– Так воно є, – підтвердив опришко. – Ми його добре спізнали з нашими кіньми та коровами.
– Ну то хай вже, – мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаї. – Якщо вже він прийшов і є тут серед нас, то хай собі залишається, ми не маємо на нього зла й приймемо його за гостя. Але якщо він псутиме молоко й робитиме шкоду, без усякої на те причини, то на Святвечір я його замовлю чарами й добре почастую підпаленою соломою та й вижену з хати, навіть якби мені самому довелося скакати через святвечірню ватру.
Глузливий смішок із темного кутка стаї був відповіддю на ватажкову мову.
– Чи ви чули? – прошепотів хлопчик.
– То коза, – спробував пояснити професор.
– Дід то був, – з докором повернувся до нього один із вівчарів.
– Смійся! – вигукнув ватажко. – Але ти знаєш, розмова з нами коротка.
Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очі.
– Ви не бачили Ґреґора? – запитала врешті опришка майже байдуже, не підводячи погляду. – Уже тиждень, як зник.
– Ні, його я не бачив. А ти потерпаєш за нього?
– Нещастя чигають на мисливця, – пробурмотіла похмуро молода пастушка. – А там, угорі, мавки…
– Чи цей Ґреґор твій коханий? – співчутливо запитала Лола бідну дівчину, яка засоромлено мовчала. – То бажаю тобі усілякого щастя. Ти гарна дівчина.
Атанка здригнулася, помітивши на собі прискіпливий погляд польки, і гостро сплюнула набік.
– Що то має означати? – скрикнула панянка ображено.
– Вона хоче застерегтися від уроків, – пояснив з усміхом капелан. – Бо ви похвалили її вроду і побажали їй щастя. А окрім того, у вас великі чорні очі, таким наш народ приписує відьомську силу; від погляду чорних очей діти й тварини можуть заслабнути, жінки втратити свою красу, любов і щастя підуть з димом. Такими чарами, й самі того не відаючи, можуть володіти добрі люди, без лихих намірів.
Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звідкись із далечі почувся пронизливий свист, йому вторували протяжні звуки трембіти, меланхолійна, гарна аж до моторошности мелодія, а до неї долучилася батярська шалена опришківська пісня про красеня-легеня…
Ще при перших звуках пісні Атанка підвелася. Усе в ній напружено вслухалося.
– Чуєш? – запитав тихо ватажко.
– Це розбійники? – схвилювалися дами.
Ще голосніше задзвеніла розбійницька пісня, глибокий сильний чоловічий голос співав зовсім поряд. А тоді до стаї в супроводі великого чорного пса увійшов молодий стрункий гуцул із вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарі та штанях, крисаня прикрашена орлиним пір’ям, на оздобленому блискучими бляшками чересі – порохівниця з оленячого рога, у руці – рушниця й топір, убита косуля на спині. То був Ґреґор, мисливець.
Досить незвично було спостерігати, як привіталися закохані, з якоюсь ніжною сором’язливістю, на яку здатний тільки наш народ[11]. Дівчина стояла з потупленим поглядом.
– Доброго вечора, Атанко, – заговорив парубок.
– Добре, що ти тут, Ґреґоре, – мовила Атанка. Вони навіть не торкнулися одне одного.
Ґреґор показав нам застрелену косулю, яка, як і всі тутешні тварини, була набагато меншою за розмірами від західноєвропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбурга. Але наша косуля перевершує альпійську граційністю та проворністю. Потім леґінь сів на лавку поруч із пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаєю.
– Добре, що ви підтримуєте ватру, – сказав Ґреґор. – По сусідству з’явився ведмідь. Я сам бачив його сліди та роздряпані кігтями дерева. Йому може спасти на думку відвідати й вас.
– То вогонь перед стаєю призначений для того, аби відстрашувати диких звірів, – завважив професор.
– Маєте рацію, пане, – підтвердив мисливець. – Хоча ведмідь не надто його боїться, більше рушниці та собак. Та й взагалі, це досить-таки хитра і смілива істота, однак добродушна. Тільки голод змушує ведмедя, як і людей, до грабунку, розбою та вбивства.
– Правда ваша, – мовив задумливо опришок.
– А як його вполювати? – допитувався професор.
– Правду кажучи, – відповів Ґреґор, – я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас є двоє ведмежатників, Лео Скомачук та Андрій Бегачук, які за останні вісім років застрелили дев’ять ведмедів. Скомачук робить так: бере дві кулі, надрізає кожну навхрест і кладе їх у свячену воду на час служби Божої у церкві, а сам сповідається й вечеряє. Тоді заладовує обидві кулі в одну люфу і вирушає з Богом. Ще ні разу донині не схибив.
– Такою кулею Штефан убив Довбуша, – додав згодом й ніби злякався власних слів, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидів собі, тож Ґреґор заспокоївся.
– Довбуша? – скрикнув професор. – Того розбійника?
– То був гордий лицар, – заперечив Ґреґор.
– Народ склав пісню про нього, – втрутився я. – Чудову пісню, яка пронизує аж до кісток. У тебе добрий голос, Ґреґоре, заспівай нам.
Парубок підвів погляд на опришка, мовби просив дозволу в старого.
– Та вже співай, – кивнув Микола.
Ґреґор звів очі до стелі й заспівав тужливим гарним голосом:
Гей, чи чули, люди добрі, перед ким то звірі стинуть,А за ким то молодиці, а за ким дівчата гинуть?То наш Довбуш, наша слава, то капітан на Підгір’ї,Красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири.Ясна нічка в Чорногорі, світить місяць зі звіздочками,З легінями тисяч двісті квапить Довбуш облазами.«Що розкажеш, пан капітан? Чи палити, чи рубати, чи якому королевіКажеш голов з в’язів зняти?»«Вража голов не пропаде, заки руська не застила.Але красна, красна Дзвінка до вечірки запросила».Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.
– О, молодеча пора! – пробурмотів він. – Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?
Усі глянули на нього. Ґреґор не наважувався співати далі.
– Чому не співаєш, легіню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.
Ґреґор промовчав.
– Так-так, шановні добродії, – підвівся опришок. – Це історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужності, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірності й приязні.
Старий знову поринув у тужну задуму.
– А зараз уже немає розбійників? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.
– Розбійників? – опришок зневажливо стенув плечима.
– Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.
– А кого ви тоді називали справжніми розбійниками? – не вгавав професор.
– Людей відважних, – відповів задумливо старий, – які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупості, як євреї. Яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.
– Щось подібне я чую вперше, – здивувався професор.
– Розкажіть нам, якщо ваша ласка, про опришків.
– У всіх горах, та що там – у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж ви, – підлещувалася маленька вродлива полька. – Дозвольте нам послухати.
– Та що там розповідати, – відмахнувся опришок. – Нічого веселого… страшна й кривава історія, – і він умовк.
– Але ж просимо вас…
– Так, так, ми усі.
– Розкажіть, вуйку, – попросив і собі Ґреґор. – Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, – розповіді про війни, битви та опришків.
– Ну, якщо панове наполягають, – і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чеґету, – то розповім вам з Божою поміччю.