Незабаром за прикладом О. Монакова Харитоненко почав скуповувати і перепродавати цукор. Його головними клієнтами стали петербурзькі купці, брати Григорій і Степан Єлісєєви. Переконавшись у прибутковості нової справи, він береться до виробництва цукру, орендуючи у поміщиків цукрові заводи в селах Старому (тепер село Червоне на Сумщині) та Улянівка. Справи на другому з них одразу пішли успішно: у 1864 році там було перероблено близько 400 тисяч пудів цукрового піску. А ось незастрахований завод у с. Старому незабаром згорів дотла – разом із виробленою продукцією і щойно завезеним устаткуванням. Перед бурхливою стихією вогню не встояли навіть кам’яні стіни… Втрати цукрозаводчика-початківця були такі великі, що над ним нависла реальна загроза банкрутства. Але йому допомогли московські й петербурзькі купці, які були впевнені в чесності Харитоненка, його порядності й комерційному таланті. Та й сам погорілець, не звиклий відступати перед труднощами і сповнений віри в перспективність своєї справи, швидко знайшов вихід з цієї складної ситуації: він узяв у банку кредит під великі відсотки і на ці гроші скупив цукор усіх заводів від Сум до Білгорода й Харкова. Прибуток від його продажу вдвічі перевищив початкові витрати, тож Іван Герасимович не лише зміг вчасно виплатити кредит, але і вкласти гроші в нові підприємства.
Тепер можна було переходити до організації великомасштабного виробництва цукру. Іван Герасимович, добре обізнаний з усіма агрономічними й технічними новинками в цій галузі, першим із цукрозаводчиків відокремив виробництво цукру-піску від цукру-рафінаду. Першу власну цукроварню Харитоненко збудував 1866 року в с. Кияниця на Сумщині. Невдовзі з’явилося таке ж підприємство в с. Красна Яруга на Білгородщині. Потім він викупив і переоснастив
Пархомівський завод у Харківській губернії. Завдяки впровадженню на ньому сучаснішої технології та устаткування підприємство почало виробляти за один сезон більш ніж на півтора мільйона рублів цукру і патоки. При заводі було влаштовано крамницю для робітників, які в рахунок зарплатні могли одержувати талони на купівлю необхідних продуктів.
У 1869 році підприємець збудував рафінадний завод у Сумах – найбільший на той час у Лівобережній Україні, який назвав на честь сина Павлівським. Наприкінці XIX сторіччя питома вага продукції цього підприємства становила вже 17 % від усього вироблюваного рафінаду в країні. Воно ввійшло до п’ятірки найбільших заводів цукрової галузі в російській імперії. Поступово Іван Герасимович викупив і всі орендовані ним до цього цукроварні. Особливо треба зазначити, що всі його підприємства були оснащені за останнім словом техніки: тут працювали водотрубні парові котли, парові турбіни, компресори, підвісні канатні дороги, безперервно діючі механізми, які господар особисто закуповував за кордоном.
У 1884 році Харитоненко купив землі з орендованим цукровим заводом у слободі Мурафа Харківської губернії й організував на них економію, названу на честь старшої онуки Оленівською. А потім придбав садибу Наталівка, розташовану неподалік, і доручив своєму синові Павлові облаштувати її.
Одночасно з цим цукрозаводчик активно скуповує великі ділянки землі для вирощування буряку. У 1880-ті роки йому вже належало 11 економій та маєтків у Чернігівській, Харківській, Сумській і Курській губерніях – у цілому близько 100 тисяч десятин землі. Причому кожен маєток мав свою спеціалізацію. так, в Ульянівському господарстві переважно вирощували цукровий буряк, зерно і кормові трави. Було тут і дослідне поле з селекційною лабораторією, і млини, і ферми племінної худоби. Інший маєток – Янківський, який спеціалізувався тільки на вирощуванні цукрових буряків, того ж року дав Харитоненкові близько 150 тисяч рублів чистого прибутку. У селі Пархомівка Богодухівського повіту, крім цукроварні, він побудував ще цегляний і винокурний заводи, млин та одну з перших на Слобожанщині метеостанцій.
Та особливим предметом гордощів підприємця були лісові угіддя, в яких майже не було вирубувань – замість них проводилося засаджування площ цінними породами дерев, саджанці яких вирощувалися тут-таки, у лісорозсаднику. Прибуток від цього господарства був чималий: тільки 1888 року він становив близько 105 тисяч рублів. У Курській і Харківській губерніях Харитоненко володів 10 тисячами десятин, зайнятими під чудовий будівельний ліс. У одному з грудневих чисел газети «Южный край» про лісове господарство цукрозаводчика писали: «…його розлогі ліси радше схожі на сади, ніж на прибуткові статті, які більшість хазяїв безжально винищує». Своє дбайливе ставлення до природи рідного краю Іван Герасимович висловив навіть у заповіті: «Я своїх лісів не рубав».
Для реалізації своєї продукції цукрозаводчик заснував наприкінці 1860-х років «торговий дім І. Г. Харитоненко з сином», який мав контори в Сумах, одесі, Харкові, Москві, томську, Владивостоці й Баку. Він постачав цукор і за кордон: у Персію, Туреччину, Китай та Фінляндію. Лише за 1874 рік торговельний обіг Торгового дому Харитоненка перевищив 20 млн рублів сріблом. Такий попит на продукцію підприємств цукрозаводчика пояснювався її високою якістю, відзначеною численними вищими нагородами на престижних міжнародних виставках: срібною медаллю в Санкт-Петербурзі (1870), медаллю за «Великі успіхи» («Преуспеяние») у Відні (1873), медаллю 1-го класу у Філадельфії (1876), золотими медалями в Парижі (1878 та 1889). А 1882 року Іван Герасимович дістав найвищий дозвіл зображувати на своїй продукції двоголового орла і став купцем 1-ї гільдії.
На перший погляд може видатися, що такий успіх діставався цукрозаводчикові без особливих зусиль: діючі підприємства давали прибуток, який вкладався у придбання нових заводів і маєтків, що у свою чергу примножували статки. Насправді становлення цукрової імперії Харитоненка було пов’язане з численними проблемами, титанічною щоденною працею і чималими комерційними ризиками. Це й економічна криза середини 1870-х років, що спричинила різке скорочення реалізації цукру на російських ринках, і падіння цін на нього в наступному десятилітті, і гостра конкурентна боротьба за ринки збуту. Але і в цих нелегких економічних умовах, коли багато виробників солодкої продукції збанкрутіли, Харитоненко не лише вистояв, а й зумів утримати високі показники виробництва. Під 1884 рік він був уже власником майже 70 тисяч десятин землі, семи цукрових та одного рафінадного заводів, що оцінювалися в 60 млн рублів, та 11 маєтків. Багато в чому досягнення таких результатів пояснюється особистими якостями підприємця. Недаремно сучасники, характеризуючи Харитоненка, зауважували передусім такі його риси: «Проникливий, діяльний, стійкий, заповзятливий і водночас обережний».
Примечания
1
Матеріали, знайдені нещодавно в Сумському державному архіві, свідчать про те, що Харитоненки не були корінними мешканцями Нижньої Сироватки, оскільки на початку XIX сторіччя Герасим Харитоненко був записаний у метричній книзі представником міщанського стану м. Погари Чернігівської губернії, а до Сироватки переселився приблизно в 1805–1808 рр.