І ще він дуже любив церковний спів, особливо хвалу Діві Марії. Він любив чіткий строгий хід цього співу, його постійно повторювані благання і звеличання. Він міг з благоговінням слідувати їх гідному поваги змістові або ж, забуваючи сенс, лише милуватися урочистими розмірами цих віршів, наповнюючись ними, розтягнутими глибокими звуками, насиченими голосними, благочестивими повторами. У глибині серця він любив не вченість, не граматику й логіку, хоча в них теж була своя краса, а світ образів і звуків літургії.
Знову і знову він ненадовго долав відчуження, що виникало між ним та однокласниками. Часом йому ставало прикро й нудно постійно бути оточеним невизнанням і холодністю; він то смішив похмурого сусіда по парті, то змушував базікати мовчазного сусіда в дортуарі, цілу годину намагався сподобатися і відвойовував-таки для себе на якусь мить кілька очей, кілька облич, кілька сердець. Двічі через такі зближення, зовсім того не бажаючи, він знову був запрошений «піти на село». Тут він злякався і швидко відступив. Ні, в село він більше не ходив, і йому вдалося забути дівчину з косами, більше ніколи про неї не згадувати, чи все-таки майже ніколи.
Розділ четвертий
Довго залишалися марними спроби Нарциса розгадати Ґольдмундову таємницю. Довго він, здавалося, безрезультатно намагався пробудити його, навчити його мови, якою можна було б таємницю розповісти. З того, що друг розказав йому про своє походження і домівку, не виходило картини. Був невиразний, безформний, але шанований батько та ще легенда про давно зниклу безвісти чи загиблу матір, від якої залишилася одна назва. Поступово Нарцис, обізнаний на читанні душ, зрозумів, що його друг належить до людей, у яких шматок їхнього життя було вирвано, які під тиском якоїсь біди або чарів були змушені забути частину свого минулого. Він зрозумів, що прості розпитування і повчання тут марні; він бачив також, що занадто покладався на силу розуму і багато говорив даремно.
Та недаремною була любов, що зв’язувала його з другом, і звичка чимало часу проводити разом. Незважаючи на глибоку різницю в характерах, обидва багато чого навчилися один у одного; між ними, разом з мовою розуму, поступово виникла мова душі і знаків, подібно до того, як між двома помешканнями, крім дороги, по якій можуть їздити екіпажі й вершники, виникає багато кумедних, обхідних, таємних доріжок: доріжка для дітей, стежка для закоханих, ледь помітні ходи собак і котів. Поступово одухотворена сила уяви Ґольдмунда якимись магічними шляхами проникла в думки і мову друга, і він трохи навчився у Ґольдмунда розуміти й співчувати без слів. Повільно у світлі любові визрівали нові зв’язки від душі до душі, лише потім приходили слова. Так одного разу, несподівано для обох, у вільний від занять день у бібліотеці між друзями відбулася розмова – розмова, яка розкрила перед ними всю сутність їхньої дружби і багато чого прояснила.
Вони говорили про астрологію, якою в монастирі не займалися і яка була тут заборонена. Нарцис сказав, що астрологія – це спроба впорядкувати й систематизувати різноманіття людських характерів, доль і приречень. Тут Ґольдмунд зауважив:
– Ти постійно говориш про відмінності – поступово я зрозумів, що це твоя найголовніша особливість. Коли ти говориш про велику різницю між тобою і мною, наприклад, то мені здається, що вона полягає не в чому іншому, як у твоїй дивній одержимості знаходити відмінності!
Нарцис:
– Правильно, ти влучаєш у самісіньку точку. Справді: для тебе відмінності не дуже важливі, мені ж тільки вони й здаються важливими. Я по суті своїй вчений, моє призначення – наука. А наука, цитуючи тебе, це дійсно не що інше, як «одержимість знаходити відмінності»! Краще не скажеш. Для нас, людей науки, немає нічого важливішого, як виявляти відмінності, наука називається мистецтвом розрізнення. Наприклад, знайти в людині ознаки, що відрізняють її від інших, значить пізнати її.
Ґольдмунд:
– Авжеж. Якщо хтось взутий у шкарбани, то він селянин, а в іншого на голові корона, то він король. Це теж відмінності. Та вони очевидні навіть дітям, без будь-якої науки.
Нарцис:
– Але якщо селянин і король одягнені однаково, тоді дитина навряд чи зможе їх відрізнити.
Ґольдмунд:
– Так само, як і наука.
Нарцис:
– Мабуть, все ж не так само. Скажімо, вона не розумніша за дитину, але вона терплячіша, вона помічає не лише найгрубіші деталі.
Ґольдмунд:
– Кожна розумна дитина це зробить. Вона впізнає короля за поглядом чи за манерою триматися. Одним словом: ви, вчені, – зарозумілі, ви постійно вважаєте всіх нас дурнішими. Але й без усіх ваших наук можна бути дуже розумним.
Нарцис:
– Я радий, що ти починаєш це усвідомлювати. Отже, ти скоро зрозумієш, що я маю на увазі не розум, коли говорю про різницю між мною і тобою. Я ж не кажу, що ти розумніший чи дурніший, кращий або гірший. Я лишень стверджую, що ти інший.
Ґольдмунд:
– Це неважко зрозуміти. Але ти говориш не тільки про неоднаковість характерних рис, часто ти говориш про відмінності долі, призначення. Чому в тебе, наприклад, має бути інше призначення, ніж у мене? Ти такий самий християнин, як і я, ти, як і я, вирішив жити в монастирі, ти, як і я, – дитя милостивого Отця Небесного. У нас обох однакова мета: вічне блаженство. Наше призначення таке саме: повернення до Бога.
Нарцис:
– Дуже добре. У підручнику догматики, звісно, всі люди однакові, але не в житті. Улюблений учень Спасителя, на грудях якого він відпочивав, і той інший учень, що зрадив його, – мені здається, навряд чи вони мали одне й те саме призначення.
Ґольдмунд:
– Ти софіст, Нарцисе! Таким чином ми не станемо ближчими один одному.
Нарцис:
– Ми жодним чином не станемо ближчими один одному.
Ґольдмунд:
– Не кажи такого!
Нарцис:
– Але я дійсно так вважаю. Це не наше завдання ставати ближчими один одному, так само як Сонце й Місяць або море й суша не наближаються одне до одного. Ми з тобою, любий друже, як Сонце й Місяць, як море й суша. Наша мета – не перейти один в одного, а пізнати один одного, навчитися бачити й шанувати його таким, як він є, а саме: протилежністю й доповненням іншого.
Збентежений, Ґольдмунд опустив голову, його обличчя стало сумним.
Нарешті він промовив:
– Це тому, що ти так часто не сприймаєш серйозно моїх думок?
Нарцис не квапився з відповіддю. А тоді сказав ясним і твердим голосом:
– Саме тому. Ти мусиш звикнути, любий Ґольдмунде, до того, що я серйозно сприймаю тільки тебе самого. Повір, я серйозно ставлюся до кожного звуку твого голосу, до кожного твого жесту, до кожної усмішки. Але твої думки, їх я сприймаю менш серйозно. Серйозно я ставлюся до того, що вважаю у тобі суттєвим і неминучим. Чому ти хочеш, щоб я звертав особливу увагу на твої думки, якщо ти маєш так багато інших обдарувань?
Ґольдмунд гірко всміхнувся:
– Я ж казав, що ти завжди ставився до мене, як до дитини!
Нарцис залишався незворушним.
– Частину твоїх думок я справді вважаю дитячими. Пригадуєш, ми перед цим говорили про те, що розумна дитина зовсім не повинна бути дурнішою за вченого. Та якщо дитина захоче говорити про науку, то вчений, звісно, цього серйозно не сприйматиме.
Ґольдмунд різко дорікнув:
– Навіть якщо ми говоримо не про науку, ти насміхаєшся наді мною! Наприклад, ти завжди поводишся так, ніби вся моя побожність, мої намагання досягнути успіхів у навчанні, моє прагнення чернецтва – це просто забавки!
Нарцис вдумливо поглянув на нього:
– Я сприймаю тебе серйозно, коли ти – Ґольдмунд. Але ти не завжди Ґольдмунд. А мені хотілося б лише одного: щоб ти цілком і повністю став Ґольдмундом. Ти не вчений, ти не чернець – і вченого, й ченця можна зробити й з простішого матеріалу. Ти думаєш, що мені бракує в тобі вченості, логіки чи побожності. Зовсім ні, але мені не вистачає в тобі тебе самого.