Своєю чергою пан Хілюн від несподіванки, що він став спортивним снарядом для пані Неоли, втратив рівновагу і з вигуком «Клятий кіт!» шубовснув у річку. Пані Неола саме закінчувала свій політ і за мить опинилася на широкій спині яка, що мирно випасався неподалік.
Від несподіванки тварина заревла й кинулася бігти куди очі бачили, намагаючись при цьому скинути з себе пані Неолу. Проте жінка міцно трималася за його густу гриву.
Ноги принесли яка на берег. Тут він підковзнувся на слизькому камінні і впав у річку. Причому прямісінько на пана Хілюна, який саме намагався вийти з води. Отак вони й сиділи – знизу пан Хілюн, на ньому – переляканий як, на якому розлючена пані Неола.
– Ну, котяро, начувайся! – розмахувала руками в напрямку берега пані Неола.
«Їв собі траву, нікого не чіпав. Що сталося?» – думав як.
– Буль-буль-буль, – сказав пан Хілюн, бо вже зовсім пішов під воду, причавлений яком і бабцею.
– Що ти кажеш, Хілюне? – спитала Неола.
– Буль-буль-буль, – почулося у відповідь.
– Нічого не розумію! – сказала вона і, перехилившись через яка, вправно витягла за волосся голову Хілюна з води.
– Начувайся, котяро, – відпльовуючись, ледь зміг вимовити Хілюн. – Але витягніть мене, Неоло, будь ласка, цілком, бо я або потону, або ви розчавите мене, як коржика!
Шерпон, спостерігаючи за цим дійством з кущів, зрозумів, що нічого доброго йому не світить, коли ці троє нарешті виберуться на берег. Тож, притиснувши вуха до голови, накивав п’ятами.
Підготовка до зустрічі
Неола дуже образилася на Шерпона. Ба більше: вона по-справжньому розлютилася, бо в цей голодний рік, коли так не вистачало всім їжі, втрачати смачний обід було неабияк прикро. Того ж дня жінка пішла до голови селища Карчуна, аби той допоміг їй поквитатися із зухвалим котом.
– Карчуне, – голосно промовила вона. – Ми тих клятих котів годуємо в такий важкий рік, а від них жодного зиску, адже все одно втрачаємо врожай. Скільки ще зноситимемо таке? Пропоную вигнати муркотунів, хай дадуть нам спокій, житимемо собі краще.
– Що сталося, Неоло? – здивовано промовив мудрий Карчун. – Поряд з нами коти живуть уже сотні, а то й тисячі років. Так, іноді ми сваримося, але загалом ставимося з повагою одне до одного.
– Раніше й коти були іншими, не те, що нині, – махнула рукою Неола. – Спитай в людей, що вони скажуть.
– Нехай і так, – промовив, замислившись, сивочолий Карчун. – Треба говорити з людьми, аби запобігти конфліктам. Призначаю на завтра загальні збори нашого селища. Ходімо повідомимо про це людей.
Тим часом Шерпон, ледь віддихавшись, поплентався до котячої скелі, місця, де збиралися коти потеревенити, попліткувати та й просто дізнатися про останні новини. Коли Шерпон наблизився, то побачив гурт з кількох молодих котів. Ті підстрибували, сміялися, жартували.
Вони побачили його, і Джерманкет, молодий білявий кіт з чорними вухами, промовив:
– Привіт, Шерпоне! Чого це ти ледь ворушиш ногами?
– Бувай здоровий, Джерме! – відповів Шерпон. – Йду з останніх сил, зараз просто впаду, бо пробіг шалену відстань, насилу відірвався від погоні.
– Кажеш, погоні?! Нумо, хлопче, розповідай, що такого вже накоїв.
І Шерпон почав свою розповідь.
– Розумієте, сиджу собі, гріюсь на сонечку, нікого не зачіпаю, аж тут іде пані Неола і несе повний кошик смаженої риби. Раптом одна рибина випала, й саме тоді, коли пані проходила повз мене, і як дасть мені по лобі, аж зірочки навколо очей закружляли! Підскочила та рибина догори та й знов почала падати мені на голову. Тут я рота розкрив і спіймав її. Старенька пані як те побачила, то аж заверещала на мене. Почала звинувачувати в усіх гріхах, ніби я всю її рибу поцупити хотів. Стала кидати в мене всім, що в руки прихопить! То я й чкурнув звідти, а вона за мною. Хоч старенька, а стрибає, ніби гірська коза. На кладці нам ще чолов’яга Хілюн зустрівся. Намагався їй допомогти, та я якимось дивом і від нього спромігся втекти, котячі боги допомогли, не інакше.
Хлопці слухали розповідь Шерпона уважно, хитаючи головами на знак схвалення, підіймаючи й напружуючи кінчики хвостів. Після сказаного худий рудий кіт Хорепан промовив:
– А чи маєте ви цього року достатньо їжі, хлопці?
– Та де там, – протяжно хором вимовили всі інші. – Люди обділяють, бо рік поганий.
– А себе вони так само обділяють?
– Ти ж чуєш, повні кошики риби носять!
– Ото жадібні!
І ось вже коти почали жалітися одне одному на людей, згадуючи всі справжні й вигадані образи, роздмухуючи їх, немов кульку, що загрозливо тріщала зсередини, попереджуючи про вибух.
– Треба, нарешті, покласти цьому край, – вимовив нарешті Джерманкет. – Зберемо всіх котів і зустрінемося завтра з людьми, щоб погодити наше подальше співіснування.
На тому вони й розійшлися в різні боки, щоб попередити кішок про велику зустріч з людьми.
Дорогою до свого будинку Джерманкет зустрів Карчуна.
– Вітаю, голово, – промовив Джерманкет, проте не так шанобливо, як зазвичай.
– І тобі добридень, – суворо відповів Карчун, здвигнувши брови. – Саме тебе й шукаю. Адже потрібно б зустрітися завтра на головній площі нам усім – людям і котам.
– Саме це я й хотів від тебе почути, – відповів Джерманкет, думаючи, що Карчун отримав запрошення від його друзів.
– То ти вже знаєш? – здивувався Карчун. – Швидко ж вони впоралися.
Джерманкет здивовано поглянув на Карчуна, не зрозумівши його останніх слів.
– Ну, то до завтра.
– Бувай, коте.
Великий вибух
Наступного ранку кішки почали збиратися біля котячої скелі. Їх була неймовірна кількість, адже хлопці-коти добре постаралися й запросили геть усіх.
– Треба їх якось організувати, – здивовано роздивляючись силу-силенну кішок, промовив Джерманкет.
– Навіть не уявляю, як то зробити, – почухуючи себе задньою лапою за вухом, відповів йому Шерпон.
– А нехай вони співають!
– Співають?
Джерманкет видряпався на котячу скелю і прокричав на весь голос:
– Слухайте мене уважно!
– Няв, – хором відповіли коти.
– Сьогодні матимемо нагоду обговорити з людьми наші з ними стосунки, які стають дедалі нестерпнішими з їхнього боку.
– Няв! – загорлопанили коти. – Де наша рибка, де молочко, де сирочок зі сметанкою?!
– Тихо, тихо, – почав заспокоювати їх Джерманкет. – Ось про це ми й поговоримо з людьми. Тільки будьмо спокійними й організованими, бо коли кричатимемо, то точно ні про що не домовимося. Тому йдемо до людей вже зараз, а щоб не сваритися, то співаймо на ходу. Нумо, Шерпоне, заводь нашу улюблену пісню!
Шерпон гордо вийшов наперед та гучно завів:
«Хай сама до тебе прибіжить», – підхопили інші коти.
Хорепан підбіг до Джерманкета і запитав:
– Що то він співає?
– Вперше чую, – здивовано відповів той. – Але що вже поробиш, треба підспівувати.
А Шерпон, випнувши груди, виводив дедалі гучніше:
«Прикрашають кішки увесь світ, няв!» – надуваючи щоки, підхоплювали ті, що крокували за солістом.
І ось вся ця катавасія наблизилася до центральної площі селища, де на них вже очікував людський натовп, підігрітий до суворої розмови розповідями Неоли та Хілюна.
– Ти ба, розспівалися, – крізь зуби промовила пані Неола й сплюнула.
Незабаром на площі й прилеглих вулицях і яблуку ніде було впасти – так щільно стояли люди й коти. Повітря сколихували вигуки та нявчання, що зливалися воєдино. Цей лемент нарешті перекричав суворий голос сільського голови Корчуна:
– Шановне панство, прошу тиші!
Усі враз заспокоїлись, і Карчун повів далі:
– Сьогодні розглянемо поведінку кота, який звинувачується в скоєнні злочину!
І знов здійнявся галас.
Шерпон, який до цього незворушно наспівував собі під ніс: «І на мишу більше не полюй, хай сама до тебе прибіжить», ойкнув і нарочито недбало запитав:
– Ти ба, який то котяра злочин утнув?
– Він ще насміхається! – підскочила до нього Неола. – Та це ж ти, скотиняко, мою курку хотів поцупити!
Шерпон від несподіванки притиснув вуха до голови, накрив їх передніми лапами й почав поволі відсуватися назад, ховаючись від оскаженілої бабці.