Одягнений він був у сіру фланелеву сорочку й білі штани, підперезані синім шовковим пасом, що міцно облягав його тонкий стан. Лінгард вийшов без бриля, – тільки на хвилину, та, побачивши на кормі тінь від грот-марселю[5], зостався на палубі. На його гарній голові кучерявилося світло-каштанове волосся. Підстрижена борідка яскраво виблискувала проти сонця, і кожна волосинка в ній здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишні вуса, короткий, рівний ніс, трохи тупий на кінчику, і від самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очі надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темніші за волосся, були окреслені рівними лініями під широким і гладеньким лобом, багато білішим, ніж засмалене обличчя. Яскраві сірі очі променіли червоним відблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядові.
Цей чоловік, колись добре знаний, а тепер зовсім забутий серед чарівних, суворих берегів цього мілкого моря, мав серед своїх товаришів прізвисько Червоноокий Том. Він міг пишатися своєю долею, а не розважністю. Пишався своїм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цій країні.
А бриг цей був його щастям на золотих пісках Вікторії: велика радість його юнацтва, досконалий мандрівний дім, що забезпечував незалежність, любов і турботи. Він іноді чув, як говорили, що Том Лінгард нічим у світі так не цікавиться, як своїм бригом, і, усміхаючись, сам погоджувався, що справді нічим живим так не милується, як своїм судном.
Для Лінгарда бриг був так само сповнений життя, як і величезний навколишній світ. Він відчував подих корабля в кожному рухові, в кожному коливанні, в кожному нахилі рівних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як давнє кохання; бажаний, як незнана жінка; чулий, як мати; вірний, як улюблена дочка.
Годинами стояв Лінгард біля поруччя й слухав – слухав у мрійній тиші ласкаве шепотіння моря, що хвилювалося за чорними бортами судна. Де вітав цей син рибака з Девонських берегів у такі моменти замисленої самотності? Він же, як і більшість із його класу, не відчував витончених звуків і був сліпий до таємних проявів світу; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця. Тому важко сказати, які думки опановували його, коли він затоплювався у мрійних настроях.
Безперечно, як і в більшості з нас, часом прокидався ліризм у його серці, і тоді линув він у прекрасні країни, далекі й небезпечні. Та він не зважав на ці марні мандрівки, на ці надземні інтереси й турботи. Проте після таких хвилин на його щоденному житті лишався теплий спокійний відблиск, який пом’якшував його сувору натуру і ще тісніше зв’язував його з бригом.
Він знав, що його маленький корабель міг дати йому щось таке, чого ніхто на світі не дав би; щось особливе, його власне. Зв’язок цієї людини з кісток і м’язів зі слухняною річчю з дерева й заліза нагадував велике кохання. Бриг мав усі властивості чогось живого: швидкий, слухняний, терпеливий, вірний, гарний, здатний робити й терпіти – мав усе, крім життя. Людина надихала життям цю річ, що здавалася їй найдосконалішою з усіх речей такого роду. Воля капітана була її волею, його думка – її імпульсом, його подих – подихом її існування, хоч він відчував усе це якось невиразно, не перетворюючи свої почуття в німі формули думки. Для нього бриг був дорогий і єдиний в усьому світі. Бриг у триста чотирнадцять тонн вантажу – це ж ціле королівство!
Ось тепер без бриля вийшов він рівною ходою на палубу свого королівства. Ходив із незалежним виглядом, розмахуючи руками, як людина, що вирушила на п’ятнадцятимильну прогулянку в широкий степ; проте на дванадцятому кроці він мусив круто повернутись і йти назад до гакаборта[6].
Шоу, засунувши руки за пасок, спершись ліктями на поруччя, здавалось, уважно вдивлявся в палубу. Справді ж, він бачив перед собою маленький будиночок із садочком, непомітний, у заплутаних вулицях східної прибережної частини Лондона. Його трохи непокоїло, що він ще й досі не познайомився (так, досі!) зі своїм сином, якому тепер минуло вже вісімнадцять місяців. Тому й линув він тепер думкою в похмуру атмосферу свого дому. Та недовго мріяв, за хвилину знову перенісся на бриг, «на місце», як він сам висловлювався. Шоу пишався, що завжди був «на місці».
Поводився він із матросами грубо й гаркав, розмовляючи з ними. До своїх капітанів завжди ставився з повагою й стримано (так він думав), а насправді вороже, бо, здавалося йому, мало хто з них був «на місці». В Лінгарда він недавно. Капітан підхопив його на мадраському рейді з англійського корабля, що його він мусив покинути після сварки з хазяїном. Шоу хвалив Лінгарда, хоч і казав, що той, як і всі інші люди, мав багато дурниць у голові, тобто бачив усе «догори дриґом».
Шоу був чоловік, яких багато: звичайнісінький для всіх, крім самого себе, вартий тільки як старший помічник і як єдина, крім капітана, біла людина на судні. Він уважав себе вищим за матросів-малайців і поводився з ними з чванькуватою ласкавістю, хоч і думав, що в скрутну хвилину ці хлопці напевне будуть не «на місці».
Шоу швидко, як тільки можна в думках, повернувся зі своєї уявної мандрівки додому. Він одхилився від поруччя й, пройшовши вперед, спинився на кормі, оглядаючи лівий борт. Лінгард став на своєму боці, неуважно дивлячись перед себе. На шкафуті[7], межи багрів, прив’язаних по обидва боки ґратчастого люка, він побачив купку людей. Вони сиділи накарячках, навколо дерев’яної миски з верхом накладеної рижом. Темнолиці, ніжноокі, мовчазні люди дружно уминали страву, але пристойно й стримано.
Тільки один чи два носили саронги[8], інші ж, наслідуючи принаймні на морі, негідному звичаєві європейців, носили штани. Двоє сиділи на баграх. Один – схожий на дитину, зі світло-жовтим обличчям, з чудною посмішкою на вустах, з пучками рівного волосся, пофарбованого під колір червоного дерева. Це був тиндал екіпажу – щось на зразок помічника боцмана, або серанга. Другий, що сидів поруч нього на багрі, був майже чорний. Його зморщене обличчя мало комічно-лютий вираз, що, здебільшого, характеризує людей із південно-західного побережжя Суматри.
Це був касаб, або комірничий – посада почесна й легка. Він один з усього екіпажу, що вечеряв, помітив на палубі свого господаря, відразу ж пробурмотів щось тиндалеві, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсім безглуздого вигляду. Інші теж почули, але не перестали їсти, а ще швидше замиготіли своїми сухорлявими руками.
Сонце стояло не вище як один градус над обрієм. Від розпеченої поверхні води почав підійматися легкий туман, прозорий, ледве помітний, проте й від цього сонце змінилося на розпечений червоний диск, прямовисний і гарячий, що швидко котився по опуклій поверхні блискотливого моря. І от він упав за обрій, безмежна просторінь води несподівано стала похмура, грізна й глибока.
Сонна вода на мить затримала сонце на заході; від нього до непорушного брига простяглася на гладенькій і темній поверхні смуга світла, рівна, блискотлива, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, сліпучий і жахливий, він, здавалося, простягся од землі аж на небо, до самої брами почесної смерті; та він слабшав помалу: море перемагало світло. Нарешті зостався від сонця тільки слід, наче велика тихоплинна іскра на воді. Вона затрималась і несподівано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.
– Зайшло! – промовив Лінград, що пильно стежив, але пропустив останній момент. – Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинник у каюті!
– Гадаю, сер, він майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тоді другий босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зійшов по сходах і заступив на палубі Шоу. Підійшовши до компаса, серанг мовчки спинився.