– Жах просто, яка глибока, – погодився хлопчик.
– Там внизу щось видніється, – оголосив раптом кінь.
За цими словами обидва пасажири виглянули з коляски і подивилися вниз. І точно, під ними, вже не особливо далеко, лежала земля. Але падали вони тепер дуже повільно – так повільно, що це навряд чи можна було назвати падінням. Тому в них було достатньо часу, щоб заспокоїтися і роззирнутися довкруж.
Під ними лежали рівнини і гори, озера й річки, дуже схожі на ті, що зустрічаються на поверхні Землі, проте вся панорама була дивно забарвлена строкатими променями шести світил. Тут і там виднілися групи будинків, споруджених, схоже, з чистого скла – аж надто яскраво вони блищали.
– Я впевнена, що боятися нам поки нічого, – бадьоро сказала Дороті. – Ми спускаємося так повільно, що не можемо розбитися при приземленні, а місцевість тут, гадаю, дуже мила.
– Але ми ж ніколи не повернемося додому, – простогнав Зеб.
– А ти не пророкуй, – заперечила дівчинка. – Та й чи варто про це турбуватися тепер, Зеб? Зробити ми все одно поки нічого не можемо, а немає нічого гіршого, ніж даремно сумувати.
Хлопчик замовк, цілком переконаний цими вельми розумними словами. Незабаром діти, забувши про все, розглядали дивні картини, які враз розгорнулися перед ними.
Вони падали прямо в центр великого міста, де було багато високих будівель зі скляними вежами і гострими шпилями. Шпилі нагадували наконечники величезних пік, і впасти на один із них було б ой як неприємно.
Джим теж тривожно поглядав униз, настовбурчуючи від страху вуха. Дороті й Зеб затамували подих в очікуванні неминучої розв’язки. Але нічого страшного не сталося: вони плавно опустилися на широкий плаский дах.
На цьому політ завершився.
Коли Джим, нарешті, ступив на тверду поверхню, ноги в бідолахи ледь не підкосилися. Але Зеб негайно вистрибнув із коляски, щоправда, так поспішно і незграбно, що зачепив ногою клітку Дороті. Клітка випала й покотилася по даху. Дно в неї відвалилося, і з перевернутої схованки вилізло рожеве кошеня. Воно сіло на скляний дах, солодко позіхнуло й закліпало круглими очима.
– А ось і Еврика, – зраділа Дороті.
– Вперше в житті бачу рожеве кошеня, – заявив Зеб.
– Еврика не рожева, а біла. Вона тільки здається рожевою в цьому дивовижному світі.
– Де моє молоко? – поцікавився котик, заглядаючи знизу в обличчя Дороті. – Я вмираю з голоду.
– О, Еврико, невже й ти вмієш розмовляти?
– Розмовляти? А я хіба розмовляю? Боже милостивий, і справді! Ну чи не смішно?
– Усе тут якесь несправжнє, – статечно розсудив Зеб. – Тварини не мають розмовляти. А ось диви, старина Джим, і той раптом заговорив.
– Не бачу тут нічого несправжнього, – грубувато відгукнувся Джим. – У всякому разі, це не менш реально, ніж все, що нас тут оточує. Але що з нами буде?
– Й гадки не маю, – відповів хлопчик, з цікавістю роззираючись навколо.
Всі будинки в місті були побудовані зі скла, такого чистого й прозорого, що стіни наче продовжували вікна. Під дахом, на який вони приземлилися, Дороті бачила кімнати, де по кутках були купою звалені якісь дивні предмети.
Неподалік від місця їхнього приземлення зіяла величезна дірка, навколо неї валялися гори уламків. А найближчий до них шпиль позбувся свого наконечника. Стіни інших будівель були розсічені тріщинами, подекуди повідбивалися кути у стінах, але навіть ці ушкодження не позбавили будівлі їхньої колишньої розкішності. Райдужні промені шести сонць м’яко освітлювали скляне місто, фарбуючи його в ніжні та м’які відтінки, в кольори, що радували око.
Від моменту висадки мандрівників жоден звук не порушив тиші, крім їхніх власних голосів. Вони вже почали роздумувати, куди поділися мешканці прекрасного підземного міста, аж раптом через дірку в сусідньому даху виліз чоловік. Він був невисокий на зріст, мав добру статуру, спокійне і безтурботне, ніби намальоване, обличчя. Костюм з красивої яскраво-зеленої тканини, яка переливалася всіма кольорами веселки, – чи то на сонці, чи то сам по собі, сидів на ньому, як влитий.
Чоловік зробив кілька кроків по скляному даху, але, помітивши чужинців, різко зупинився. На його спокійному обличчі не відбилося ні страху, ні подиву, хоч він був, напевно, і вражений, і наляканий. Коли ж його погляд упав на коня, він розвернувся і квапливо попрямував до дальнього краю даху, не відриваючи, проте, очей від тварини.
– Стережись! – гукнула Дороті, помітивши, що красень зовсім не дивиться собі під ноги. – Обережніше, впадеш вниз!
Але той не звернув на її крик жодної уваги. Дійшовши до краю високого даху, він ступив з нього і пішов далі.
Вражена дівчинка підбігла до краю й побачила, що чоловік швидко спускається вниз по повітрю, як по сходах. Незабаром він був уже на бруківці та зник за дверима однієї зі скляних будівель.
– Як дивно! – вигукнула Дороті, насилу переводячи подих.
– Може, й дивно, зате страшенно кумедно, – пропищав тоненький голосок кошеняти, й Дороті, озирнувшись, виявила, що її улюблениця теж гуляє по повітрю поблизу даху.
– Назад, Еврико! – закричала вона з жахом. – Ти ж вб’єшся!
– У мене ж дев’ять життів, – промуркотіло кошеня, роблячи коло по повітрю і повертаючись на дах. – Але я жодне з них не ставлю під загрозу, бо не зможу впасти, навіть якщо захочу.
– Тебе тримає повітря? – здивувалася дівчинка.
– Ти хіба сама не бачиш? – кошеня знову перетнуло межі даху.
– Чудеса! – зраділа Дороті.
– Нехай Еврика спуститься на вулицю й покличе кого-небудь на допомогу, – запропонував Зеб, який був не менше за неї вражений цим дивним явищем.
– А раптом ми теж можемо ходити по повітрю? – припустила дівчинка.
Зеб здригнувся і відсахнувся.
– Я б не наважився, – сказав він.
– Може, Джим спробує? – запропонувала Дороті, озирнувшись на коня.
– Може, так, а може, й ні, – відповідав Джим. – Я достатньо наперекидався в повітрі, мені й на даху добре.
– Ми ж не впали на дах, – міркувала дівчинка. – Ми парили в повітрі. Та я майже впевнена, що могли б опуститися плавно до самої бруківки без будь-якої небезпеки. Он Еврика, дивіться, прекрасно ходить по повітрю.
– Еврика важить пів фунта, – презирливо пирхнув Джим. – А я – не менше пів тонни.
– Ти важиш не так багато, як хотілося б, Джим, – похитала головою дівчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.
– Що робити, я старий, – зітхнув кінь, похнюпившись. – Я мало хорошого бачив у житті, до того ж у минулому мені довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстіти.
– Зате тепер він їсть за трьох, ніби надолужує втрачене, – вставив хлопчик.
– Я їм? Щось не пригадую, щоб я сьогодні снідав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.
– Ніхто з нас не снідав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базікати про їжу, коли нам загрожує небезпека.
– Немає небезпеки страшнішої за голод, – знову пирхнув кінь, пропустивши повз вуха докір свого юного господаря. – Хотів би я знати, чи росте в цьому дивному місці овес, а якщо росте, то скляний він чи ні?
– Звичайно, ні! – вигукнула Дороті. – Я бачу околиці міста, сади й поля – нам би тільки дістатися до землі!
– Тож чому вам не зійти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кінь, і дуже хочу молока.
– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дівчинка, повернувшись до товариша.
Зеб вагався. Надзвичайна пригода зовсім вибила його з колії. Однак він не хотів, щоб Дороті визнала його за боягуза, і повільно рушив до краю даху.
Тримаючись за руку Дороті, Зеб відірвав від даху ногу і ступив у порожнечу. Як не дивно, він відчув під ногою тверде опертя. Набравшись мужності, він зробив крок і другою ногою. Не випускаючи його руки, Дороті пішла за ним, і незабаром обидва вже гуляли по повітрю поруч із грайливим кошеням.
– Джим, – покликав хлопчик. – Боятися нічого!
Джим обережно наблизився до краю даху. Як розсудливий і принциповий кінь, він не міг не визнати, що ніщо не заважає йому піти за іншими. З пирханням та іржанням, помахуючи коротким хвостом, він потрусив із даху вниз до вулиці. До того ж через свою велику вагу спускався швидше, ніж діти, обігнавши їх на півдорозі. Його приземлення на скляну бруківку було таким м’яким, що страх не встиг ним оволодіти.