Принц вислухав його дуже уважно. Потім заговорив знову:
– Ця дівчина, яка прибула, як і ти, з поверхні Землі, назвала тебе чарівником. Чарівник це щось на кшталт чаклуна?
– Навіть і порівнювати не можна, – швидко відгукнувся Оз. – Один чарівник вартує трьох чаклунів.
– Ну, це тобі ще належить довести, – сказав Принц. – Серед листелюдей зараз живе один із наймогутніших чаклунів, що коли-небудь виростали на кущі, але навіть він іноді помиляється. Ти коли-небудь помиляєшся?
– Ніколи! – самовпевнено заявив Чарівник.
– Ох, Озе, – засумнівалася Дороті. – Пам’ятається, в чарівній Країні Оз тобі траплялося робити помилки, й чимало.
– Нісенітниця! – сказав Чарівник, червоніючи, бо якраз цієї миті на його обличчя впав червоний сонячний промінь.
– Йди за мною, – наказав йому Принц. – Я хочу представити тебе нашому Чаклунові.
Чарівникові це запрошення не дуже сподобалося, але не прийняти його він не наважився. Тож пройшов разом із Принцом у величезний вежовий зал, а Дороті, Зеб і весь натовп поспішили слідом за ними.
Порослий колючками Чаклун сидів на троні. Побачивши його, Чарівник зі смішком сказав:
– Що за безглузде створіння!
– На вигляд він, може, й безглуздий, – неголосно промовив Принц, – але це один із найсильніших чаклунів. Його єдиний недолік полягає в тому, що він занадто часто помиляється.
– Я ніколи не помиляюся, – заперечив Чаклун.
– Зовсім недавно ти стверджував у моїй присутності, що з неба більше не падатиме каміння або люди, – нагадав Принц.
– Правильно, ну то й що?
– Ось ще одна людина, що впала з неба. Виходить, ти помилився.
– Так це одна, а не багато людей, – заявив Чаклун. – Якби з небес спустилися хоча б двоє, ви мали б рацію, стверджуючи, що я помилився. Але з’явився один чоловік, тому ніхто не може закидати мені неправду.
– Непогано, – сказав Чарівник, схвально киваючи головою. – Щасливий засвідчити, що підземні шахраї нічим не відрізняються від наземних. Ти виступав коли-небудь у цирку, брате?
– Та якось не довелося, – обережно відповів Чаклун.
– А варто було б спробувати, – серйозно порадив маленький чоловічок. – Я представляю тут Об’єднаний Всесвітній Цирк Байлума і Барні – три арени в одному наметі та ще зі звіринцем збоку. Запевняю тебе, це дивовижна компанія.
– А чим, власне, ви займаєтеся? – поцікавився Чаклун.
– Піднімаюся на повітряній кулі й кличу публіку в цирк. Щоправда, цього разу мені не пощастило: пролетів крізь землю і опустився значно нижче, ніж хотів. Але можете не хвилюватися, навряд чи хтось ще зможе проникнути до вашої Землі ластолюдей.
– Листелюдей, – поправив його Чаклун. – Якщо ти справді чарівник, міг би не помилятися в назвах.
– О, я точно чарівник, можеш не перейматися! Такий же чарівник, як ти – чаклун.
– Це ми ще подивимося, – відрізав той.
– Якщо ти зможеш довести, що вправніший за нього, – сказав Принц Озу, – я зроблю тебе в моїй країні Головним Чаклуном. А якщо ні…
– Що буде, якщо ні? – квапливо запитав Чарівник.
– Я перерву твоє життя й забороню тебе висаджувати, – відповів Принц.
– Прогноз малоприємний, – завважив Чарівник, заклопотано роздивляючись зореносну світлість. – Хоч… не біда. Будьте певні, я заткну за пояс цю стару колючку.
– Моє ім’я Гвіг, – повідомив Чаклун, звертаючи на суперника холодний безсердечний погляд. – Нумо, спробуй зрівнятися зі мною в могутності.
Він повів колючою рукою в повітрі, й почувся ніжний передзвін дзвіночків, що зливалися в чудову мелодію. З того місця, де стояла Дороті, в усьому величезному скляному залі не було видно, проте, жодного дзвіночка.
Листелюди вислухали музику без особливого інтересу. Цю штуку Гвіг проробляв щоразу на доказ своїх чаклунських талантів.
Тепер настала черга Чарівника. Він усміхнувся до присутніх і запитав:
– Чи не буде хто такий люб’язний позичити мені капелюха?
Відповіді не було з тієї простої причини, що листелюди не носили капелюхів, а Зеб втратив свій під час польоту.
– Гм! – сказав Чарівник. – Чи не буде тоді хтось такий добрий позичити мені носовичок?
Носової хустки також ні в кого не виявилося.
– Ну що ж, – знизав плечима Чарівник. – Тоді, якщо дозволите, я скористаюся власним капелюхом. Тепер, шановна публіко, стежте за мною уважно. Як бачите, в рукавах у мене нічого немає і в кишені теж нічого не заховано. Ну і капелюх, зрозуміло, порожній. – Він зняв з голови капелюха, повернув його догори дригом і енергійно потряс.
– Покажи-но мені, – зажадав Чаклун.
Він взяв капелюха, ретельно оглянув його й повернув Чарівникові.
– А зараз, – продовжував дідок, – я з нічого зроблю щось.
Він поставив капелюха на скляну підлогу, виконав над ним кілька ритмічних па, потім підняв, і – під капелюхом з’явилося маленьке біле порося, розміром не більше за мишу, яке почало бігати, стрибати і тонесенько верещати.
Публіка стежила за всім цим, затамувавши подих, бо ніхто з них ніколи не бачив свиней, ні великих, ні маленьких. Чарівник нагнувся, посадив крихітне створіння на долоню, вхопив його за голову великим і вказівним пальцями однієї руки, а за хвіст – пальцями другої й розділив навпіл, причому кожна половинка одразу перетворилася на порося, ціле й неушкоджене. Потім Чарівник пустив одного з них гратися на підлозі, а другого знову розділив навпіл. Це дивовижне заняття він продовжував доти, поки в нього під ногами не назбиралося цілих дев’ять крихітних поросят, які то верещали, то кумедно хрюкали.
– Тепер, – сказав Чарівник, – створивши з нічого щось, я маю намір знову повернути його в ніщо.
Із цими словами він зловив двох поросят і стиснув їх разом так, що вийшло одне порося. Потім піймав ще одне, притиснув його до першого, й воно зникло. Поступово всі дев’ять поросят зліпилися в одне. Чарівник накрив його капелюхом, зробив над ним таємничий жест, і, коли підняв, там нічого не було.
Дідок розкланявся перед натовпом, котрий мовчки спостерігав за цими маніпуляціями, а Принц промовив своїм незмінно байдужим голосом:
– Ти й справді великий чарівник, навіть могутніший за мого Чаклуна.
– Недовго йому бути великим чарівником, – пробурчав Гвіг.
– Чому це? – здивувався Оз.
– Тому що я зупиню твоє дихання, – була відповідь. – А ти, як я зрозумів, настільки безглуздо влаштований, що не зможеш жити, не дихаючи.
Оз не на жарт стривожився.
– Скільки часу тобі на це знадобиться? – запитав він.
– Близько п’яти хвилин. Отже, я починаю. Дивись на мене уважно.
Він почав виробляти дивні рухи тіла перед носом Чарівника, але маленький чоловічок і не подумав на нього дивитися. Замість цього він розкрив свою шкіряну валізку, дістав з неї кілька гострих ножів і з’єднав їх один з одним, так що вийшла довга шабля. Залишилося прилаштувати держака, однак Оз відчув, що чари Чаклуна почали діяти й дихати йому стає дедалі важче.
Тоді Чарівник кинувся вперед зі своєю шаблюкою, розмахнувся, крутнув її разів зо два над головою і завдав потужного удару, яким розсік Чаклуна навпіл.
Дороті заверещала від жаху й закрила очі, а коли відкрила, то побачила дві половинки Чаклуна, що лежали окремо одна від одної на підлозі. Всередині в нього не було ні кісток, ні крові. У розрізаному вигляді його тіло нагадувало скибочки ріпи або картоплі.
– Що за..? Та він же овоч! – скрикнув вражений Чарівник.
– Природно, – погодився Принц. – Ми всі в цій країні – овочі, а ви хіба ні?
– Ми – ні, – відповідав Чарівник. – Люди з поверхні Землі складаються із плоті та крові. Ваш Чаклун помре?
– Звичайно. Загалом він уже мертвий і дуже скоро зів’яне. Його слід негайно висадити, щоб проросли нові Чаклуни, – пояснив Принц.
– Як же це так виходить? – запитав здивований Чарівник.
– Якщо ви пройдете зі мною в громадські сади, – відповідав Принц, – то я вам відкрию і продемонструю таємниці нашого Рослинного Королівства.
IV. Рослинне королівство
Після того, як Чарівник витер із шаблі картопляний сік, розібрав її та склав у валізку, чоловік із зіркою велів своїм людям доправити обидві половинки Чаклуна в громадські сади.