Отож її метляло водами великого океану, а на плаву підтримувала тільки нікчемна куряча клітка з дощаним дном та боками з планок, крізь які весь час хлюпала вода, щоразу обливаючи Дороті! І їсти не буде чого, коли вона зголодніє, – а це буде дуже скоро! – і води для пиття нема, й одежі, щоб перевдягтися…
– Ну, скажу я вам! – вигукнула дівчинка зі сміхом. – У добру халепу ти вскочила, Дороті Гейл! Що правда, то правда! І як ти з неї виплутаєшся – не знаю, не знаю!
Ніби додаючи їй клопоту, насувалася ніч, і сірі хмари над головою робилися чорними, як чорнило. Але вітер, ніби вдовольнившись нарешті своїми бешкетницькими витівками, перестав хвилювати цей океан і полетів збивати буруни кудись в іншу частину світу, тому хвилі, яких більше ніщо не підхльоскувало, почали влягатись і поводитися скромніше.
Гадаю, Дороті дуже пощастило, що шторм ущух, бо інакше, хоч яка вона була відважна, боюся, що вона загинула б. На її місці багато дітей розревлись би й впали у відчай; та оскільки Дороті вже зазнала багато пригод і вийшла з них жива й ціла, їй і цього разу навіть на думку не спало дуже злякатися. Вона промокла, їй було дуже незручно, це правда; але після того одного зітхання, про яке я вже сказав, вона змусила себе заспокоїтись і вирішила терпляче ждати своєї долі, хай хоч яка вона буде.
Мало-помалу чорні хмари відлетіли, й над головою відкрилося синє небо, на якому сяяв срібний місяць, а зірочки весело підморгували Дороті, коли вона стежила за ними. Клітку вже не захлюпувало, вона гойдалась на хвилях спокійніше – майже як колиска, тому дно, на якому стояла Дороті, вже не вихлюпувало воду поміж планками. Побачивши це, геть знесилена тривогами кількох останніх годин дівчинка вирішила, що сон найкраще відновить її сили і що це найліпший спосіб перебути час. Дно було мокре, та й сама вона була мокра як хлющ, але, на щастя, сталося все це в теплих краях, і вона зовсім не мерзла.
Отож Дороті сіла в куточку клітки, зіперлася спиною на планки, покивала до привітних зірок, перше ніж заплющити очі, й менш як за півхвилини заснула.
Руда Курка
Дороті розбудив якийсь дивний звук, і вона, розплющивши очі, побачила, що вже білий день і на синьому небі ясно світить сонце. Їй снилося, ніби вона вдома, у Канзасі, й грається в старій оборі біля стайні, а кругом неї телята, свині та кури. І спочатку, поки протирала очі зі сну, вона думала, що й справді сидить там.
– Куд-куд-куд-ку-да! Куд-куд-куд-ку-дах!
О, знов цей дивний звук, що розбудив її. Ну, звісно, це ж курка кудкудакає! Але широко розплющені очі насамперед побачили між планками клітки блакитні води океану, тепер спокійного й тихого, і думки її вернулись до минулої, такої сповненої небезпек ночі. І вона почала пригадувати, що стала здобиччю шторму й пливе по зрадливому невідомому морю.
– Куд-куд-куд-да, куд-куд-куд-дах!
– Що це таке? – вигукнула Дороті, схопившись на ноги.
– Це просто я знесла яйце, от і все, – відповів тихий, але чіткий і виразний голосок, і, озирнувшись, дівчинка побачила Руду Курку, що сиділа в іншому кутку клітки.
– Ой-йой-йой! – зойкнула вона зчудовано. – Ти теж весь час була тут?
– Авжеж, – відповіла Курка, помахавши крильми й позіхнувши. – Коли клітку зірвало з корабля, я вчепилась за планку в цьому кутку пазурами й дзьобом, бо знала, що напевне потону, коли впаду в воду. Я й так мало не потонула в усій отій воді, що хлюпала тут на мене. Я ще зроду не бувала така мокра!
– Так, – погодилась Дороті, – я знаю, вночі тут усе заливало водою. Ну, а тепер тобі краще?
– Не дуже. Сонце висушило на мені пір’я, а на тобі одяг, і я почуваюся краще, відколи знесла своє вранішнє яйце. Але я б хотіла знати, що буде з нами – чи ми й далі плаватимемо по цьому великому ставку?
– Я б теж хотіла це знати, – сказала Дороті. – Але поясни мені: як це так, що ти вмієш говорити? Я думала, що кури вміють тільки кудкудакати, сокотіти та квоктати.
– Ну, щодо цього, – відповіла Руда Курка замислено, – то я кудкудакала й сокотіла все своє життя. До цього ранку, скільки себе пам’ятаю, слова не вимовила. Та коли ти хвилину тому спитала: «Що це таке?» – мені здалося найприроднішою у світі річчю відповісти тобі. Я й заговорила – і, здається, говорю далі, як ти і всі люди. Чудне діло, правда?
– Дуже, – погодилась Дороті. – Якби ми були в країні Оз, мені б це не здалося таким чудним, бо в тій чарівній країні багато звірів уміють говорити. Але тут, в океані, ми напевне дуже далеко від Озу.
– А як у мене з граматикою? – спитала Руда Курка трохи занепокоєно. – Я говорю цілком правильно, як ти гадаєш?
– Так, – відповіла Дороті. – Як для початку, ти говориш дуже добре.
– Рада це почути, – приязно провадила Руда Курка далі, – бо як уже починаєш говорити, то краще говорити правильно. Наш півень часто казав мені, що й кудкудакаю, й сокочу я бездоганно; а тепер мені дуже приємно чути, що я й говорю так само бездоганно.
– Щось мені вже їсти захотілося, – зауважила Дороті. – Саме час снідати, а сніданку нема.
– Можеш узяти моє яйце, – запропонувала Руда Курка. – Мені за нього байдуже.
– І ти не хочеш висидіти курча? – здивовано спитала дівчинка.
– Не хочу. Я висиджую курчат тільки тоді, коли маю гарне м’якеньке гніздечко десь у спокійному місці й тринадцятеро яєчок під собою. Бо тринадцять – це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’їсти.
– Та ні, сирого яйця я нізащо не з’їм, тільки варене! – вигукнула Дороті. – Але однаково я тобі дуже вдячна.
– Нема за що дякувати, люба моя, – відповіла Курка спокійно й заходилась чистити на собі пір’я.
Якийсь час Дороті стояла, дивлячись у морську далечінь. Але вона все думала про яйце і тому врешті спитала:
– А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?
– Така в мене звичка, – відповіла Руда Курка. – Я завжди пишалася тим, що маю свіженьке яєчко щоранку, окрім тої пори, коли квокчу. Я ж не можу вранці покудкудакати, поки не знесу як слід яєчка, а без кудкудакання я не була б щаслива.
– Дивно, – в задумі промовила дівчинка, – але ж я не курка, й від мене не можна чекати, щоб я це зрозуміла.
– Безперечно, люба моя.
Дороті знов замовкла. Правда, з Рудої Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселіше, і все ж у океані їй було страшенно самотньо.
Трохи згодом курка підлетіла вище й сіла на верхню рейку клітки, тобто трохи вище від голови Дороті, коли та сиділа на дні, як було саме тоді.
– Ой, та ми ж недалечко від берега! – вигукнула Курка.
– Де ж він? Де? – схвильовано закричала Дороті, зірвавшись на ноги.
– А он там, трохи далі, – відповіла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. – Здається, нас несе туди, і ще до полудня ми будемо на сухій землі.
– От добре буде! – сказала Дороті й тихенько зітхнула, бо її ноги ще й тепер час від часу заливала хвиля, що хлюпала між планками.
– Авжеж добре, – відповіла її товаришка, – бо нема у світі нікого нещаснішого за мокру курку.
Земля, до якої вони, як здавалося їм, швидко наближалися, бо виднілася з кожною хвилиною виразніше, була напрочуд гарна. Такою бачила її дівчинка у плавучій курячій клітці. Понад самою водою тяглася широка смуга білого піску та ріні, а далі височіло кілька скелястих пагорків, за якими зеленів рядок дерев – певне, там починався ліс. Але не видно було жодної оселі й жодного знаку того, що на цій невідомій землі живуть люди.
– Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, – сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. – Адже час сніданку давно минув.
– Я теж трошечки зголодніла, – зауважила Руда Курка.
– А чого ти не з’їси свого яйця? – спитала дівчинка. – Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.
– Ти що, маєш мене за канібалку? – обурено вигукнула Курка. – Я наче не сказала й не зробила нічого такого, за що ти могла б мене ображати!
– Вибачте мені, пані… пані… до речі, дозвольте запитати: як вас звуть, добродійко? – спитала дівчинка.
– Мене звуть Біл, – відказала Руда Курка трохи сердито.
– Біл? Так це ж хлоп’яче ім’я!