– Ну й ну! – сказала Дороті, переводячи подих. – Що за дивне місце!
Зі скляних дверей почали виходити люди, щоб подивитися на прибульців. Незабаром на вулиці зібрався натовп чоловіків і жінок. Вони були стрункі та добре вбрані, мали правильні та приємні риси обличчя. Власне, в натовпі не було жодної потворної людини, але й красивими Дороті їх не назвала б: занадто байдужими були ці лялькові фізіономії.
Їхні обличчя не відображали ні радості, ні переляку, ні подиву, ні цікавості, ні приязні. Вони просто дивилися на чужинців, найбільше роздивляючись Джима та Еврику – очевидно раніше ніколи не бачили ні коней, ні котів. Дітей у натовпі не було, тож вони не відрізняли їх від дорослих.
Незабаром до присутніх підійшов незнайомець, у темному волоссі якого прямо над чолом виблискувала зірка. Схоже, це була шанована тут людина, бо інші розступилися, щоб дати йому дорогу. Обвівши безтурботним поглядом спочатку тварин, потім дітей, він звернувся до Зеба, який зростом був трохи вище за Дороті.
– Скажіть мені, зловмисники, це ви викликали дощ із каменів?
Хлопчик на якийсь час розгубився, бо не розумів, що мається на увазі під цим запитанням. Тоді, згадавши каміння, що впало разом із ними та, мабуть, досягло землі раніше, ніж вони, відповів:
– Ні, сер. Ми нічого не викликали. Це був землетрус.
Чоловік із зіркою якийсь час постояв, тихо роздумуючи над цією заявою. Потім запитав:
– А що таке землетрус?
– Не знаю, – сказав Зеб, який все ще був дуже розгублений.
Але Дороті, побачивши подив чоловіка із зіркою, відповіла:
– Це тремтіння землі. Під час цього землетрусу утворилася велика тріщина, і ми провалилися в неї – кінь і коляска, і все разом… каміння розсипалося й впало разом із нами.
Чоловік із зіркою розглядав її своїми спокійними, невиразними очима.
– Дощ із каменів завдав великої шкоди нашому місту, – сказав він. – І ми притягнемо вас до відповідальності за це, якщо ви не зможете довести свою невинність.
– Як ми можемо це зробити? – запитала дівчинка.
– Я не готовий відповісти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повинні зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром відкриє нам всю правду.
– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Дороті.
– Я поведу тебе до нього. Ходімо!
Він рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Дороті, впіймавши Еврику, полізла в коляску. Хлопчик сів біля неї й сказав:
– Ньо, Джим!
Жителі Скляного міста розступилися перед коляскою, а потім усім натовпом покрокували слідом. Вони повільно йшли вулицями, поки не опинилися на широкій площі, в центрі якої височів скляний палац із вежою посередині та чотирма високими шпилями по кутах.
III. Прибуття Чарівника
Вхід до скляного палацу був досить широкий, коляска заїхала всередину досить легко, і діти опинилися в чудовому залі з дуже високою стелею. Натовп ввалився слідом за ними й розташувався вздовж стін, залишивши в середині кола тільки коня, коляску й чоловіка із зіркою.
– Покажись нам, о Гвіг! – голосно покликав той.
Раптом все навколо заволокло димом. Хмара заклубочилася біля підлоги, потім піднялася до стелі, відкривши присутнім дивну фігуру на скляному троні, яка виникла невідомо звідки прямо під носом у Джима. Людина, котра сиділа на ньому, нічим не відрізнялася від інших мешканців цієї країни, якщо не брати до уваги одяг яскраво-жовтого кольору. Волосся в чоловіка зовсім не було, зате на голові, обличчі та тильному боці долонь росли гострі шипи, на зразок тих, що стирчать на стеблах троянд. Навіть на кінчику носа в нього примостилася колючка, і це було так смішно, що Дороті не витримала і розреготалася.
Почувши сміх, Чарівник зміряв дівчинку холодним поглядом, який миттєво протверезив її.
– Як ви посміли непроханими вторгнутися до заповідної Землі листелюдей? – суворо запитав він.
– Ми це зробили не по своїй волі, – відповідала Дороті.
– Як ви посміли зловмисно обрушити на наші оселі руйнівний дощ з каміння? – продовжував той.
– Ми не робили цього, – заперечила дівчинка.
– Доведіть! – скрикнув Чаклун.
– Нічого ми не збираємося доводити! – обурено вигукнула Дороті. – Якщо у вас є хоч крапелька здорового глузду, то повинні зрозуміти, що трапився землетрус.
– Ми знаємо тільки, що вчора на нас зійшов дощ з каміння, який заподіяв великої шкоди будівлям і людям. Сьогодні пройшов ще один такий дощ, а відразу за ним з’явилися й ви.
– До речі, – сказав чоловік із зіркою, суворо дивлячись на Чаклуна. – Ще вчора ти запевняв, що другого дощу з камінням не очікується. А він все-таки падав і був навіть сильнішим за перший. Яка користь від твого чаклунства, якщо воно раз у раз не справджується?
– Моє чаклунство не знає помилок, – заявила поросла колючками людина. – Я передбачив, що випаде один дощ із каменів, так і було. Вдруге з неба падали люди, кінь з коляскою і деякі камені заодно.
– Чи слід очікувати ще дощів? – запитав чоловік із зіркою.
– В жодному разі, мій Принце.
– Ні з каменів, ні з коней?
– Жодних, мій Принце.
– Ти впевнений?
– Цілком впевнений, мій Принце. Свідченням цього є моє чаклунство.
У цей момент до зали вбіг якийсь чоловік і з низьким поклоном звернувся до Принца:
– У небі знову творяться чудеса, мілорде, – схвильовано доповів він.
Принц і його свита кинулися на вулицю, щоб на власні очі побачити, що відбувається. Дороті й Зеб вистрибнули з коляски і побігли слідом за всіма, і тільки Чаклун спокійно залишився сидіти на своєму троні.
Над головою вони побачили кулю. Вона висіла в повітрі нижче, ніж палаюче сузір’я шести світил, і продовжувала опускатися, але так повільно, що, на перший погляд, здавалася майже нерухомою.
Натовп затих в очікуванні. Більше їм нічого не залишалося робити, бо відірвати очей від дивного видовища було неможливо, але й прискорити приземлення кулі вони теж не могли. Земні діти нічим не виділялися в натовпі, бо на зріст були такими самими, як пересічний мешканець Землі листелюдей, а кінь залишився в палаці Чаклуна разом із Еврикою, що мирно заснула на сидінні коляски.
Повітряна куля поступово збільшувалася в розмірах, що означало: вона точно опускається. Дороті вразила холоднокровність листелюдей, бо ж її серце мало не вистрибувало з грудей від хвилювання! Куля несла з собою нового гостя з поверхні Землі, а з ним – надію на допомогу, таку потрібну їй і Зебу.
Через годину куля опустилася настільки низько, що можна було розгледіти підвішений під нею кошик. Через дві години люди внизу вже бачили голову прибульця над краєм кошика, а через три години величезна куля повільно приземлилася на заповнену натовпом площу.
З кошика вистрибнув невеликого зросту чоловічок, зняв з голови циліндр і ввічливо з усіма розкланявся. Коротун був немолодий, з витягнутою, довгою і зовсім лисою головою.
– Що? – здивовано вигукнула Дороті. – Та це ж Оз!
Чоловічок озирнувся на неї, здивувавшись, схоже, не менше за дівчинку, але одразу усміхнувся і з поклоном відповів:
– Так, люба, Оз, Великий і Жахливий, власною персоною. Ну а ти, звичайно, Дороті з Канзасу. Я добре тебе пам’ятаю.
– Хто це? Як ти його назвала? – прошепотів Зеб дівчинці на вухо.
– Це Чарівник Оз. Хіба ти про нього не чув?
Тут до Чарівника підійшов чоловік із зіркою.
– Пане, – звернувся він до незнайомця. – Що привело вас до Землі листелюдей?
– Я й не знав, що це за місце, синку, – відповідав той із люб’язною усмішкою. – Чесно кажучи, вирушаючи в дорогу, зовсім не збирався сюди прибувати. Я живу на поверхні Землі, де, з вашого дозволу, не так гарно, як усередині. Вчора піднявся на повітряній кулі, а коли став спускатися, провалився у величезну тріщину, що утворилася під час землетрусу. З моєї кулі витекло так багато газу, що я не міг піднятися знову, а потім земля над моєю головою зімкнулася. Тож я втрачав висоту доти, поки не потрапив сюди. Якщо ви мені вкажете спосіб звідси вибратися, я із задоволенням піду геть. Прошу пробачити за заподіяні хвилювання, але я не навмисне, чесне слово.