Той, що справдить всі надії й дотримає всяке слово!..»
Наталена Королева повернеться до образу апостола Петра і до проблеми віри у новелах «На морі Галилейськім» і «На горі», стверджуючи, що віра тоді набуває особливої духовно-енергетичної потуги, божественної сили, коли вона усвідомлена, пізнана і не ослаблюється спокусою зневіри і сумнівів. Адже, як сказано в апокрифічному «Євангелії від Пилипа»: «Істина не прийшла у світ оголеною, але вона прийшла в символах і образах»23. Ці євангельські символи й образи внаслідок складного і суперечливого «вживання» у свідомість людства перетворилися на універсальні духовні й морально-психологічні моделі переживання буття індивідами та колективними спільнотами24.