– Ніхто, як він: Святий Архистратиг!.. Він поможе слабій і темній дівчині!..
А тут і батьки, і всі близькі й чужі – всі проти неї. Глузують, лають, загрожують… Та проти всіх стає вона одиноко.
Ось вона вже знову в того вояка Бодрикура, що спочатку й бачити її не хоче. Та ж, коли Жанна починає говорити кров’ю свого серця, не витримує грубий вояк. Сталева воля й непохитна віра хуторянської пастушки, її пляни й обрахунки – все це таке дивовижне, але такої неймовірної сили, що може статися чудо!
І те чудо, яких мало знає історія, сталось.
Було ж воно, власне, не в тім, що молоде й неосвічене дівча перейшло без перешкод країною, вщерть заповненою ворожим вояцтвом та бандитами. Це нещодавно траплялось не раз із дівчатами, нам ближчими.
А було чудом, що й той король, і всі вояки віддали в її руки свою й цілого краю долю. Було чудом, що її рука, котра ні раніш не тримала зброї, ні в походах не брала її, а несла лиш вишиваний прапорець-орифламу, – показувала напрям, куди йти, щоб досягти перемоги. І перемога йшла за нею.
Та ж перед Жанною не було перепон. Вона бере місто за містом, розгромлює найстрашнійше за тих часів військо анґлійське, вибиває найвидатніщих ґенералів, коротко: перемагає все й доходить до повного здійснення своєї мети:
Вратовує Францію.
Що ж, зрештою, є Жанна д’Арк? Феномен, геній? Свята, чудотворець?.. Не знаємо напевно. Можливо, – але, як це довести? Ми ж знаємо тільки один незаперечний і ясний факт: Жанна зуміла всеціло скупчити свій дух на одній думці, на одному стремлінні, на одному бажанні. Ми знаємо також, що їй вистачило волі, щоб, без огляду на перешкоди, зовнішні й внутрішні, без огляду на волю інших, зробити те, що вона порішила. Ми знаємо, що пастушка з Домремі вирішила й довела правдивість євангельського парадоксу:
– «Вірою можна рухати гори».
І тому, і – власне – тільки тому, перед її тремтячим прапорцем падало все і рухались гори…
Та ж і на побідному шляху Орлеанської Дівчини стало щось, чого не змогла подолати й вона. А може… може вона вже так палко й не хотіла боротись з підлотою «самоотвержених» яничарів та рабів, котрі пішли проти неї особисто, щоб прислужитись своїм панам.
Тому то Жанну беруть в полон «свої ж» – бурґундці, закидають до страшної «круглої вежі», де вона, говорючи словами історика, «переживає агонію, борючись від всяких найганебніших насильств». Вона, однак, бачить, що її особисту справу програно, бо ж купувати волю й життя за зраду своїй ідеї, як це їй пропонують, вона собі не дозволить. «Цидула» вертає з «круглої вежі» непідписана – на майдані виростає костир для «відьми».
Жанну спалили. Попіл її розвіяли. Ім’я її зганьбили й прокляли. Сказано, що й пам’ять її буде знищена.
Та ж ні! Найбільшого чуда, що є в людині – безмежної людської волі – не можна спалити, розвіяти, знищити. Бо воля лишає чин, і той чин буде, зрештою, узнано.
Минуло півтисячі літ, як спалили Орлеанську Дівчину. Проклята тоді – тепер Свята. Тоді – в хурдизі й на костурі. Нині – її найменню – пишні храми, багаті вівтарі, гимни й урочистости.
Нащадки народу, що сам палив її на дровах, сьогодня має день її спалення за день національного свята. Бо ж зрозуміли, що ідея жива, що несмертельне не вмірає, а сила перемоги в духу, «що рве до бою»…
На знайомій ратуші – орифлама з Архистратигом Михаїлом…
Але ж, де наша Жанна, що піднесе той прапорець?!.
Затишна хатина
В нашій твердій добі, коли кожного з нас дорожнеча життя виганяє з хати на заробітки та на пошуки чогось «на зуб», – втомленій і роздратованій людині буває радісно повернути ввечері до милого й затишного «додому». Прийти на випочинок і заспокоєння туди, де кожна річ формою, краскою, визерунком і положенням відповідає замилуванні, де все творить, нехай і найпростішу, але милу гармонію. По клопітному гону робочого дня просто ліком на душу є отой приязний, привітний, незловимо до тебе прихильний усміх лагідного житла, наповненого тим, що німці звуть словом «gemütlich» і для чого в нашій мові навіть ще немає сталого і зручного слова.
Дбати про утворення й заховання тієї хатньої привітности фактично належить до обов’язків жінки-господині, що в той час, коли чоловік гонить за заробітком, перебуває вдома. І не тільки тому, що кожна жінка, котра почувається приятелем свого чоловіка, дбатиме про його спокій і задоволення, але саме тому, що вона багато часу перебуває вдома, і з мотивів цілком самолюбних, повинна стреміти до осягнення можливими їй засобами якнайбільшої привітности сього житла. Як стремить кожне сотворіння заспокоїти свій голод чи спрагу, так само людина повинна стреміти до заспокоєння й своєї потреби в естетичному відпочинку, серед обстановки, котра б «тулилася» приязно до нас і своїм теплом розмягчувала розсмикану денними клопотами душу.
Багато є на це способів. Однак найпростіший – зовсім не той, що з його найчастіше користають: купівлі готових річей. Дарма, що промисловість, особливо – сьогочасна, «модерна» намагається йти назустріч тим, хто бажає затишку, – далеко не кожна господиня, навіть з тих (а, може, найбільше з тих), що розпоряджають великими вільними коштами й радо витрачаються на влаштування привітного житла, – багато з тих не вміє використати існуючих виробів хатнього устаткування. Бо, як це не дивно, затишне житло знаходимо частіш у хатах бідніщих людей, як у багачів. Одна з тайн привітности житла полягає в тім, щоби не надуживати виробів шаблонових, мовляв, фабричних. Найбільший же ворог затишности – це набування фабричних виробів у роздріб, не комплектами чи ґарнітурами, а окремими річами, котрі чомусь вам сьогодня враз сподобались. Це – найпевніший спосіб вигнати зі свого помешканням всю затишність і перетворити його в «музей несмаку»[5].
У людей небагатих, але переважно з тих, що з діда-прадіда живуть в тому самому житлі, найчастіще подибуємо затишність, дарма, що в такім житлі нема нічого виняткового, нічого вишуканого, екстраваґантного, блискучого, дорогого. Збір найпростіших предметів, але ж дібраних людьми зі смаком, розставлених умілою рукою, котра старанно шукала гармонії ліній і тонів, часто дає такий мелодійний образ, ніби всі ті простісенькі річі співають тихої, милої вам ще з дитинства, колискової пісні.
Напевне не одна з читачок, що відчуває привітність житла, спинялась зачарована, потрапивши випадково в таке помешкання. Не одна щиро й з примішкою здивування при такій нагоді говорила скромній господині:
– Як же у вас затишно!.. Здається, не пішла б звідси!..
Та ж, можливо, що не одна також і не знайшла відповіді, що, власне, її тут привабило, в чім криються чари тієї нецінної простої обстановки, що так напоєна теплом і затишком?..
Оглядаючись на розміри нашого часопису, мусимо говорити коротко. Тож – одна з таємниць привітности житла полягає всамперед у характері предметів устаткуваня, що наповняють наше помешкання. Головною вимогою є, щоб вони були «не чужі», здавна знайомі, рідні вашій душі. Одного разу на виставці сподобався мені чудової роботи різьблений, ґотичний, німецький кабінет з чорного дуба. Я купила ті меблі; однак, коли треба було мені написати навіть трохи важнішого листа, мусіла переходити до будуару: на тих «чужих» велетенських фотелях людина почувала себе пригнобленою, обважнілою, з нерухливими думками. Отож, – характер обстановки, до котрого ми привикли з дитинства, або – ще далі: в тій чи іншій мірі національний є найближчим оточенням нашій душі.
Другою прикметою привітности – згадана вже вище гармонія, тобто приспосіблення одної річі до другої в їхньому зборі. Який несмак в’язати, як це тепер часто роблять, прості англійські чи финські меблі з ручними орієнтальними килимами та ренесансовою порцеляною. Або ж – просто жах дивитись на бамбусові столички та стільчики, поставлені на старовинний український килим, над яким висить олеографія в красках – копія відомого образу (переважно – «Острів мертвих» Бекліна)!.. Такі сполуки «кричать так розпучливо», що з наповнених ними помешкань завжди втікає всяка тінь спокою. Взагалі найбільшою беззв’язністю вражають окремі річи ріжних стилів та великого скоку в ціні: навряд чи хтось додумається приставити до некрашеного кухонного стола так званий Вольтерів фотель чи ультра-модерне кубістичне сідало. Хата з мішаним устаткуванням завжди нагадує собою крамницю староречника.