– Шикуйсь! – скомандувала Анна верескливим голосом.
Із вікна палацу визирнула Сейлі й розреготалася.
– Гадаю, твоя армія вміє бігати краще, ніж воювати, – завважила вона.
– Це точно, – з гордістю підтвердив генерал Булочка. – Ми йдемо за трофеями, а не за пригодами. Чим більше буде трофеїв і чим менше боїв, тим краще.
– А ось я найбільше на світі люблю війну й кровопролиття, – заявив Канцеляр. – Тільки завойовники стають героями, а в книжках написано, що найлегший шлях до завоювання – це війна.
– Прекрасно сказано, мій хоробрий воїне! – вигукнула Анна. – Битися – значить завойовувати, завойовувати – значить добувати трофеї, а добувати трофеї – значить бути героєм. З такими благородними цілями я неодмінно завоюю весь світ. Прощай, Сейлі! Ми повернемося багатими і знаменитими. За мною, генерали! Кроком руш!
Генерали виструнчилися й випнули груди. Змахнувши блискучими шаблями, вони голосно віддали наказ полковникам:
– Кроком руш!
– Кроком руш! – крикнули полковники майорам.
– Кроком руш! – заволали майори капітанам, а капітани гаркнули солдату:
– Кроком руш!
Отже, Канцеляр скинув мушкет на плече і помарширував уперед, а всі офіцери пішли за ним. Королева Анна замикала стрій. Вона була в захваті від своєї чудової армії й тільки одного не могла збагнути: як це їй раніше не спало на думку завоювати світ?
Карбуючи крок, армія покинула Ух-Ти-Фу і вийшла на вузьку гірську стежку, що вела в чарівну Країну Оз.
III. Магія заводить армію у глухий кут
Принцеса Озма й не підозрювала, що армія Ух-Ти-Фу на чолі з честолюбною Королевою Анною вирушила завойовувати її державу. Прекрасна юна правителька Країни Оз, що повсякдень переймалася турботами про своїх підданих, й гадки не мала, що Анна здатна на таку підступність. Надто довго чарівниця Глінда охороняла щасливий спокій жителів чарівної країни.
Трон Озми містився у Смарагдовому місті, а вишуканий палац Глінди – на південь від нього. Саме в ньому зберігалася чарівна Книга Подій, в якій негайно з’являлося повідомлення про ту чи ту подію. Причому такого розділу, як «дрібниці» в ній не було.
Глінда вважала важливим все: навіть те, що якийсь малюк тупнув ніжкою Книга повідомляла. Що вже казати про таку подію, як, скажімо, пожежа – звістка про це відразу потрапляла у Книгу.
Чарівниця заглядала у Книгу Подій щодня, тому одразу дізналася, що Анна, Королева Ух-Ти-Фу, підло сколотила армію з шістнадцяти офіцерів та одного солдата і вирушила завойовувати Країну Оз.
Нічого особливо загрозливого в цьому не було: Озма без зусиль перемогла б і потужнішу армію. Крім того, Глінда і Чарівник Смарагдового міста завжди прийшли б їй на допомогу зі своїми чарами. Однак Глінда не могла допустити, щоб мирний перебіг життя у Країні Оз порушився через розбрат та війну – це було б суцільним неподобством!
Не гаючи часу і не сказавши жодного слова ні Озмі, ні будь-кому ще, Глінда попрямувала до Кабінету Магії. Там вона вчинила магічний обряд – і гірська стежка, по якій рухалася з Ух-Ти-Фу армія Анни, почала петлювати, а рослини навколо неї галузитися, затримуючи враз відрослим гіллям військових.
Тож коли військо під проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсім не в Країні Оз, а в невідомому краї, відділеному від держави Озми невидимою перепоною. Тільки-но люди з Ух-Ти-Фу увійшли в цю країну, стежка в них за спиною зникла, і вони зрозуміли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, їм навряд чи вдасться.
Навколо все виглядало незвично, і воїни й гадки не мали, яким шляхом їм рухатися далі. Ніхто з них ніколи не бував у Країні Оз, тож вони не відразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь іншу, невідому країну.
– Хіба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленість. – Ми зібралися завоювати весь світ, а це теж частина світу. Якщо підкорюватимемо щораз нову країну, то рано чи пізно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати ті землі, через які йдемо.
– Ваша Величносте, а це місце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пиріг.
– Судячи з усього, так, – відповідала Анна. – Ми, щоправда, поки нікого не зустріли, але щойно зустрінемо, негайно оголосимо їм, що вони наші раби.
– А потім заберемо собі їхнє майно, – додав генерал Яблуко.
– Може, в них нічого відбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподіваюся, що вони все одно чинитимуть опір: перемога без бою не приносить жодного задоволення.
– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно від того, що стануть робити наші вороги.
Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по ній було не дуже приємно. До того ж їстівні запаси закінчилися, офіцери зголодніли і почали бурчати. Хтось із них вже давно дременув би геть, якби тільки міг знайти дорогу додому. Але оскільки вони безнадійно заблукали в цій чужій країні, то вирішили, що краще триматися разом.
Королева Анна ніколи не вирізнялася лагідною вдачею, а тепер, коли брела разом з усім військом кам’янистою дорогою, не зустрічаючи ні людей, ні трофеїв, її злостивість і дратівливість тільки посилилися. Вона вичитувала своїх офіцерів доти, поки вони не почали грубити їй у відповідь і до того знахабніли, що порадили притримати язика.
Деякі дорікали їй за те, що вона утягнула їх у неприємності, а всі разом не переставали оплакували свої садки у прекрасній долині Ух-Ти-Фу.
Всі, окрім Канцеляра. Чим більше труднощів зустрічалося на його шляху, тим веселішим він ставав. Офіцери зітхали, а солдат тільки посвистував. Бачачи його гарний настрій, підбадьорилася й Анна. Незабаром вона стала звертатися до нього за порадою дедалі частіше, ніж до його командирів.
На третій день мандрів їх спіткала перша пригода. Ближче до вечора небо раптово потемніло, і майор Гвіздок вигукнув:
– Нас накриває туман!
– Не схоже на туман, – відгукнувся Канцеляр, з цікавістю поглядаючи на хмару, що невпинно наближалася до них. – Гадаю, це дихає Скеле-Рик.
– Хто такий цей Скеле-Рик? – запитала Анна, стурбовано озираючись навсібіч.
– Це чудовисько з вовчим апетитом, – відповів солдат, враз збліднувши як полотно. – Я, звичайно, ніколи не бачив Скеле-Рика, зате читав про нього в книжках, які ростуть у мене в саду. Якщо це справді він, то, гадаю, нам не завоювати світ.
Почувши цю звістку, офіцери не на жарт стривожилися і обступили солдата, закидаючи запитаннями.
– Який він, цей Скеле-Рик? – почав хтось із них.
– Я бачив його тільки на одній картинці, та й та була досить розмита, – відповідав Канцеляр. – Книжку зірвали незрілою. Але знаю, що він вміє літати, бігає, як олень, і плаває, як риба. Всередині в нього – пічка: він вдихає повітря і видихає дим. Де б він не проходив, все навколо застилає чорною пеленою. Скеле-Рик сильніший за сотню чоловіків і пожирає все живе.
На цих словах офіцери запхикали й затремтіли, однак Канцеляр спробував їх підбадьорити:
– Ми ж не знаємо, хто там. Може, це й не Скеле-Рик. Крім того, не забувайте, що наша земля Ух-Ти-Фу належить до Країни Оз, де ніхто не вмирає.
– А якщо Скеле-Рик нас зловить, розжує і проковтне – що тоді? – запитав капітан Замок-та-Ключ.
– Шматочки залишаться жити, всі без винятку, – заявив Канцеляр.
– Знайшов чим втішити, – заскиглив полковник Лопата. – Котлета вона котлета і є – хоч жива, хоч мертва.
– Послухайте, я ж сказав, може, це й не Скеле-Рик, – сердито мовив Канцеляр. – Нехай хмара наблизиться – тоді й побачимо, Скеле-Рик це чи ні. Якщо нічим не пахне, значить, туман, а ось якщо пахне сіллю з перцем, отже, це Скеле-Рик. Тоді вже доведеться битися не на життя, а на смерть.
Усі зі страхом втупилися на темну хмару. Незабаром вона наблизилася до переляканого війська і накрила його. Небезпека стала реальною: хмара однозначно мала запах солі з перцем.
– Скеле-Рик! – вигукнув Канцеляр.