Нарцис більше не сумнівався в природі таємниці Ґольдмунда. За цим стояла Єва, праматір. Але як могло статися, що в такому красивому й здоровому, такому квітучому юнакові пробудження статевого потягу наштовхнулося на таку запеклу ворожість? Мабуть, тут не обійшлося без демона, таємного ворога, якому вдалося зсередини розколоти цю чудову людину і розсварити з її основними інстинктами. Отже, демона треба було знайти, вигнати, зробити видимим, тоді його можна перемогти.
Тим часом товариші дедалі більше уникали Ґольдмунда, відмовлялися від нього, та ще більше вони відчували, що він відмовився від них і певною мірою зрадив. Нікому не подобалася його дружба з Нарцисом. Злі знеславили її протиприродною, в першу чергу ті, хто самі були закохані в одного з двох юнаків. Але й інші, переконані, що тут немає нічого порочного, хитали головами. Ніхто не бажав, щоб ці двоє були разом; цей союз, здавалося, відділяв їх, як зарозумілих аристократів, від інших, що були для них недостатньо хорошими; це було не по-товариськи, це було не по-монастирськи, це було не по-християнськи.
Абатові Даніелю доводилося чимало чути про цих двох – плітки, звинувачення, наклепи. За понад сорок років життя в монастирі він був свідком багатьох історій юнацької дружби, вони були частиною образу монастиря, його милим доповненням, часом радісним, часом небезпечним. Він тримався осторонь, пильно стежив, не втручаючись. Дружба такої сили і винятковості була рідкістю, без сумніву, вона була небезпечною; та оскільки він жодної миті не сумнівався в її чистоті, то залишив цю справу на самоплив. Якби Нарцис не був на особливому положенні серед учнів і вчителів, настоятель, не зволікаючи, вжив би певних заходів, щоб їх роз’єднати. Це було недобре, що Ґольдмунд уникав товаришів і тільки зі старшим, з учителем, підтримував близькі стосунки. Але хіба можна було Нарцисові, надзвичайному, талановитому, розумові здібності якого всі вчителі вважали не просто рівними їхнім, а й вищими, перешкодити у його покликанні й позбавити вчительської діяльності? Якби Нарцис не виправдав себе як учитель, якби його дружба призвела до недбалості або упередженості, він негайно відсторонив би його. Однак ніщо не свідчило проти нього, не було нічого, крім чуток, нічого, крім ревнивої недовіри інших. Більше того, настоятель знав про особливу обдарованість Нарциса, про його дивовижно проникливе, можливо, трохи самовпевнене знання людської природи. Він не надавав особливого значення цьому дарові, він бажав би Нарцисові інших здібностей; але він не сумнівався, що Нарцис відчуває особливість учня Ґольдмунда і знає його значно краще, ніж він чи хтось інший. Він сам, настоятель, не помічав у Ґольдмундові, поза його чарівною привабливістю, нічого, крім дещо передчасного, трохи не по роках розвиненого завзяття, з яким він уже зараз, будучи простим учнем і гостем, почувається, схоже, невід’ємною частиною монастиря і вже майже братом. Йому не варто було турбувався, що Нарцис заохочуватиме й підбурюватиме це зворушливе, але незріле завзяття. Боятися варто було скоріше того, що друг може заразити Ґольдмунда своєрідним розумовим чванством і вченою пихою; але навряд чи така небезпека була великою саме для цього учня; час покаже, як воно буде далі. Коли він думав про те, наскільки настоятелеві простіше, спокійніше і зручніше керувати пересічними людьми, а не сильними натурами, то одразу зітхав і посміхався. Ні, він не хотів заражатися недовірою, не хотів бути невдячним за те, що йому було довірено двох виняткових людей.
Нарцис багато думав про свого друга. Його особлива здатність бачити і розпізнавати сутність і призначення людини допомогла йому давно зрозуміти Ґольдмунда. Яскрава жвавість цього юнака явно свідчила про те, що він володів усіма ознаками сильної, фізично й духовно щедро обдарованої людини, можливо, митця, у всякому разі, людини надзвичайно велелюбної, призначення і щастя якої полягало в тому, щоб бути палкою і могти віддаватися почуттям. І чому це раптом ця людина любові, людина тонких і багатих почуттів, здатна так глибоко переживати й насолоджуватися ароматом квітів, ранковим сонцем, конем, польотом птаха, музикою, чому раптом вона стала одержима ідеєю бути духовною особою і аскетом?
Нарцис немало думав про це. Він знав, що батько Ґольдмунда схвалював цю одержимість. Та невже він міг викликати її навмисне? Якими чарами зачарував він сина, що той повірив у таке призначення й обов’язок? Що за людина цей батько? Хоч він навмисно доволі часто заводив про нього мову і Ґольдмунд не раз говорив про нього, Нарцис все-таки не міг уявити собі цього батька, не міг побачити його. Хіба це не дивно, не підозріло? Коли Ґольдмунд говорив про форель, яку ловив малим, коли описував метелика, наслідував крик птаха, розповідав про товариша, про собаку або жебрака, тоді виникали образи, тоді щось можна було побачити. Коли ж він говорив про свого батька, нічого не можна було побачити. Ні, якби цей батько був дійсно такою важливою, сильною, впливовою фігурою в житті Ґольдмунда, він зображував би його інакше, зміг би представити його в інших образах! Нарцис був невисокої думки про цього батька, він йому не подобався; він навіть часом сумнівався, чи той дійсно був батьком Ґольдмунда. Він здавався якимось порожнім ідолом. Але звідки у нього ця влада? Як йому вдалося наповнити Ґольдмундову душу мріями, такими чужими його сутності?
Ґольдмунд теж багато роздумував. Хоч як він був упевнений у сердечній любові свого друга, його не полишало гнітюче відчуття, що той сприймає його не зовсім серйозно і ставиться до нього завжди, як до дитини. І чому це друг постійно дає йому наголошує на тому, що вони різні? Тим часом ці роздуми не зовсім заповнювали дні Ґольдмунда. Він не любив довго розмірковувати. Протягом довгого дня були й інші заняття. Він частенько затримувався у брата сторожа, з яким був у хороших стосунках. Хитрістю і вмовляннями він завжди домагався дозволу годинку або й дві поїздити верхи на Блесі, і його дуже полюбили інші мешканці монастиря, зокрема мірошник; частенько з його наймитом вони чатували за видрою або пекли оладки з ніжного прелатського борошна, яке Ґольдмунд, тільки по запаху, міг із заплющеними очима розпізнати з усіх сортів. Хоча він і багато часу проводив з Нарцисом, залишалося все-таки чимало годин, які він присвячував своїм давнім звичкам і радощам. Богослужінням він теж здебільшого радів, охоче співав у хорі учнів, молився на вервиці перед улюбленим вівтарем, слухав прекрасну, урочисту латинь меси, милувався крізь хмари ладану золотими відблисками начиння й орнаменту, спокійними, поважними фігурами святих на колонах, євангелістами з тваринами, Яковом з брилем і торбою.
Ці образи приваблювали його, ці кам’яні й дерев’яні фігури здавалися йому таємничим чином пов’язаними з ним особисто, наприклад, як безсмертні всезнаючі наставники, заступники й дороговкази його життя. Так само він відчував любов і таємний чарівний зв’язок з колонами і капітелями вікон і дверей, з орнаментами вівтарів, з цими прекрасно окресленими опорами й вінками, з цими квітами і трав’янистим пишним листям, що проростало з каменю колон, так промовисто й переконливо обвиваючи їх. Йому здавалося цінною, глибокою таємницею, що, крім природи, її рослин і тварин, була ще ця інша, німа природа, створена людьми, ці люди, тварини і рослини з каменю та дерева. Нерідко він проводив час, змальовуючи ці фігури, голови тварин і пучки листя, а іноді й намагаючись малювати справжні квіти, коней, обличчя людей.