Часто передчуття бувало п’янким, півно5чі не давало заснути, наче солодка закоханість; але нерідко воно бувало темним і невимовно гнітючим. Мати, так давно втрачена, знову повернулася до нього; це було велике щастя. Але куди поведе її заманливий поклик? До невизначеності, колізій, до нужди, а може, й до смерті. До тиші, спокою, благодаті, до чернечої келії і до життя у чернечій громаді вона не вела, її поклик не мав нічого спільного з тими батьківськими заповідями, які він так довго плутав з власними бажаннями. З цього почуття, яке часто було сильним, страшним і пекучим, як дошкульний фізичний біль, живилася побожність Ґольдмунда. Повторюючи довгі молитви до святої Матері Божої, він звільнявся від надлишку почуттів до власної матері. Проте нерідко його молитви знову закінчувалися тими дивними, чудовими снами, які він тепер так часто переживав: снами наяву, в напівсвідомості, мріями про неї, в яких брали участь усі почуття. Тоді материнський світ оповивав його пахощами, загадково дивився сповненими любові очима, наповнював глибоким звучанням моря і раю, лагідно нашіптував беззмістовні або скоріше перенасичені змістом звуки, мав солодкий і солоний присмак, торкався шовковистим волоссям спраглих губ і очей. В матері було не тільки все чарівне, не тільки милий закоханий погляд блакитних очей, чудова щаслива усмішка, лагідна втіха; в ній, десь під пишними пеленами, ховалося і все жахливе й темне, всі пристрасті, всі страхи, всі гріхи, всі голосіння, усі народження, усі помирання. Глибоко занурювався юнак у ці мрії, ці хитросплетіння одухотворених почуттів. У них знову поставало не тільки чарівне, миле серцю минуле: дитинство і материнська любов, золотосяйний ранок життя; в них чаїлося також погрозливе, багатообіцяюче, заманливе і небезпечне майбутнє. Іноді ці мріяння, в яких мати, Мадонна і кохана були одним цілим, здавалися йому потім жахливими злочинами і блюзнірством, смертними гріхами, які ніколи вже не спокутувати; а часом він знаходив у них справжній порятунок, досконалу гармонію. Сповнене таємниць життя пильно дивилося на нього, темний загадковий світ, непорушний колючий ліс, повний казкових небезпек, – але все це були таємниці матері, походили від неї, вели до неї, вони були маленькими темними цятками, маленькою грізною безоднею в її ясних очах.
Багато чого із забутого дитинства спливало в цих снах про матір, з нескінченних глибин і втрат розквітало безліч маленьких квітів-спогадів, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячі почуття, чи то переживання, чи то мрії. Іноді йому снилися риби, чорні та сріблясті, вони підпливали до нього, прохолодні й гладкі, проникали в нього, пропливали крізь нього, прибували як посланці з чудовими благими вістями з якоїсь красивішої дійсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замість звісток нові таємниці. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, і кожна риба або птах були його витвором, залежним від нього, і він управляв ними, як своїм диханням, випромінював їх із себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив він часто, про чарівний сад з казковими деревами, величезними квітами, глибокими темно-синіми гротами; з-поміж трав визирали блискучі очі невідомих тварин, по гілках ковзали гладкі пружні змії; лози і чагарники були всипані величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руці, коли він зривав їх, і сочилися теплим, як кров, соком або мали очі і поводили ними млосно і нечестиво; він притулявся до дерева, хапався за гілку, і помічав, і відчував між стовбуром і гілкою клубок густого покошланого волосся, що гніздилося там, немов під пахвою. Одного разу він побачив уві сні себе чи то свого святого, Ґольдмунда-Хризостома, він мав золоті вуста і промовляв золотими вустами слова, і ті слова роїлися, мов дрібні птахи, і тріпотливими зграйками відлітали.
Якось йому наснилося таке: він був дорослим, але сидів на землі, як дитина, перед ним лежала глина, і він ліпив з неї фігурки: конячку, бичка, чоловічка, маленьку жінку. Йому подобалося ліпити, і він робив тваринам і чоловічкам сміховинно великі статеві органи, уві сні це здавалося йому дуже забавним. Втомившись від гри, він пішов було далі, як раптом відчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, він озирнувся і з глибоким подивом і страхом, хоч і не без радості, побачив, що його маленькі фігурки стали великими й ожили. Гігантські німі велетні проходили повз нього, все ще збільшуючись, здоровенні й безмовні йшли вони далі у світ, високі, як вежі.
У цьому світі мрій він жив більше, ніж у реальному. Справжній світ – клас, монастирський двір, бібліотека, спальня і каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимріяним світом нереальних образів. Нічого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова під час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисає з колони віконної арки, – цих малих подразників було досить, щоб пробити пелену дійсності й за спокійною прісною буденністю виявити бурхливі безодні, потоки й галактики того світу душевних образів. Латинський ініціал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марія – на ворота до раю, грецька літера – на коня, що летить стрілою, на здиблену змію, яка тихо зникає між квітів, і ось уже знову замість них застигла сторінка граматики.
Він рідко говорив про це, лише кілька разів натякав Нарцисові на цей світ марень.
– Я думаю, – сказав він одного разу, – що пелюстка квітки або маленький черв’як на дорозі може розповісти і містить значно більше, ніж книги цілої бібліотеки. Літерами і словами нічого не можна сказати. Іноді я пишу якусь грецьку літеру, тету або омегу, і варто мені трохи повернути перо, як літера стає рибою, і вже виляє хвостом, і нагадує через секунду про всі струмки і потоки світу, про прохолоду і вологу, про океан Гомера і про води, якими ходив Петро, або ж літера стає птахом, задирає хвоста, настовбурчує пір’я, надувається, сміючись, відлітає. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошої думки про такі літери? Але я скажу тобі: ними Бог написав світ.
– Я про них хорошої думки, – відповів Нарцис сумно. – Це чарівні літери, ними можна вигнати всіх бісів. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить міцне, оформлене, він хоче покладатися на свої знаки, він любить те, що є, а не те, що буде, дійсне, а не можливе. Він не терпить, щоб омега ставала змією або птахом. У природі розум не може жити, лише всупереч їй, тільки як її протилежність. Тепер ти віриш мені, Ґольдмунде, що ніколи не будеш ученим?
Ще б пак, Ґольдмунд вірив цьому давно, він був з цим згодний.
– Я вже зовсім не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав він, майже сміючись. – З розумом і з ученістю у мене складається так само, як і з моїм батьком: мені здавалося, що я його дуже люблю і схожий на нього, я був прихильником всього, що він казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дізнався, що таке любов, і поруч з її образом батьків став раптом дрібним і безрадісним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батьківським, не материнським, а ворожим материнському і не вартим великої поваги.
Він говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його погляді була ласка! Потім він сказав:
– Я прекрасно розумію тебе. Зараз нам уже немає потреби сперечатися; ти пробудився і тепер вже знаєш різницю між собою і мною, різницю між материнським і батьківським началом, між душею і розумом. А скоро, мабуть, ти визнаєш ще й те, що твоє життя в монастирі і твоє прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотів цим спокутувати пам’ять про матір, а може, й просто помститися їй. Чи ти ще досі вважаєш, що призначений усе життя залишатися в монастирі?