Джозеф Конрад - Визволення. Роман мілин стр 8.

Шрифт
Фон

Бриг, трохи нагнувшись, легко біг по воді, зневажливо штовхаючи вбік юрбу розбурханих хвиль, розгортаючи за собою в бентежній темряві моря широку смугу кипучої піни. Далеко за кормою, на кінці кодоли, що занурювалася часом у шумливу піну, плив за бригом невеликий темний силует.

Лінгард вийшов на корму й, тримаючись руками за гакаборт, пильно шукав очима Картерового човна. З першого ж погляду він заспокоївся. Шлюпка йшла на буксирі, на кінці довгої кодоли, і Лінгард одвернувся, пильно глянувши в надвітряний бік. Було пів на першу, і Шоу, заступлений Вазубом, пішов униз. Перед тим, як спуститися, він сказав Лінгардові:

– Я піду, сер, якщо ви не збираєтесь піддати ходи.

– Не тепер, – відповів Лінгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похідного вітру.

На верхній палубі темношкірі матроси в облиплій одежі, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скінчили віддавати реї й розплутували приладдя. Касаб, повісивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пішов на шкафут до групи матросів, що стояли на дозвіллі біля баркаса, пильно оглядаючи байдужі обличчя. Матроси поступилися, щоб дати місце, і він сів.

– Люди, це був великий дощ і страшний вітер, – авторитетно промовив він, – але цей вітер не пошкодить бригові. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого мені вітрила.

Матроси щось прошепотіли мляво й невиразно.

Через бильця вдарила їм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкі краплини, колючі, як град. Почувся обурений, придушений стогін. Хтось зітхнув. Хтось конвульсійно засміявся, клацаючи зубами. Проте ніхто не пішов геть. Малий касаб витер лице і вів далі своїм скрипучим голосом під акомпанемент шипучих морських звуків, що ритмічно добувалися з-за корми.

– А ви чули, як він кричить на вітер – навіть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І раніш, за багато років моєї служби у цього білого чоловіка, я часто чув, як він вигукував свої чарівні слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджі, як і я.

– Я бачив кораблі білих, що, потопаючи, трощилися разом зі щоглами, як і наші прау[28], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи і похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками свої лопатки.

– Так, – погодився касаб. – Усі білі – діти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильності. Добре коритися таким людям на морі чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як він бився з дикунами, що їдять своїх ворогів, і, стоячи обіч нього, бився без ніякого страху, бо чари його (а їх він безперечно має) захищають і його слуг. Я правовірний, і камінь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде від цих проклятих. Шість років плавав я з цим білим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвідчений у цій роботі. Тепер через те, що знаю всі його бажання, дбаю за все на цьому кораблі.

Кілька голосів промурмотіло: «так, так». Люди терпляче стояли під бурханням вітру й рясними наскоками бризків. Міцно спершись на баркас, усі вони трималися вкупі, балансуючи під легке гойдання корабля. Вітер завивав між нахиленими щоглами, обгортаючи темні й мовчазні людські постаті своїм холодним подихом.

Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвітряного боку маленькі острови Каріматської групи. Досі вони були сховані в темряві, але обидва вахтових вигукнули разом, сповістивши, що перед провою – земля. Лінгард, стоячи з підвітряного боку, стежив, доки з’явився перший острівець. Коли берег був майже перед бригом, він дав наказ, і Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали під вітер, реї вирівнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого сліду зникла. Судно втратило напрямок і почало занурятися провою в зиб, що швидко пробігала повз нього. І з кожним пориванням судна вітер завивав у розгойданих щоглах жалісно й нудно.

У той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи біля корми своєї розгойданої шкаралупки. Він двічі гукнув, щоб довідатись, у чім річ, бо ніяк не міг розібрати в темряві, що то за натовп людей на кормі.. Йому не відповіли, хоч він і бачив на кормі людську постать, яка, мабуть, стежила за ним. Він збирався гукнути втретє, коли почув стукіт талів[29], важке хлюпання й голосну розмову – і темна маса човна, відокремившись від борту, промайнула повз нього на гребені хвилі. З хвилину він бачив на зоряному небі контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та швидко все зникло з очей. Потім ще раз з’явилось у далечині й зовсім щезло.

– Нащо вони спустили човна?! – гукнув Картер, падаючи на місці. Він згадав, що бачив кілька годин тому три тубільних прау, які шугали поміж островами. Спершу йому спало на думку перерізати кодолу, погнатися за човном і виявити… Що ж виявляти? Він одразу ж покинув цю думку. Що міг він зробити?

Переконання, що яхта з усіма людьми перебувала в небезпеці, знову охопило його, а певність, що господар брига йшов на допомогу, нітрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тільки збільшувало неспокій.

Лінгард говорив із ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мілині, ніби підкрадалися до якоїсь його таємниці, загрузнувши якраз там, де він зі своїми друзями чинив свої химерні справи. Тому цей білий видавався йому небажаним рятівником. Безперечно, човна спустили, щоб зв’язатися з тими прау, яких він бачив й обминув увечері. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом і в потрібну хвилину застерегти їх… Застерегти проти кого? Капітан був цілком одвертий із ним. Проти чого ж застерігати? Картера вразило, що він не мав ані найменшої уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам ніс звістку про небезпеку… певна річ, від тубільців. А проте він сам був у спілці з тубільцями. І це цілком очевидно, бо цей човен, спущений вночі… Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фізичним болем, коли він, мокрий, неспокійний і мовчазний, сидів біля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима підіймався і, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшні запінені хвилі. Ані звуку не чути було Картерові з брига. Здавалося, корабель покинуто, і тільки нерухомий людський силует стояв біля гакаборта, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному підтягтися ближче й гукнув:

– Гей, бриг! Якесь ушкодження?

Він, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, і тільки згодом почулося коротке: – Ні!..

– Ви ще довго лежатимете в дрейфі?[30] – гукнув Картер. – Не знаю. Тримайтеся далі від корабля. Зачепимо вас, як не відійдете.

– Одпусти, Джоне! – наказав Картер. – Одпускай, щоб далі відійти. Здається, вони не дуже балакучі.

Кодола витяглась, і мірне хвилювання моря відігнало човна від брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стриміла з підвітряного боку на віддалі одної чи півтори милі. Клекіт прибою, що розбивався мірними вибухами об підніжжя землі, чути було навіть проти вітру. Втома від кількаденної подорожі в човні перемогла тривогу Картерових думок, і він поволі втрачав уяву про час, хоч і не губив свідомості свого становища. В тривожному сні він чув, як гомін прибою перетворювався на величезний гуркіт, а просинаючись, помічав, що високий острівець ставав усе більшим, і біла піна облямовувала його підгір’я. Ніщо не ворушилось, не гомоніло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вітер, а з ним і море, вщухає, й знову дрімав. Коли, здригнувшись, розплющив очі, то здивовано побачив нову зірку, що злетіла вгору з-за берега і несподівано згасла. Дві ще більші зірки злетіли за нею слідом і теж, досягши тієї самої висоти, зникли.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3