Чий же це голос? Він прислухався, подумав і згадав. Це був Нарцис. Нарцис? І в одну мить, раптовим поштовхом все знову повернулося: він згадував, він знав. О мамо, мамо! Гори мотлоху, моря забуття були прибрані, зникли; величними, світло-блакитними очима втрачена, несказанно кохана, вона знову дивилася на нього.
Отець Анзельм, що задрімав у кріслі біля ліжка, прокинувся. Він почув, що хворий заворушився, почув його дихання. Він обережно піднявся.
– Тут хтось є? – запитав Ґольдмунд.
– Це я, не турбуйся. Я запалю світло.
Він запалив лампу, світло впало на його зморшкувате доброзичливе обличчя.
– Я що, хворий? – запитав юнак.
– Ти знепритомнів, синку. Дай-но руку, перевіримо пульс. Як ти почуваєшся?
– Добре. Дякую вам, отче Анзельм, ви дуже люб’язний. Зі мною вже все гаразд, тільки втомлений.
– Звіно, що втомлений. Зараз іще заснеш. Випий спочатку ковток гарячого вина, ось воно тут. Давай осушимо з тобою келишок, мій хлопче, за наші хороші стосунки.
Він уже тримав напоготові кухлик глінтвейну, дбайливо поставивши його в посудину з гарячою водою.
– Ось ми обидва й покімарили трохи, – засміявся лікар. – Ти, мабуть, думаєш: «Оце так санітар, що не може пильнувати хворого». Та що вдієш, такі вже ми, люди. Давай вип’ємо з тобою трохи цього чарівного напою, малюче, немає нічого кращого, ніж ось така маленька таємна нічна пиятика. Отже, будьмо!
Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею і гвоздикою і присолоджене цукром, такого він ще ніколи не пив. Він згадав, як колись уже був хворим, тоді ним переймався Нарцис. Цього разу отець Анзельм був такий люб’язний до нього. Йому стало так добре, так приємно й дивовижно було лежати тут при світлі лампи й посеред ночі попивати зі старим отцем солодке й тепле вино.
– Живіт не болить? – запитав старий.
– Ні.
– А я, було, подумав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отже, це не воно. Покажи-но язика. Так, добре, старий Анзельм знов помилився. Завтра ти ще полежиш, потім я прийду й огляну тебе. А вино ти вже допив? Правильно, воно має добре подіяти на тебе. Дай-но подивлюся, чи там не залишилося нічого. Тут буде ще по півкелиха кожному, якщо поділитися по-братськи. Ти нас добряче налякав, Ґольдмунде! Лежав там на галереї, як дитина. У тебе справді не болить живіт?
Вони посміялися, чесно розділили залишки лікарняного вина, отець жартував, а Ґольдмунд вдячно й весело дивився на нього знову сяючими очима. Потім старий пішов вкладатися. Ґольдмунд ще якийсь час не спав. Повільно з глибини душі знову піднімалися образи, знову спалахували слова друга, і ще раз з’явилася в його душі білява осяйна жінка, його мати; як теплий весняний вітер, її образ пройшов крізь нього, як хмара життя, тепла, ніжності і глибокого нагадування. Мати! І як тільки він міг її забути!
Розділ п’ятий
Дотепер Ґольдмунд хоч і знав дещо про свою матір, але тільки з розповідей інших; він втратив її образ, а більшість з того, що, здавалося, знав про неї, він у розмовах з Нарцисом замовчував. Мати була чимось, про що не можна було говорити, її треба було соромитись. Вона була танцівницею, красивою, неприборканою жінкою благородного, але непорядного і язичницького походження; батько Ґольдмунда, за його словами, витягнув її зі злиднів і ганьби; не будучи впевненим, що вона не язичниця, він охрестив її і навчив релігійних обрядів; він одружився з нею, зробивши шанованою жоною. А вона, проживши кілька років покірним та впорядкованим життям, знову згадала свої колишні вміння й заняття, збуджувала й спокушала чоловіків, днями й тижнями не бувала вдома, знеславилася, як відьма, і врешті-решт, після того як чоловік кілька разів знаходив і повертав її, зникла назавжди. Її слава ще якийсь час давала про себе знати, недобра слава, що промерехтіла, як хвіст комети, і потім згасла. Її чоловік повільно приходив до тями від років неспокою, страху, ганьби і вічних несподіванок, яких вона йому заподіювала; замість невдалої дружини він виховував тепер синочка, дуже схожого вродою на матір; чоловік став ненависним ханжею і прищеплював Ґольдмундові переконання, що той повинен присвятити своє життя Богові, щоб спокутувати гріхи матері.
Ось приблизно те, що Ґольдмундів батько розповідав зазвичай про свою зниклу дружину, хоч і не любив цього робити, і на що натякав настоятелю під час передачі Ґольдмунда; і все це, як страшна легенда, було відомо й синові, хоч він і навчився витісняти і майже забути її. Але він зовсім забув і втратив справжній образ матері, той, інший, зовсім інший образ, що складався не з розповідей батька і прислуги чи з темних диких чуток. Він забув свою власну, справжню, живу згадку про матір. І ось саме цей образ, зірка його раннього дитинства, знову зійшла.
– Незбагненно, як я міг це забути, – сказав він своєму другові. – Ніколи в житті я не любив когось так, як свою матір, так безумовно і палко, нікого так не шанував, ніким так не захоплювався, вона була для мене сонцем і місяцем. Хтозна, як сталося, що цей сяючий образ потемнів у моїй душі і поступово перетворився на злу, бліду, потворну відьму, якою вона була для батька і для мене протягом багатьох років.
Нарцис нещодавно закінчив своє послушництво і був пострижений у ченці. Дивним чином змінилося його ставлення до Ґольдмунда. А Ґольдмунд, який раніше відкидав поради і зауваження Нарциса, сприймаючи їх як докучливе всезнайство й наставництво, після того великого потрясіння був сповнений поштивого захоплення мудрістю свого друга. Як багато з його слів виявилися пророчими, як глибоко він проник у нього, як точно розгадав його життєву таємницю, його приховану рану, і як розумно зцілив його!
Бо юнак здавався зціленим. Не тільки від непритомності не залишилося поганих наслідків; усе те бутафорське, зарозуміле, несправжнє у вдачі Ґольдмунда неначе розтануло: оте його дещо передчасне чернецтво, та його віра в приречення якось особливо служити Богові. Юнак, здавалося, одночасно помолодшав і подорослішав, відколи знайшов себе. Усім цим він завдячував Нарцисові.
Нарцис ставився до свого друга з якогось часу зі своєрідною обережністю; дуже скромно, анітрохи не зверхньо й не повчально дивився він на нього, тоді як Ґольдмунд ним так сильно захоплювався. Він бачив, що Ґольдмунд черпає сили з таємних джерел, які йому самому були чужі; він зумів сприяти їх зростанню, але стосунку до них не мав. З радістю він спостерігав, як друг звільняється від його керівництва, і разом з тим іноді сумував. Він вважав себе пройденим щаблем, скинутою шкірою; він бачив, що наближається кінець їхньої дружби, такої важливої для нього. Він досі знав про Ґольдмунда більше, ніж той сам про себе; тому що хоч Ґольдмунд і знайшов свою душу і був готовий іти за її покликом, але куди вона його приведе, він ще не здогадувався. А Нарцис здогадувався і був безсилий; шлях його улюбленця вів у світи, для нього недоступні.
Ґольдмундова жага до знань значно поменшала. Зник і його запал у суперечках з товаришами, він з соромом згадував деякі з їхніх колишніх розмов. Тим часом у Нарциса, чи то внаслідок закінчення послушництва, а чи від переживань, пов’язаних з Ґольдмундом, виникла потреба в усамітненні, аскезі та духовних вправах, схильність до постів і довгих молитов, частих сповідей, добровільних покаянь, і цю схильність Ґольдмунд міг зрозуміти чи навіть розділити. З часу одужання його відчуття дуже загострилися; хоч він іще анічогісінько не знав про свої майбутні цілі, зате з чіткою і часто моторошною виразністю відчував, що вирішується його доля, що прекрасний час невинності і спокою минув і що все в ньому було сповнене напруженої готовності.