д) Загибель товстуна
Тут усіх охопила швидкість, і все покотилося вдалину. Воду річки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потім звалилася валами і димом бризок.
Товстун не міг більше говорити, він крутився і зникав у гучному стрімкому водоспаді.
Я, той, хто спізнав стільки веселощів, стояв на березі і бачив це.
– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самі по собі, від внутрішніх отрут! Якщо ви дихатимете повільно, ви задихнетеся від повітря, непридатного для дихання, від обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрібний темп, то загинете через самі пошуки!
При цьому берег річки безмірно розширився, і все ж я торкнувся долонею залізної площини крихітного здалеку дорожнього покажчика. Це було мені не зовсім зрозуміло. Я ж був малого росту, не менший, ніж зазвичай, і кущ із білими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому він був поруч зі мною.
І все ж я помилився, бо руки мої були так само величезні, як хмари обліжного дощу, хіба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотіли розчавити мою бідолашну голову.
Адже завбільшки вона була лише з мурашине яєчко, тільки трохи пошкоджена і тому вже не цілком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моїх очей не можна було розрізнити, такі вони були крихітні.
Проте мої ноги, мої ж немислимі ноги лежали на лісистих горах і відкидали тінь на сільські долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краєвиду, мені вже й розгледіти було зась, які вони довгі.
Але ні, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожі, будьте так ласкаві, скажіть мені, чи я росту, виміряйте мені ці руки, ноги…
III
– Як же це так? – сказав мій знайомий, який пішов зі мною з гостей і спокійно йшов поруч однією з доріжок Лаврінової гори. – Зупиніться нарешті на хвилинку, щоб я в цьому розібрався… Знаєте, мені треба залагодити одну справу. Це так стомлює… ця холодна, щоправда, і ясна ніч, але цей сердитий вітер, який часом навіть, здається, змінює положення отих акацій.
На ледь помітній доріжці лежала місячна тінь будинку садівника, бідно прикрашена снігом. Побачивши лавку, яка стояла біля дверей, я вказав на неї піднятою рукою, бо не був хоробрий і чекав докорів, через що і доклав до грудей свою ліву руку.
Він сів із тугою, не шкодуючи свого одягу, і дивом мене здивував, коли упер лікті в стегна і поклав лоб на прогнуті кінчики пальців.
– Так, тепер я це скажу. Знаєте, я живу розмірено, ні до чого не можна причепитися, все робиться, як треба і як прийнято. Нещастя, до якого в моєму середовищі звикли, мене не пощадило, що моє оточення і я з задоволенням бачили, і це загальне щастя не змусило себе чекати, і я сам інколи говорив про нього у вузькому колі. Що ж, я ще жодного разу не був справді закоханий. Часом я жалкував про це, не користувався цим виразом, коли він бував мені потрібен. Тепер я мушу сказати: так, я закоханий і, напевно, збуджений від закоханості. Коханець я полум’яний, якого бажають собі дівчата. Але чи міг я забути, що саме цей колишній недолік повертав мої зв’язки виключно на веселий, надто веселий лад?
– Заспокойтеся, – сказав я співчутливо і думаючи тільки про себе. – Ваша-бо кохана, як я чув, красуня.
– Авжеж, вона красуня. Коли я сидів поруч з нею, я тільки й думав: «Який ризик… а я такий сміливий… вирушаю в плавання… галонами п’ю вино». Але коли вона сміється, вона не показує зубки, як того чекаєш, а видно тільки темний, вузький, зігнутий отвір рота. В цьому є щось хитре і баб’яче, хоча вона відкидає назад голову, коли сміється.
– Не можу цього заперечувати, – сказав я, зітхнувши, – напевно, я теж бачив це, бо це повинно впадати у вічі. Але річ не тільки в цьому. Що таке взагалі дівоча краса! Часто, коли я бачу сукню зі всілякими воланами, рюшечками і торочками, які гарні на красивому тілі, я думаю, що вони недовго збережуться такими, а зморщаться так, що вже не розгледиш, і покриються курявою, від якої оздоблення вже не відчистиш, і що ніхто не захоче бути таким смішним і жалюгідним, щоб щодня надягати вранці і знімати ввечері одну й ту ж таки дорогоцінну сукню. Втім, я бачу дівчат, які за всієї їхньої вроди, при всіх їхніх чарівних м’язах і кісточках, і тугій шкірі, і масі тонкого волосся, щодня все-таки з’являються в одному і тому ж даному природою маскарадному костюмі і, дивлячись у своє дзеркало, кладуть в свої одні й ті ж долоні завжди одне і те ж обличчя. Лише іноді вечорами, коли вони пізно повертаються з якого-небудь свята, воно здається їм у дзеркалі зношеним, опухлим, запорошеним, усіма вже баченим і не придатним уже на те, щоб його вдягнути.
– Однак дорогою я часто запитував вас, чи вважаєте ви цю дівчину гарною, а ви кожен раз відверталися, не відповідаючи. Скажіть, ви намишляєте щось недобре? Чому ви мене не втішите?
Я встромив ступні в тінь і люб’язно сказав:
– Вас не треба втішати. Вас же кохають.
При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свій носовичок з візерунком із синього винограду.
Тепер він повернувся до мене і притулив своє товсте обличчя до низької спинки лавиці.
– Знаєте, взагалі-то в мене ще є час, я все ще можу відразу покласти край цьому ще незрілому коханню яким-небудь мерзенним вчинком, або зрадою, або від’їздом у далекі краї. Адже я справді дуже сумніваюся, чи варто мені наражати себе на ці хвилювання. Тут немає жодної певності, ніхто не може точно назвати напрямок і термін. Якщо я йду в пивну з наміром закропитися, то я знаю, що цього вечора буду п’яний як бейля. А в моєму випадку? Через тиждень ми збираємося зробити заміську прогулянку з сім’єю друзів, хіба через це не виникне двотижневої грози в душі! Поцілунки цього вечора приводять мене в сонливий стан, щоб дати місце неприборканим снам. Я опираюся проти цього і роблю нічну прогулянку, тут виявляється, що я невпинно хвилююся, що мене обсипає жаром, то морозить, як від поривів вітру, що я весь час мну рожеву стрічку в своїй кишені, що я сповнений побоювань за себе, але розібратися в них не можу і виношу навіть вас, пане, хоча за інших обставин напевно і не подумав так довго говорити з вами.
Мені було дуже холодно, і небо вже трохи схилилося, біліючи.
– Тут не допоможе ні мерзенний вчинок, ні зрада, ні від’їзд у далекі краї. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посміхнувся.
Навпроти нас, на іншому кінці алеї, стояло два кущі, а за цими кущами внизу бовваніло місто. Воно було ще трохи освітлене.
– Добре, – вигукнув він і вдарив по лавиці своїм міцним кулачком, який, однак, відразу розтиснув, – а ви залишитеся живі. Ви не заподієте собі смерть. Ніхто вас не любить. Ви нічого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так і говоріть зі мною, підла ви людино. Любити ви не можете, ніщо не хвилює вас, крім страху. Подивіться-но на мої груди.
Він швидко розстебнув пальто, жилет і сорочку. Груди у нього були справді широкі й гарні.
Я почав розповідати:
– Авжеж, така впертість іноді находить на нас. Цього літа я був в одному селі. Воно перебувало біля річки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидів у неприродній позі на лавиці на березі. Готель біля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипці. Молоді сильні люди базікали в саду за столиками з пивом про полювання і пригоди. А ще були на іншому березі туманні гори.
Тут я встав із трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кілька засніжених гілочок і сказав потім своєму знайомому на вухо:
– Я заручений, зізнаюся.
Мій знайомий не здивувався тому, що я встав.
– Ви заручені?
Він сидів дійсно дуже нетвердо, спираючись тільки на спинку. Потім він зняв капелюха, і я побачив його волосся, яке пахло і, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилиці загострено-округлою лінією, як то любили цієї зими.