Лінгард і молодий ватажок вадзьких купців зустрілися в чудовому сяйві півдня, серед шанобливої безмовності почту, на тому самому місці, де матрос-малаєць наклав головою. Лінгард ступив уперед і простяг руку. Гассім тим же відповів на цей щирий жест. Перше стискання рук відбулося над мертвим тілом, немовби доля вимагала заплатити смертю за цей дар дружби.
– Я ніколи не забуду цього дня! – щиро вигукнув Лінгард, а ватажок спокійно всміхнувся.
І по короткій паузі:
– Ти помстишся і спалиш селище? – спитав малаєць, кинувши очима на мертвого ласкара, що лежав униз лицем, розкинувши руки, немов у розпуці вхопився за землю, яку так мало знав.
Лінгард вагався.
– Ні, – мовив він нарешті. – Від того нікому не буде краще.
– Справедливо, – тихо сказав Гассім. – Цей чоловік був твій винуватець – раб?
– Раб? – вигукнув Лінгард. – Ні. Вільний, як і я. Це англійський бриг.
– Гай-гай! Тепер він справді вільний, – пробурмотів малаєць, ще раз глянувши на мертвого. – А хто ж заплатить за життя цієї людини тим, хто втратив її?
– Якщо в нього лишилася жінка чи дитина, я знайду їх хоч де, – промовив Лінгард із каяттям.
– Ти говориш, як справжній вождь, – сказав Гассім. – Тільки наші володарі не йдуть на бій із голими руками. Ех, ви, білі!
– Це була нерозважність, прикра нерозважність, – мовив Лінгард, – і цей бідний хлопчина наклав за це головою.
– Він не міг обминути своєї долі, – пробурмотів малаєць. – Гадаю, що моя торгівля в цьому місці тепер уже скінчилась, – додав він весело.
Лінгард висловив свій жаль.
– Нічого, нічого, – чемно мовив ватажок.
Лінгард, запрохавши Гассіма та двох його компаньйонів прибути на бриг, пішов із ними.
Був тихий вечір, і малайське судно, знявшись з якоря, поволі пішло до бухти, де стояв бриг. Кінцем міцної кодоли прив’язали судно до брига, і тої ночі бриг білого й прау темношкірого крутились і гойдались на одній котві.
Коли сонце останнім промінням осяяло море, тіло забитого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаєм, у біле простирадло, спустили у спокійну воду бухти, на яку він уперше глянув кілька годин тому. В ту саму мить, як мрець повільно зник з очей, блиснув огонь і розітнувся постріл, відбившись гуркотом у берегах і в жалібному крику диких птахів, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи морякові своє останнє «прощай». Схиливши голову, господ дар брига пройшов до корми під тихий шепіт приємно здивованого екіпажу і чужинців, що збились на головній палубі. Подібні дії говорили про романтичну вдачу цієї людини.
Лінгард вітав своїх гостей далеко за північ. Людям із прау видано було вівцю з корабельних запасів. А в каюті Гассім і його два товариші сиділи вряд на канапі, виблискуючи коштовними оздобами. Лінгард вів розмову, як щирий друг, а малайці говорили з вихованою, стриманою чемністю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем і наприкінці спинились на політиці.
– Ти, мабуть, могутній володар у своїй країні? – спитав Гассім, оглядаючи каюту.
– Моя країна в далекому морі, де найменші вітри такі дужі, як тут у дощовиту погоду, – сказав Лінгард, а гості тихо зашептались, висловлюючи здивування. – Я лишив її ще замолоду, туане Гассім, і не знаю, чи могутній я там, де сильних людей більше, ніж бідних на всіх ваших островах. А тут, – мовив він далі, – тут теж моя країна. Ось це англійське судно варте Англії, і я досить могутній тут. Я тут раджа, бо ця частина моєї країни – моя власна.
Гості були вражені й, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.
– Так, так, – усміхаючись, сказав Гассім. – Ти возиш морями свою країну і свою могутність. Раджа на морі. Це добре!
Лінгард голосно засміявся, а гості стиха.
– Ми знаємо, що твоя країна дуже могутня, – почав знову Гассім, – та чи дужча вона від країни голландців, що крадуть нашу землю?
– Чи дужча? – гукнув Лінгард і широко розправив плечі. – Чи дужча? Ми могли б узяти їх у кулак, отак, – і переможно стиснув пальці.
– І вони платять вам податки за свою землю? – зацікавлено розпитував Гассім.
– Ні, – стримано відповів Лінгард. – Бачиш, туане Гассім, немає такого звичаю між білими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.
– Нема? – перепитав Гассім, скептично посміхаючись. – Вони вимагають од нас податків, бо дужчі, ніж ми. Часом вони здирають їх навіть із Ваджо, де кожен чоловік вільний і носить крис[34].
Запала тиша. Лінгард сидів замислившись, малайці спустили очі.
– Але ми палимо наш порох між собою, – продовжував Гассім, – і тупимо нашу зброю один на одному.
Він зітхнув, помовчав, а потім почав переконувати Лінгарда відвідати Ваджо, «поторгувати й побачить друзів», казав він, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.
– Авжеж! Поторгувати з друзями! – гукнув Лінгард, засміявшись, – і провів рукою. – Ось це судно, як дім, де багато всякої всячини. Воно так само дороге, як жінка й діти.
Гості встали й почали прощатися.
– Ти дав за мене три постріли, друже Гассім, – серйозно сказав Лінгард, – а я послав на борт твого прау три барила пороху, – по одному за кожен постріл. Але ми ще не поквитались!
Очі малайця заблищали з радості.
– Це справді дружній подарунок. Приїзди побачитися зі мною в моїй країні!
– Обіцяю тобі, – сказав Лінгард.
Тиха поверхня бухти відбивала чудове нічне небо, і бриг з прау за кормою, здавалось, повис між зірок у неземному спокої. Востаннє попрощались вони на палубі, і малайці спустились на своє судно. Ранком, коли після сходу сонця знявся вітер, бриг і прау разом покинули бухту. Коли вони відійшли від землі, Лінгард розпустив усі вітрила і, відхилившись від курсу, підійшов до прау, щоб сказати останнє прощай перед розлукою з друзями. Гассім стояв на високій кормі.
– Щасливо! – гукнув Лінгард.
– Не забувай обіцянки! – крикнув ватажок. – Приїзди швидше! – гукав він дедалі дужче. – Приїзди швидше, щоб збулось те, що записано…
Бриг швидко рушив.
– Що? – не розуміючи, гукнув Лінгард. – Що написано?
Він прислухався. До нього долинули тихі слова:
– Ніхто не знає!
III
– Слово честі! Мені сподобався цей хлопець, – гукнув Лінгард, оповідаючи свою пригоду і поглядаючи на очі, що блищали навколо нього крізь сигарний дим. Цей бріксгемський юнга з рибальського судна, потім шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник і командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачі – моряки, купці, мандрівники, як і він сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському другові.
– Присягаюсь небом! Я поїду у Ваджо! – мовив він, а присутні поважно хитнули головами. Тільки один, трохи іронічний голос закинув:
– Ви зробите діло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджі.
– Їдьте та стережіться, – гукнув другий, засміявшись. Ця професійна заздрість була неминуча, бо Ваджо через хронічні заколоти було закрите для купців. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лінгард попрямував на борт свого судна й до ранку ходив по кормі. Навколо нього блимали вогні кораблів, миготіли берегові ліхтарі, мерехтіли зорі в темному небі. І вся ця безліч яскравих цяток цілком губилася в неосяжній темряві. Раз Лінгард почув тихий брязкіт ланцюга якогось судна, що ставав на якір десь далеко за офіціальними межами гавані. «Чужинець, певно, бо стає ліворуч, – подумав він, – наші стали б праворуч. А може, це з батьківщини». І він відчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений від мандрівок, що не наважувався наблизитись до місця відпочинку. На сході сонця, коли великий західний пароплав із ржавими й сірими від морської солі боками помалу підходив до берега, Лінгард рушив із рейду на схід.
Після довгого плавання крізь бурі та шторми надвечір одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своєї мандрівки, Лінгард наблизився, нарешті, до берегів Ваджо. З властивою йому сміливістю пішов він уздовж чужого берега, незважаючи на ніч, що злякала б когось іншого. З кожним мигтінням блискавки Гассімова батьківщина немовби плигала на бриг і враз зникала, щоб причаїтись і знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лінгард так уважно запам’ятав берег, що коли наказав спустити якір (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намітив капітан, – недалеко від білої коси, біля річного гирла.