Ви так багато говорите про справедливість. Ліпше поговоріть про несправедливість. Це найважливіша з усіх заповідей Божих: «Кожен має право робити все те, чим він не може образити або зашкодити іншому». Але ж цей закон не на ваш смак. Справжнє право, на вашу думку, тільки те, яке записане вашою мовою і вашими літерами.
Син Божий прийшов до вас і мовив: «Я хочу звільнити вас від смерті, яку приніс у світ Каїн». Він змилосердився над бідними і стражденними, але ви потоптали його слова, зробили з них догму для бідного люду, а щоб легше було його поневолювати, почали проповідувати відмову від усього земного. Зробіть початок, ви, в палацах, а ми підемо за вами. Ми виросли в стражданнях та злиднях, нам нема чого втрачати, а вам срібний посуд та шовки-оксамити дорожчі за любов, якої навчав нас Ісус Христос. Вам не потрібний мир, війна ж бо має свої переваги, то ж хай буде війна, нещадна, аж до кінця світу!
Та я щось базікаю та й базікаю. Хотів розповісти вам про опришків, які боролися, жили й вмирали в горах. То з чого ж почати?
Певно, з пори моєї золотої юності, яка була радше свинцевою та залізною. Мій неньо був бідним гуцулом, а неня – бідною дівчиною з долини. Один Бог знає, як то їм спало на думку одружитися, але вони одружилися, і спершу їм навіть усміхалося щастя.
Помер первий брат мого неня, і вони успадкували його ґрунт, один морг лісу, тобто того місця, де був ліс, бо дерева ще брат вирубав і продав. Земля була всіяна цурпалками, поросла мохом та травою. Ні каменю навколо, ані деревини. Як будуватися? Отож вони стояли й міркували над тим. Їм хотілося мати свою хату, але ж з повітря та води ще ніхто не вибудував палацу. Почали вибирати землю, десь так кілька саженів у діаметрі. Саме настала осінь, збіжжя вже зібрали, тож батьки наламали стерні, вимішали з вибраною землею та водою, котру брали з недалекого потічка, і повиліплювали щось схоже на цеглу, яку потім сушили на сонці.
Неня не раз мені про це розповідали. З тих цеглин склали вони хатину, дах зробили із соломи, зібраної на полях, та з верболозу. Про вікна та двері не було чого й думати. Маленька дірка в стіні, через яку досередини заглядало сонце, та трохи більша, котра правила за вхід, – ото й уся розкіш. Потім вони сплели докупи вербові прутики, густо вимазали їх глиною і поставили посеред хижі – ось і піч. Комина не було, дим вільно знаходив собі вихід назовні через відчинені двері. З кількох більших цурпалків батько змайстрував дві низенькі лави, – чим не палац. А коли все вже було готове, й перший вогонь запалахкотів у печі, мої батьки стояли посеред задимленої хижі і весело сміялися, тато навіть заспівав.
Згодом вони взялися за викорчовування пеньків та коріняччя, а тоді почали обробляти землю. То було непросто. Батьки мали невеликого нужденного плуга, але не мали коня, жодної тяглової худібки. Але ж знаєте, селянин уміє собі зарадити, не боїться жодної чесної роботи. Отож батько дав себе впрягти в плуга, і мама орала ним, як конем. Вони вирощували жито, пшеницю та бульбу, скопали невелику грядку під ярину, посадили кілька фруктових дерев. Чого ще людині треба? Мої батьки й не здогадувалися, що вони бідні. Свою нужду відчули щойно тоді, коли пішли діти. Отоді стало жити важче.
Я був найстаршим і мушу визнати, що небагато радости приніс своїм батькам. Якийсь неспокій сидів у мені, справжня гуцульська кров давалася взнаки. Моє серце прагнуло свободи. Щойно зіп’явшись на ноги, я втікав з хати, гасав по горах, міг годинами лежати на спині, спостерігаючи, як пливуть по небі хмаринки, й думав собі при тому, що вони схожі на великі отари білих овечок або на розпростерте на сонці біле полотно. Тільки юна голова може щось таке вифантазувати. Я ловив сітями птахів, з гілля та листя майстрував для них хатки, тож у нашій оселі не змовкав пташиний спів, інших ловив сильцями для спожитку, і мама смажила їх. Якось я навіть спіймав зайця, і вперше за довгий час знову побачив, як сміється батько.
Я став дорослим парубком, зо двадцять років мені було, серце моє не прагло дівчат, ні танців, ані співів, воно починало швидше битися, коли на очі мені потрапляла фузія або порохівниця.
– Я мушу мати рушницю, – сказав я одного дня.
– Рушницю? Звідки ж її взяти? – здивувався батько.
– Піду на жнива до пана.
– Добра думка.
Отож я подався в долину й працював у одного графа, допомагав жати, возити, молотити, а коли одержав своїх кілька грошів, поїхав до Коломиї, купив рушницю, порохівницю й усе необхідне для відливання куль та й повернувся додому. Тепер мене вже не цікавив усякий дріб’язок, я полював на орлів, шулік, сарн та косуль, а взимку – на вовків та лисиць, якось застрелив рись, а потім врешті й ведмедя.
Десь на той час я зустрів Аполонію Береценко, жінку багатого пана з Гриняви, справжню гуцулку, скажу я вам. Жінка, як сам сатана, гарна, ставна, міцна й гордовита. Очі, чорні очі, пахкотіли вогнем, спопеляючи хлопові серце в грудях. Вона була прихильною до мене. З цим клопоту не було. Але ж вона була дружиною іншого. І що тут поробиш?
Мені бракувало рішучості, але вона вміла додати відваги своїм сріблястим сміхом. Найшаленіших коней вміла укоськати та об’їздити ця жінка-вогонь, то чого ж би то їй боятися свого чоловіка?
Вона запросила мене на відвідини, проте минуло чимало часу, перш ніж я зважився. Ви ж, певно, знаєте, що в нас у горах є звичай від Різдва до Водохреща веселитися з перебиранням, хлопці одягаються мудрецями зі Сходу, або видають себе за євреїв, жінок чи навіть одягають шкіру ведмедя або вовка.
Моя ненька зашила мене у ведмежу шкуру, я прихопив про всяк випадок рушницю і на другу святу вечерю подався до Гриняви. Зазирнувши через освітлене вікно до кімнати, побачив за столом Береценка з жінкою, вони споживали ковбаси, калачі та пили вино.
Я прихилив рушницю до одвірка, опустився на порозі на чотири ноги і почав страхітливо рикати. Береценко вискочив у сіни, побачив мене й став волати на поміч, бо прийняв мене за справжнього ведмедя. Він з переляку, наче вивірка, вилетів на стрих[15] і квапно витягнув за собою нагору драбину. Хай би зжер собі ведмідь його жінку, він тільки й спромігся на те, аби помолитися за її бідну душу. Але Аполонія не зрозуміла жарту, ця жінка готова була кинутися в бій хоч би й самим чортом. Не довго думаючи, вона вхопила гралі, обхопила ними мою шию і пригаратала до стіни, так що я й поворухнутися не міг.
– Агов, чоловічку, сходи вниз! – крикнула вона. – Я тримаю ведмедя, поможи його вбити!
І що, як ви гадаєте, відповів на те бравий муж?
– Уміла ти ведмедя без мене спіймати, то без мене зумієш і вбити.
– Аполоніє, – прошепотів я. – Гарно ж ви приймаєте своїх гостей. Це я.
Вона розреготалася й відпустила мене. За якийсь час, не чуючи більше гармидеру, чоловік Аполонії підсунувся до відчиненої ляди стриху й вихилився, заглядаючи до кімнати. Отоді він і побачив, як ведмідь сидить поруч його жінки й наминає калачі.
– Аполоніє! – зарепетував він. – Що то має значити? Ведмідь сидить біля тебе, ніби так і годиться?
– То й що, що сидить?
– І не їсть тебе?
– Він їсть тільки твої калачі, чоловічку.
– Ах ти ж, відьмо! – знову зарепетував Береценко. – Я завжди казав, що ти відьма й літаєш до Києва на мітлі. Хай мені Бог простить! – він перехрестився і забився в куток стриху.
А ми мали час на розмови.
Ми ще не раз розмовляли й згодом, при будь-якій нагоді, але що з того? Аполонія була й залишалася власністю іншого. Я почав ненавидіти таких людей. Не досить, що він має обійстя, і ґрунт, і худобу, ще й володіє вродливою жінкою, а бідак, мов милостиню, змушений випрошувати поцілунки. Я робив усе, щоб не потрапляти їй на очі, тинявся скелястими урвиськами, наче сова, їв ягоди та гриз корінці, мов пустельник, і набирався розбійницької відваги. У селі, серед збідованих роботящих людей я ще почувався ягням, але в неприступних горах, поміж столітніх смерек, чиї темні верхівки не пропускали й промінчика світла в гущавину, приглядаючись до мурашок, які тягнули до мурашника здобич, равлика або якого жучка, і той повільно гинув у муках, приглядаючись до лиса, який душив зайця, чи до шуліки, який роздирав малу пташину, я сам собі здавався вовком, і серце моє ставало вовчим, а совість я позичав у орла.