– А кондуктор сказав, що на його пам’яті це був найсильніший землетрус.
– Правда? Тоді, напевно, я його проспав, – спантеличено мовив хлопчина.
Дівчинка трохи помовчала. У тиші чулося тільки цокання копит. Потім пасажирка поцікавилася:
– А як поживає дядько Генрі?
– Непогано. Вони подружилися з дядьком Гагсоном.
– Пан Гагсон – твій дядько? – запитала Дороті.
– Так. Дядько Білл Гагсон одружений на сестрі твого дядька Генрі. Виходить, ми з тобою – троюрідні брат і сестра, – здогадався хлопчик і дуже зрадів власному відкриттю. – Я працюю в дядька на ранчо за десять доларів на місяць і харчі.
– Ти впевнений, що це вигідна угода? – промовила дівчинка з деяким сумнівом.
– Для дядька Гагсона – так, дуже вигідна, а для мене – ні. Я ж блискучий працівник: працюю не гірше, ніж сплю, – додав хлопчина і знову розсміявся.
– Як тебе звати? – запитала Дороті, подумки зазначивши, що їй до душі цей веселун.
– У мене не надто милозвучне ім’я, – чомусь зніяковів він. – Повне – Зебеді, для своїх просто Зеб. Ти, значить, була в Австралії?
– Так, разом із дядьком Генрі, – відповіла Дороті. – Ми прибули в Сан-Франциско тиждень тому, тільки дядько Генрі одразу попрямував на Гагсонську ферму, а я на кілька днів затрималася у знайомих.
– А як довго пробудеш у нас? – запитав Зеб.
– Тільки один день. Завтра ми з дядьком Генрі вирушаємо назад до Канзасу. Адже так довго не були вдома, тож дуже скучили за домівкою.
Хлопчик ляснув батіжком свого великого кістлявого коня й задумався. Він хотів ще щось сказати своїй супутниці, але навіть не встиг відкрити рота, бо коляска раптом почала швидко розгойдуватися з боку в бік, а земля перед нею вмить здибилася. Наступної секунди пролунав оглушливий гуркіт, і Дороті побачила, як поруч із дорогою розверзлася земля, а потім глибока тріщина зімкнулася знову.
– О Боже! – закричала вона, вчепившись у залізні поручні. – Що це таке?
– Землетрус, це просто жахливий, великий землетрус… – обличчя хлопчини вмить побіліло. – Ми з тобою дивом врятувалися, Дороті.
Тим часом кінь став як укопаний. Даремно Зеб тряс віжками, підганяв його – ніщо не допомагало. Тоді хлопчик почав щосили бити тварину по спині батогом. Джим невдоволено заіржав і повільно потрусив по дорозі.
Кілька хвилин Дороті й Зеб сиділи мовчки. У повітрі пахло якоюсь великою бідою. Кожні кілька хвилин земля здригалася, двиготіла. Вуха Джима стали сторчма, тіло напружилося, наче струна. Час від часу він починав тремтіти як осиковий лист, і хоч біг не дуже швидко, але все одно на боках проступили плями поту.
Небо знову потемніло, над долиною зі зловісним плачем-завиванням пронісся вітер.
Раптом пролунав сильний тріск, і прямо під конем у землі утворилася величезна тріщина. Дико заіржавши від жаху, тварина звалилася в ущелину, тягнучи за собою коляску разом з пасажирами.
Дороті міцно вчепилася за сидіння, хлопчик зробив те саме. Обидва були настільки вражені, що не відразу зрозуміли, що відбувається.
З усіх боків їх оточував морок, і в цій жахливій темряві вони стрімко летіли вниз, щомиті чекаючи, що впадуть і розіб’ються об гострі скелі, або земля зійдеться над їхніми головами й поховає навіки у своїх надрах.
Моторошне відчуття падіння в безодню, морок, моторошні звуки… Це було більше, ніж Дороті могла стерпіти, тож на кілька миттєвостей дівча зомліло. Зеб, щоправда, не знепритомнів, але теж був страшенно наляканий і, втиснувшись у сидінні коляски, щомиті очікував на страшну розв’язку.
ІI. Скляне місто
Коли Дороті отямилася, їхній політ тривав, але швидкість зменшилась. Щільний верх коляски правив за парашут, і тепер вони опускалися плавно, ніби парили в повітрі, що було б навіть приємно, якби пасажири не думали про смерть, котра загрожувала їм щохвилини, і про те, що чекає їх на дні цієї величезної ущелини. Над їхніми головами лунали розкати грому – це земля сходилася на місці недавньої тріщини.
Повз коляску раз по раз пролітало каміння та грудки глини. Діти не бачили їх, тільки чули, як вони барабанили по даху, а ще як верещить майже по-людськи Джим, коли його наздоганяє черговий камінь. Хоч насправді тварині було радше страшно, ніж боляче.
Довго чи недовго тривало падіння, Дороті не знала. Від подиву й переляку вона випала з плину часу. Поступово, поборовши страх, дівчинка зважилася подивитися вниз, у чорну безодню. Зовсім поруч маячили ледь помітні обриси коня: задерта догори голова, вуха, що стояли сторчма, довгі ноги, розчепірені в різні боки. Потім Дороті пересвідчилася, що хлопчик, котрий від страху онімів, як і вона сама, сидить поруч.
Дівчинка зітхнула з деяким полегшенням. Гіршого, здається, вдалося уникнути. Навпаки, починалася нова пригода, яка обіцяла бути не менш дивною й чудесною, ніж ті, що їй вже довелося пережити.
Ця думка підбадьорила Дороті, і вона ще раз виглянула з коляски, щоб дізнатися, звідки виходить дивне світіння, котре дедалі потужніше розганяло каламутну імлу мороку. Далеко внизу вона помітила шість величезних сяючих куль, що ніби висіли в повітрі.
Середня, найбільша, була білого кольору й походила на сонце. Навколо неї розташувалися ще п’ять: рожева, фіолетова, жовта, блакитна й помаранчева. Від цього розкішного сімейства різнокольорових світил розходилися на всі боки райдужні промені. Вони переливалися ніжними відтінками, заповнюючи весь навколишній простір сліпучою, чарівною, барвистою грою світла.
Від подиву Дороті заклякла, мовчки спостерігаючи, як одне вухо Джима стає фіолетовим, друге – рожевим, хвіст забарвлюється в жовтий колір, а тулуб – у блакитні й помаранчеві смужки, подібно до зебрових. Вона озирнулася на Зеба, чиє обличчя стало блакитним, а волосся рожевим, й розгублено захихотіла:
– Ну й кумедно!..
Хлопчик теж дивився на неї, широко розкривши очі. Через обличчя Дороті пролягла зелена смуга, потім одна його половина стала блакитною, а друга – жовтою. Тут, мабуть, і злякатися можна було б.
– Я н-не б-бачу н-нічо-го к-ку-медно-го! – заїкаючись, пробурмотів Зеб.
У цей момент коляска хитнулася і разом з конем плавно лягла на бік. Вони, однак, продовжували падати, тож діти не відчули більшого страху, оскільки залишились сидіти в колясці на своїх місцях. Потім коляска перевернулася догори дном і продовжувала повільно крутитися, аж поки нарешті не повернулася в нормальне положення. Під час цих карколомних перевертань Джим відчайдушно дригав і молотив у повітрі ногами, а коли вирівнялися, з полегшенням видихнув і сказав:
– Ну, так-то краще!
Дороті й Зеб здивовано переглянулися.
– Твій кінь уміє розмовляти? – запитала Дороті.
– Раніше я за ним такого не помічав, – відгукнувся хлопчик.
– Це перші слова в моєму житті, – промовив кінь. – Звідки вони в мене взялися – не можу пояснити, і не просіть. В гарненьку халепу ви мене втягнули, нічого й казати.
– Ми й самі в неї потрапили, – примирливо сказала Дороті. – Не хвилюйся, дуже скоро це чим-небудь має закінчитися.
– Ще б пак, – пробурчав кінь, – боюся тільки, кінець буде не дуже веселим.
Зеб весь тремтів. Все, що відбувалося, було жахливим, фантастичним і рішуче не вкладалося в голові – хлопчина був на межі відчаю!
Незабаром вони майже впритул наблизилися до незвичайних кольорових світил і пропливли повз них. Світло стало таким яскравим і так різало очі, що діти закрили обличчя руками, щоб не осліпнути.
Спеки, однак, зовсім не відчувалося, і, коли верх коляски закрив від них пронизливі промені, діти знову змогли відкрити очі.
– Коли вже дістанемося дна? – запитав Зеб, глибоко зітхаючи. – Не можна ж падати вічно.
– Звичайно, ні, – погодилася Дороті. – Гадаю, ми тепер приблизно посередині Землі й не інакше, як ось-ось випадемо з протилежного боку. Нічого собі діра, га?