Вівці голосно хрумтіли пашею в такому поспіху, ніби мали завдання ще нині спасти геть усю полонину. Мале біле ягня з ніжною рожевою рийкою на тоненьких ніжках блеяло час від часу, мов капризне дитя. Потім опустилося на коліна, щипнуло кілька стебел, переминаючи їх губами, лягло собі у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодної спроби поворухнутися, та враз зірвалося на рівні ноги, підскоком побігло до старої вівці і тицьнулося мордочкою у вим’я, а матір тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом.
Професор обстукував скелі.
– Шукаєте, певно, равлів? – по-змовницьки нахилившись, поцікавився хірург, як науковець у науковця.
– Це вапняки перехідного періоду, в них не буває скаменілостей, – відповів професор недбало. – Нижче залягає прадавній піщаник, а ще далі – граніт.
– Ага! Правда, правда!
Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його тріумф, на превелике здивування гуцулів, не мав меж. Він гарячково заходився порпатися в ній у пошуках жуків. У стаї ватажко разом із моїм козачком та з допомогою дам готував бануш, – зварену на сметані кулешу – й смажив пстругів, яких парубки наловили у струмку неподалік. Коли усе було готове, ми посідали споживати вечерю просто неба. А опісля, знайшовши зручне місце, звідки було видно всю околицю, вмостилися відпочивати на м’якій, наче перина, траві.
Могутній згук трембіти закликав пастухів доїти отари. Ніби солдати на алярм звідусіль до загону збіглися вівці та юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кілька баранів гордо стиналися в бою рогами. Малі ягнята голосно блеяли й гралися, мов діти, а їхні матері ніжно помекували та намагалися повилизувати своїх нащадків.
Неподалік у повітрі завис орел.
– Поціль у нього, старий розбійнику! – усміхаючись, підбадьорив опришка ватажко. – Як буде так кружляти над нашою стаєю, то ще біди накличе.
Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звідкись від землі спалахнула блискавиця й полетіла в небо, луна покотила горами грім пострілу. То один із вівчарів вихопився вперед і вистрілив зі своєї рушниці.
– А щоб тебе Перун побив! – скрикнув спересердя опришок, та відразу ж перехрестився.
Якусь мить орел навіть не зворухнувся, а тоді широко змахнув крилами й поволі почав підійматися дедалі вище, понад хмари.
На полонині поволі догоряв день, а в долах уже давно запала глупа ніч. Сірий важкий присмерк, наче хвиля припливу, підіймався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услід за призахідним сонцем і позолотів у його останніх променях.
У долинах, під нашими ногами, лежали глибокі нічні тіні, прірви зяяли чорним бездонням, і лише верхівки гір усе ще купалися у веселому рожевому світлі.
Уже зовсім споночіло, коли ми підвелися і рушили до стаї. Над горами сіялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролітали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.
Раптом щось схоже на велику тінь майнуло нам назустріч, шугнуло до ніг опришка, який ішов попереду, тричі знялося вгору і знов упало долі й тричі скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, ніхто не зронив ані слова.
Після третього скрику старий опришок підніс руку, ніби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».
Тієї ж миті з’ява зникла й довкола запанувала тиша.
– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?
– Це сова, – сухо завважив природознавець.
– Хіба ви не чули, як воно тричі крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зі спокійною переконаністю опришок.
– То що ж то було?
– Загублена душа.
– Що?! – перепитала Лола.
– Дитя, яке померло нехрещене й потім неприкаяно блукало поміж небом і землею. Що сім років з’являється воно своїм батькам, родичам або й просто звичайним християнам і вимагає охрестити його.
– Ви охрестили його?
– Так, охрестив цю загублену душу, – з побожним трепетом у голосі відказав опришок. – Тепер вона віднайде спокій.
– А я гадаю, що ви охрестили сову! – вигукнув роздратовано професор.
– Так, часом вони з’являються в образі сови, це правда, – опришкова віра була непохитною. – То як гадаєте, – мовив далі неквапно, – переночуємо у стаї, а рано-вранці рушимо в Чорногору?
Ми увійшли до хижі, де вже позбиралися всі вівчарі, тільки двоє сторожів лишилися надворі. Посеред стаї було велике довгасте ватрище, там горів вогонь, який принесли пастухи з рідних домівок у долині. Тут, на висоті п’яти тисяч футів над рівнем моря, його підтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, від 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би біда, так вірили гуцули.
Між маленькими віконцями висів образ святого Миколая. Уздовж стін стояли широкі дерев’яні лави, на долівці натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.
Ми сіли на лави. Окрім священного вогню, що палахкотів у ватрищі та червоних відсвітів ватри надворі перед стаєю, світла більше не було.
Якийсь час усі мовчали, панувала цілковита тиша, тільки дрова потріскували та стиха зітхала файка опришка.
Раптом загавкав пес, далі другий. Шалений хрипкий гавкіт та людські голоси зближалися до стаї. Ватажко поволі підвівся.
На порозі у примарному світлі ватри постала надзвичайно дивна з’ява.
Струнка дівчина, якоїсь дикої первісної вроди, здивовано дивилася на нас своїми великими чорними очима. Вона, як звіря, зблиснула білими зубами, які дуже вирізнялися на тлі засмаглого обличчя, аж мороз поза шкіру пішов. Криваво-червона вовняна спідниця, біла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовні овечий кептар підкреслювали її звабливі набубнявілі, наче бруньки, форми. Вона стояла босоніж, з топірцем у жилавій руці, в оточенні кошлатих фавнових голів, які погрожували й насміхалися над нами водночас, а на руках – маленьке чорне бісеня з тендітними ріжками.
Дами скрикнули.
– Не бійтеся, – заговорив ватажко, співчутливо усміхаючись. – Це добра дівчина, вона пасе тут у горах своїх кіз. Ну, Атанко, чого ти шукаєш у нашій стороні?
– Притулку, – відповіла пастушка. – Для мене й моїх кіз.
Ватажко знову усміхнувся.
– Так, так, в околиці розпочалося полювання не на жарт.
– Та ж не хочете, аби мене й мою череду роздерли вовки, – мовила вона спокійно.
– Та вже ж не хочемо, – згодився ватажко. – Залишайся з нами.
– А мої кози?
– Най переночують у череді.
– Але маленькі найби зостануться зо мною, – попросила стиха. – Надворі так холодно.
– Добре, добре.
Атанка на якусь хвилю зникла в темряві, а тоді увійшла до стаї в супроводі трьох козенят, четверте ж, ніби дитя, тримаючи на руках. Вона оглянула нас усіх по черзі, сіла на солому й ніжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномиків, – двоє білих, а одне брунатне, – сполошено брикали по стаї: то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сіні.
– Може б наші любі гості чогось скуштували? – почав ватажко. – Принеси, Сильвестре, найкращого молока.
Один з пастухів уніс досередини бербеницю, інший запалив смоляну скіпку і причепив її над ватрищем.
– Щоб мене грім побив! – нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. – Усе скисло. Закладаюся, що то дід[10] усе поробив. Ну, начувайся!
– Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому діда, – втрутився опришок.
– Той може помститися, – вигукнув малий Мінда.
– Що ти про це знаєш? – відказав ватажко.
– Немало, неньку, – гарячкував малий. – Це – чоловічок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, і живе він у бузинових хащах.
– Хіба ти його бачив, хлопче?
– Не бачив, – відповів парубійко поважно, – але чув, що він завжди помагає в господарстві, доки його хтось не розгніває.