Бідний Люк просив пробачення безліч разів за те, що завдав стільки клопоту, і виправдовувався, що усю цю пригоду задумала його жінка.
Лікар після того, як наказав принести його саквояж із ліками і дав місіс Люк трохи нашатирю й нюхальних солей, сказав, що, на його думку, для нього найкраще було б позичити їм якісь гроші й висадити на берег в Пензансі разом із Меттью. Він також написав листа, який Люк мав передати Лікаревому другові, котрий жив у місті Пензансі і котрий, як Лікар сподівався, міг би знайти там для Люка якусь роботу.
Коли Джон Дуліттл відкрив свого гаманця й дістав звідтіля кілька золотих монет, я почув, як Полінезія, що сиділа на моєму плечі й спостерігала за всією сценою, ледь чутно пробурчала:
– Ну що ж він виробляє, віддає всі свої гроші до останнього нещасного пенні. Це всі гроші, які в нас були на всю подорож! Тепер у нас на кораблі не лишилося й на поштову марку, якщо ми втратимо якір або нам треба буде купити пінту дьогтю. Що ж, молімося, щоб у нас не скінчилася їжа. Чому б йому не віддати їм увесь корабель і не піти собі пішки додому?
Нарешті за допомогою мап курс корабля було змінено і, на велике полегшення для місіс Люк, ми повернули до Пензанса й твердої землі.
Мені страшенно цікаво було подивитися, як корабель заводять у порт уночі, коли тобі дорогу вказують лиш маяк та компас. Мені здалося, що Лікар дуже спритно обійшов усі підводні камені й піщані мілини.
Ми увійшли в цю кумедну маленьку корнуельську гавань десь об одинадцятій годині вечора. Лікар відвіз непроханих гостей на берег у шлюпці, яку ми тримали на палубі «Кроншнепа», і знайшов їм кімнати в місцевому готелі. Повернувшись, він розповів, що місіс Люк відразу ж заснула в ліжку і почувалася набагато краще.
Тепер уже було за північ, то ж ми вирішили залишитися в гавані й зачекати до ранку, щоб знову вирушити в путь.
Я був щасливий опинитися в ліжку, хоча й відчув, що не спати так допізна це велике задоволення. Коли я забрався на койку, що була над койкою Лікаря, і зручно загорнувся в ковдру, виявилося, що я можу дивитися прямо в ілюмінатор біля мого ліктя і, не відриваючи голови від подушки, бачити вогні Пензанса, які злегка покачувалися вгору-вниз разом із гойданням корабля, що стояв на якорі. Це було так, наче тебе заколисують, щоб ти заснув, та ще й показують маленький спектакль, щоб тебе розважити. Я саме вирішив, що мені надзвичайно подобається морське життя, як провалився в глибокий сон.
Четверта глава
Наші проблеми тривають
Наступного ранку, коли ми ласували прекрасним сніданком з нирок і бекону, приготованим нашим добрим коком Бампо, Лікар сказав мені:
– Я оце саме розмірковую, Стаббінсе, чи зупинятися мені на островах Капа-Бланка, чи йти прямо через океан до узбережжя Бразилії. Міранда каже, ми можемо розраховувати на довгий період чудової погоди – чотири з половиною тижні щонайменше.
– Ну, взагалі-то, – відповів я, виловлюючи ложкою цукор із дна моєї чашки з какао, – я гадаю, що було б краще пливти прямо через океан, поки ми певні, що погода буде гарна. А крім того, Пурпурова Райська Птиця буде нас весь час виглядати, чи не так? Вона хвилюватиметься, що ж із нами сталося, якщо ми не прибудемо туди приблизно за місяць.
– Правильно, все правильно, Стаббінсе. А з іншого боку, Капа-Бланка це дуже зручне місце для зупинки на шляху через океан. Якщо нам потрібні будуть припаси чи якийсь ремонт, то туди варто зазирнути.
– А як довго нам плисти звідси до Капа-Бланки?
– Близько шести днів. Гаразд, це ми можемо вирішити й пізніше. Найближчі два дні у будь-якому разі наш напрямок буде один і той же. Якщо ти вже закінчив сніданок, то ходімо, й будемо виходити в море.
Піднявшись на палубу, я побачив, що наш корабель оточений білими й сірими мартинами[1], які проносилися й кружляли навколо в сонячному ранковому повітрі, шукаючи недоїдки, викинуті з кораблів у гавані.
Десь о пів на восьму ми підняли якір, поставили вітрила під приємний і стабільний бриз і вийшли у відкрите море, жодного разу ні об що не буцнувшись. Ми зустріли пензанський риболовецький флот, який повертався з нічного лову. Човни виглядали дуже чепурними й відзіґорними, усі вишикувані в ряд, немов солдати, з червоно-коричневими вітрилами, нахиленими під одним кутом, і з білими бурунцями води перед форштевнями.
Наступні три чи чотири дні все йшло гладенько й нічого незвичайного не відбувалося. За цей час ми всі освоїлися зі своїми повсякденними обов’язками, а коли траплялася вільна хвилина, Лікар показував кожному з нас, як стояти свою вахту за штурвалом, як тримати корабель на правильному курсі і що робити, коли вітер несподівано помінявся. Ми розділили 24 години доби на три зміни і стали спати по черзі по 8 годин, а 16 годин залишалися на ногах. Отож корабель був постійно під добрим наглядом, а двоє з нас завжди були на чергуванні.
Окрім того, Полінезія, яка була набагато старішим мореплавцем, ніж будь-хто з нас, і справді багато знала про те, як управляти судном, здавалося, ніколи не спала – за винятком моментів, коли вона на кілька секунд примружувала очі на сонці, стоячи на одній нозі поряд зі штурвалом. Можете бути певні, що ніхто не мав жодного шансу залишитися в ліжку більше ніж свої вісім годин, якщо Полінезія була на посту. Вона стежила за корабельним годинником, і якщо ти пересипав бодай пів хвилини, залітала в каюту й легенько дзьобала тебе в ніс, аж поки ти не вставав.
Дуже скоро мені почав справді подобатися наш смішний чорний друг Бампо з його пишною манерою говорити та велетенськими ступнями, на які вічно хтось або наступав, або через них перечіплявся. Хоча Бампо був набагато старшим за мене й уже вчився в коледжі, він ніколи не намагався вивищитися наді мною. Здавалося, що він усміхається безперервно й підтримує всіх нас у доброму гуморі. Отож невдовзі я зрозумів, наскільки Лікар мав рацію, беручи його на корабель, попри те, що Бампо жодного уявлення не мав про мореплавство чи мандрівки.
Уранці п’ятого дня подорожі, якраз коли я переймав штурвал від Лікаря, Бампо з’явився й повідомив:
– Солона яловичина вся майже закінчилася, сер.
– Солона яловичина! – вигукнув Лікар. – Як?! Ми ж узяли з собою сто двадцять фунтів. Ми не могли стільки з’їсти за п’ять днів. Що з нею могло трапитися?
– Я не знаю, сер, але це точно. Кожного разу, як я заходжу на склад, то помічаю, що ще одного кусня бракує. Якщо це пацюки жеруть наше м’ясо, то тоді це якісь колосальні гризуни.
Полінезія, яка походжала вгору-вниз по такелажному канату, роблячи свої ранкові вправи, зауважила:
– Мусимо обшукати трюм. Якщо ми допустимо, аби це тривало й далі, ми всі почнемо голодувати ще до кінця цього тижня. Ходімо зі мною вниз, Томмі, й розберімося, що там до чого.
Отож ми спустилися по трапу до складського приміщення, і Полінезія звеліла стояти тихо й прислухатися. Ми так і зробили. І невдовзі почули з темного закутка трюму виразні звуки чийогось хропіння
– Ах, я так і думала, – сказала Полінезія. – Це чоловік – і великий. Залазьте сюди ви обидва й витягайте його. Судячи зі звуків, він має бути за цією бочкою. Божевілля якесь! Здається, ми взяли з собою половину Паддлбі. Усі думають, що ми якийсь дешевий пором за пів пенні. Яке нахабство! Витягайте його!
Тож Бампо і я запалили ліхтаря й видерлися вгору по ящиках. А там, за бочкою, можете бути певні, знайшли величезного бороданя, який міцно спав із виразом повної ситості на обличчі. Ми розбудили його.
– Ташотаке? – пробурчав він заспано. Це був Бен Бутчер, бувалий моряк.
З Полінезії, здавалося, сипалися іскри, як із розлюченого феєрверку.
– Це вже остання крапля, – прогарчала вона. – Це саме той тип, якого ми хотіли бачити найменше в світі. Якір мені в печінку, яке нахабство!