Велику символічну ролю відограють черевички і в житті молодят на Сході. Так, наприклад, коли мусульманські батьки остаточно договоряться між собою про шлюб своїх дітей, то в першу по тому п’ятницю заручена в супроводі старшої жінки виходить у садок, де на неї чекає нарічений з красними черевичками. Він подає їх або й сам взуває молодій, котра тоді на хвильку відхиляє заслону з свого таємничого обличчя…
Коли мусульманка не хоче пустити в свої покої чи «на жіночу половину» дому свого чоловіка, вона не потрібує вибріхуватися, що в неї «страшенно болить голова», а лише становить перед порогом свої чи своєї гості черевики, – й тоді найстрашніший «східний деспот» не зважиться переступити порога.
Багато можна було б розповісти й про всякі інші звичаї, зв’язані у ріжних народів з черевиками, хоча б почавши з старих римлян, котрі посилали пару нових сандалів коханці, якою переставали цікавитись. Але ж і це вивело б нас далеко за межі нашої статті.
Тому наприкінці зазначимо лише, що аж до XIX-го віку техніка виробу взуття лишалася майже без зміни та сама, яку бачимо на згаданому старо-єгипетському малюнку з-перед 2500 років перед нами: шило, дратва, триногий шевський стілець «колодка», чи «копито», й тому подібне всім відоме причандалля, що й тепер ще з нього досить широко користають шевці та чоботарі на всім світі.
Але з XIX-го віку починається механізація шевського промислу. Перший крок у цім напрямі зробив німецький швець Ґранц, що почав уживати для прибивання підошви деревляних гвіздочків. З того приводу було вигадано машинку, що виробляла ці гвіздочки-«фльоки». Потім повстала машина до шиття. Спеціяльні машини до шиття обуви вигадав і удосконалив мурин Джон-Ернест Марцеліґер. Видима річ, як це звичайно буває, той винахід, дарма, що був великої технічної ваги, не приніс користи своєму авторові, бо чоботарську машину визнано аж по смерті винахідника-мурина.
Сьогодні найбільшою фабрикою механічної обуви є фабрика чеського підприємця Томаша Баті в Зліні на Мораві. Це европейське та ще й слов’янське підприємство за короткий час (трохи більш як за 10 років) перемогло всі неслов’янські европейські підприємства того роду і тепер дуже змагається з підприємствами американськими. Загалом у Зліні виробляють більш, як 100 000 пар взуття денно. Працюють там тисячі робітників. Крамниці Батьової обуви існують не тільки в кожному більшому містечку Чехословаччини (поверх 200), але скрізь по світі… Коротко кажучи, Т. Батя є першим світовим виробником взуття, яким має повне право величатися молода Чехословацька Республика.
Декоративні полички
Що більш маємо в покої декоративного мистецького матеріалу, – то затишніша й миліша буде наша хата. Дуже приємною оздобою кожної хати, кожного покою – це мальовані полички по стінах. Але особливо гарно виглядають полички, зроблені таким чином, щоб під самою дошкою полички містилася довга рама, здебільшого поділена на кілька чи й кільканадцять окремих рямців, куди вправлено чи то малюнки і змістом, і барвами згармонізовані в цілість (серіяльно), або добрі, мистецькі світлини. Під такою поличкою повинен звішуватись додолу килимочок чи вишиване пано (саморобний ґобелен), везерунок якого своїми барвами відповідає як до тих образків, так і до загального тону світлиці. На поличках можна поставити декоративні, оздобні річи, переважно вазочки чи мисочки, а також, всуміш з ними, і всякі ужиточні предмети, котрі повинні бути на-похваті. Така мішанина річей оздобних з практичними надає устаткуванні природности. Воно не виглядає, мов збірка музейних річей, виставлена виключно на показ, а навпаки – в ньому відчувається живе і смаковите індивідуальне життя.
Такі полички, як тут описано, можуть бути короткі й довгі – на всю довжину стіни, від рогу до рогу. Можуть бути вище й нижче уміщені. Тоді ж, коли їх прибито високо, близько до стелі, найліпше становити на них на-руб мальовані тарілки народнього виробу. Добре підобрана серія тарілів всуміш з куманцями, або більшими глечиками чи вазами дадуть премилу для ока оздобу кімнати, а всій хатині (особливо – їдальні або більшій кухні, де також і їдять) нададуть характеру теплої гостинности й ласкавої привітности.
Дуже симпатичне вражіння робить композиція з двох відповідних поличок згаданого типу, уміщених в розі кухні чи їдальні, в так званому «покутті». Коли ж їх ще сполучує докупи образ, то під образом конче повинні бути привішені мальовані писанки, число яких з року на рік зростає. На Полтавщині наші люде ще люблять вішати на покутті папірових чи воскових стилізованих голубків, котрі рухаються при подуві повітря в хаті.
При такім устаткуванні «покуття», – до нього дуже відповідні мальовані лавки під стіни замість стільців, а в розі, трохи нижче, як плита столова, – вугольничок, трьохкутний столик, покритий мережаною хустиною. В звичайні дні на тім вугольничку стоїть карафка з водою чи там попільничка, а в дні святочні – квіти. Щедрий же Вечір – на сіні кутя чи узвар, а на Великдень – мальована тарілка з писанками та крашанками.
Кілька взірців таких поличок з хати нашої співробітниці тут подаємо. Визерунки на них зроблено випалюванням та помальовано протравами й олійними фарбами.
Жанна Д’арк
З приводу 500-ліття спалення Орлеанської Дівчини
– співають в гимні на честь Орлеанської Дівчини.
І коли вона, тринадцятьохлітнє селянське дівча, нічого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своєму садочку чи ганяла вівці, – її рідний край переходив трагічні часи. Франція палала в огні, розпадалася в грузи, перетворювалась на руїну. Зрештою: чи була ще тоді Франція?..
Була розірвана на шмаття між арманяками та бурґундцями, а північну частину та дві великих південних провінції зайняли анґлійці. Зі своїм королем на чолі кидаються вони на останні твердині, котрі ще не склали зброї…
Відомо, що страшний той анґлійський король зі своїм непереможним військом. Та ж, кажуть, що ще страшніщий його союзник, «свій» запроданець і перекінчик, найлютіщий тепер ворог Франції – герцоґ бурґундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирі стратили розвагу й розум, коли скрізь вирує гризотня на смерть між власними партіями та гуртками, коли нема гидоти, нема такої підлоти, на яку б не пристали для взаємного поборювання ватажки?!
І валиться все, обертається в руїну. Гине багатий, веселий край. Горить, підпалене ворожою рукою, достигле збіжжя на сільських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руїну й голод у міста.
Під королем Франції Карлом VII-м лишається всього кілька провінцій в осередку Краю. Чужі, а ще більше свої глузують з короля, що він нині є лиш «Roi de Bourgis»[4].
І саме в цей останній, дванадцятий час, коли лицарство, проводирі та мужі бойові падають на дусі й поратунок стає виключеним, 16-літнє селянське дівча, котре раніш не бачило нічого, крім свого рідного села, котре цілком щиро признається про себе архиєпископові Реймському:
– Я не знаю ні «А», ні «Б», – кидає свою хопту на городі та овець у полі й з’являється перед військовим капітаном Бодрикуром:
– Я мушу вратувати Францію!
– Божевільна?! – згірдно поводить раменем капітан. – Женіть-но оту «спасительку Франції» в її село, най пасе далі свої вівці.
Та вже тепер недовго витримує Жанна в своєму Домремі біля овець. За рік її рішучість доростає свого апоґею. Вона не може більше зволікати, бо нещастя рідного краю вимагає рішучих і одчайдушних кроків.
Її очі звертаються до Гори Архистратига Михаїла, на якій ще лишилась єдина твердиня, що не схилила свого прапора перед ворогом, не зрадила своїх на користь наїздників.