То була правда. Бриг вів справи на берегах, не займаних цивілізацією, з невідомими раджами, що мешкали в майже недосліджених гаванях; із тубільними поселеннями, розкиданими по течіях таємничих річок – із похмурими, облямованими лісом гирлами серед блідо-зелених рифів і сліпучих мілин, серед річок, що котяться в пустельні протоки, де спокійна блакитна вода іскриться сонячним світлом. Самотній, далеко від уторованих шляхів, бриг ковзав, увесь білий, навколо темних, похмурих піщаних кіс, він випливав, як привид, через миси, що чорніють у місячному світлі, або лежав, подібно сплячій морської птиці, в тіні безіменної гори в очікуванні сигналу. В туманні непогожі дні він раптом з’являвся у Яванському морі, презирливо розрізаючи короткі ворожі хвилі; або його бачили далеко-далеко – маленьку блискучу білу плямочку, що ковзала вздовж пурпурової маси грозових хмар, які нагромаджувалися на горизонті. Іноді, на рідкісних поштових лініях, де цивілізація стикається з лісовими таємницями, наївні пасажири, товплячись біля поручнів, кричали, з цікавістю вказуючи на бриг: «А, ось яхта!», – а голландський капітан, кинувши ворожий погляд, зневажливо бурчав: «Яхта! Ні! Це всього-на-всього англієць Джаспер. Дрібний торговець…»
– Хороший моряк, ви кажете! – вигукнув Джаспер, усе ще обмірковуючи питання про безнадійного Шульца з дивно зворушливим голосом.
– Першокласний. Запитайте кого завгодно. Рідкісна знахідка, але неможлива людина, – заявив я.
– Йому випаде нагода виправитися на бригу, – зі сміхом сказав Джаспер. – Там, куди я на цей раз вирушаю, він не матиме спокуси ні пиячити, ні красти.
Я не наполягав на більш певних відомостях. Оскільки ми з ним спілкувалися досить близько, то я був досить обізнаний про хід його справ.
Коли ми мчали до берега в його гічці, він несподівано запитав:
– До речі, чи не знаєте ви, де Хімскірк?
Я крадькома глянув на нього й заспокоївся. Це питання він поставив не як закоханий, а як торговець.
– Я чув, що він у Палембанзі. «Нептун» несе службу близько Флореса і Сумбави, і повідомив йому про це.
Хімскірк опинився осторонь від його шляху. Аллен був задоволений.
– Знаєте, – вів далі він, – цей хлопець бавиться біля берегів Борнео тим, що скидає мої буї. Мені довелося поставити ще кілька в гирлах річок. На початку року один торговець із Целебесу, захоплений штилем, застав його за цією справою. Він пустив свою канонерку прямо на них, розбив на шматки один за іншим два буї, а потім спустив човен, щоб витягнути третій буй. А я пів року тому порався без кінця, щоб зміцнити його в бруді, як віху. Чули ви про будь-що більш провокаційне, а?
– Я б не став сваритися з цим ницим чоловіком, – зауважив я недбало, але насправді сильно стривожився цією новиною. – Воно того не вартує.
– Я – сваритися! – вигукнув Джаспер. – Я не хочу сваритися. Я не стану чіпати жодного волоска на його потворній голові. Друже, коли я думаю про день повноліття Фреї, весь світ мені стає милим, включно з Хімскірком. Але все-таки це паскудна, злісна забава.
Ми розпрощалися досить поспішно на набережній, бо кожен із нас поспішав у своїх справах. Я був би сильно пригнічений, знай тоді, що це поспішне рукостискання й «До побачення, друже. Хай щастить», – було нашим останнім прощанням.
Коли він повернувся в Протоки, я був у плаванні, й він поїхав, не дочекавшись мого повернення. Він хотів зробити три рейси до дня народження Фреї. У бухті Нельсона я розминувся з ним усього на кілька днів.
Фрея і я з великим задоволенням і повним схваленням розмовляли про «цього безумця» й «повного ідіота». Вона вся іскрилася веселощами, хоча тільки що розлучилася з Джаспером. Але ця розлука мала бути останньою.
– Відправляйтеся на борт якнайшвидше, міс Фрея, – благав я.
Вона прямо подивилася мені в обличчя, злегка почервоніла й відповіла з якимось серйозним запалом, наче голос у неї здригнувся:
– Наступного ж дня.
О, так! Наступного ж дня після того, як їй виповниться двадцять один рік. Я був задоволений цим натяком на глибоке почуття. Здавалося, і вона, нарешті, втомилася від відстрочки, на якій сама наполягала. Я подумав, що на неї сильно подіяло нещодавнє відвідування Джаспера.
– Правильно, – додав я. – Мені буде значно спокійніше, знаючи, що ви взялися доглядати за цим божевільним. Не втрачайте ні хвилини. Він, звичайно, з’явиться вчасно… якщо небеса не впадуть.
– Так. Якщо тільки не… – повторила вона задумливо пошепки, піднявши очі до вечірнього неба, не заплямованого жодною хмаркою. Деякий час ми мовчки дивилися на море, що розкинулося внизу. В сутінках воно здавалося таємниче спокійним, немов довірливо готувалося до довгого сну в цю теплу тропічну ніч. І тиша навколо нас, здавалося, не мала меж, не мала кінця.
А потім ми знову стали говорити про Джаспера у звичайному нашому тоні. Ми погодилися, що в багато в чому він занадто безрозсудний. На щастя, бриг був на висоті. Здавалося, все було йому під силу.
– Справжній скарб, – сказала міс Фрея.
Вона і її батько провели день на борту. Джаспер пригощав їх чаєм. Батько бурчав… Я чітко побачив під білосніжним тентом брига старого Нельсона, охопленого тривогою. Він, як завжди, обмахувався капелюхом. Комедійний татусь… Я дізнався про нову форму божевілля Джаспера: він був засмучений тим, що не міг приробити до всіх дверей кают ручки з масивного срібла.
– Ніби я дозволила б йому це! – з жартівливим обуренням помітила міс Фрея.
Між іншим, я дізнався ще, що Шульц, морський клептоман із патетичним голосом, поки що тримається на своєму місці зі схвалення міс Фреї. Джаспер довірив дамі серця свій намір виправити психологію цього хлопця. Так звичайно. Весь світ був його другом, – адже він дихав одним повітрям із Фреєю.
Випадково в розмові я згадав ім’я Хімскірка і, на превеликий свій подив, налякав міс Фрею. Очі її висловили щось схоже на страждання, і водночас вона прикусила губу, наче стримуючи вибух сміху. О, так! Хімскірк був у бунгало одночасно з Джаспером, але він приїхав на день пізніше. Поплив він в один день із бригом, але через кілька годин після нього.
– Якою перешкодою, мабуть, він був для вас двох, – співчутливо сказав я.
Вона глянула на мене якось злякано й весело і раптом вибухнула дзвінким сміхом:
– Ха-ха-ха!
Я від щирого серця приєднався до неї, але мій сміх лунав не так чарівно.
– Ха-ха-ха!.. Ну, хіба це не гротеск? Ха-ха-ха!
Безглуздо люті круглі очі старого Нельсона і його запобігливе ставлення до лейтенанта – все це викликало новий напад сміху.
– Він має вигляд, – ледве вимовив я, – він має вигляд – ха-ха-ха! – серед вас трьох… як нещасний чорний тарган. Ха-ха-ха!
Вона знову дзвінко розсміялася, втекла у свою кімнату й зачинила за собою двері, залишивши мене в глибокому подиві. Я відразу перестав сміятися.
– Над чим ви сміялися? – пролунав голос старого Нельсона зі сходинок веранди.
Він піднявся, сів і роздув щоки з невимовно дурним виглядом. Однак мені вже не хотілося більше сміятися. «І над чим, чорт забирай, ми так нестримно сміялися?», – запитував я себе. Раптом я відчув смуток.
Та точно ж! Першою засміялася Фрея. «Дівчина перевтомлена», – подумав я. І, справді, це було не дивно.
Я не мав відповіді на запитання старого Нельсона, але він був занадто засмучений візитом Джаспера, щоб думати про щось стороннє. Він навіть запитав мене, чи не візьмуся я натякнути Джасперу, що тут, на Семи Островах, у ньому немає потреби. Я заявив, що не бачу потреби в цьому. Ґрунтуючись на деяких обставинах, що недавно дійшли до мого відома, я смію думати – в недалекому майбутньому Джаспер Аллен не стане його турбувати.
Він серйозно вигукнув:
– Слава Богу! – так що я знову мало не розреготався, однак він не зрадів.
Мабуть, Хімскірк доклав цього разу всіх зусиль, щоб залишити максимально неприємне враження. Лейтенант сильно налякав старого Нельсона, висловивши похмуре здивування, що уряд дозволив білій людині оселитися в цих місцях.