Довга Стріла пояснив Лікареві, що дев’ятеро індіанців, яких ми знайшли із ним у печері, це були дві сім’ї, які супроводжували його в горах і допомагали збирати лікарські трави. І поки вони шукали спеціальний вид моху, що сприяє травленню і росте тільки всередині сирих печер, велика кам’яна плита сковзнула вниз і перекрила їм вихід. Наступні два тижні вони жили на цілющому мохові і тій свіжій воді, яка крапала з вологих стін печери. Решта індіанців на острові втратили надію знайти їх й оплакували їх як мертвих, а тепер вони були страшенно здивовані й щасливі побачити, що їхні родичі живі.
Коли Довга Стріла повернувся до новоприбулих і сказав їм їхньою мовою, що це білий чоловік відшукав і визволив їхніх рідних, вони всі зібралися навколо Джона Дуліттла, говорячи всі водночас і б’ючи себе кулаками в груди.
Довга Стріла пояснив, що вони просять пробачення і намагаються розповісти Лікареві, як вони шкодують, що виглядали такими недружелюбними на узбережжі. Вони ніколи раніше не бачили білої людини й злякалися Лікаря по-справжньому, особливо коли побачили, як він бесідує з дельфінами. «Ми подумали, що це сам диявол», – сказали індіанці.
Потім вони вийшли з печери й стали розглядати величезний камінь, який ми звалили вниз. Він був завбільшки з цілу галявину, й вони обходили й обходили довкола нього, показували пальцями на розлам, який пройшов посередині скелі, й дивувалися, яким чудом можна було її скинути.
Мандрівники, які після того відвідували Мавпопавучий острів, розповідали мені, що ця гігантська кам’яна плита тепер є одним з місць, яке обов’язково показують усім прибульцям. І що індіанські провідники, коли приводять туди відвідувачів, завжди розказують свою власну історію про те, звідки вона взялася. Вони оповідають, що коли Лікар довідався, що скеля закрила в пастці його друга Довгу Стрілу, то так розлютився, що розколов гору навпіл голими руками й випустив бранця на волю.
Друга глава
«Люди плавучої землі»
І з того часу ставлення індіанців до нас стало абсолютно іншим. Нас запросили в їхнє селище на свято з нагоди віднайдення втрачених сімей. Тож, змайструвавши з молодих деревець ноші, щоб нести хвору жінку, ми всі разом почали спускатися з гори.
Дорогою індіанці повідомили Довгій Стрілі якусь новину, яка, вочевидь, була недоброю, бо, коли він її почув, його обличчя зробилося вельми похмурим. Лікар запитав його, в чім річ. І Довга Стріла відповів, що його щойно повідомили, що вождь племені, якому вже було вісімдесят, помер цього ранку.
– Саме через це, – прошепотіла Полінезія мені на вухо, – вони, мабуть, і помчали назад у своє селище, коли гонець забрав їх з узбережжя. Пригадуєш?
– Від чого він помер? – запитав Лікар.
– Він помер від холоду, – відказав Довга Стріла.
І справді, тепер, коли сонце вже сідало, нас уже й самих хапали дрижаки.
– Це серйозна справа, – пояснив мені Лікар. – Острів усе ще перебуває в полоні цієї звихнутої течії, яка несе його на південь. Треба буде завтра над цим помізкувати. Якщо виявиться, що тут нічого не можна вдіяти, то індіанцям краще сісти в свої каное й забратися з острова. Ліпше вже піти на ризик перевернутися в морі, ніж замерзнути до смерті серед айсбергів Антарктиди.
Зрештою ми дійшли до гірської сідловини і, подивившись униз на дальній край острова, побачили селище – велике скупчення куренів із трави та яскраво розфарбовані тотемні стовпи ближче до морського берега.
– Як артистично! – вигукнув Лікар. – Прекрасне розташування. Як називається селище?
– Попсіпетель, – повідомив Довга Стріла. – Це також і назва племені. Це слово мовою індіанців означає «люди плавучої землі». На острові є два індіанських племені – попсіпетелі на цьому кінці і баґ-джаґдераґи на іншому.
– А яке з племен більше?
– Баґ-джаґдераґи, причому набагато. Їхнє місто займає площу в дві квадратні милі. Проте, – додав Довга Стріла, і його гарне лице злегка спохмурніло, – як на мене, то мені кращий один попсіпетель, аніж сто баґ-джаґдераґів.
Новина про рятувальну операцію, яку ми здійснили, очевидно, випередила нас. Бо як ми підійшли ближче до селища, то побачили юрми індіанців, що сунули вперед, аби привітати своїх друзів і родичів, яких вони вже не сподівалися знову побачити.
Ці добрі люди, коли їм теж розповіли, що порятунок це справа рук незвичайного білого, який прибув на їхній берег, зібралися усі навколо Лікаря, тисли йому руку, плескали його по плечах і обіймали. А потім вони підняли його на свої дужі плечі й понесли вниз по схилу до свого селища.
А там нас зустріли навіть іще гостинніше. Незважаючи на те, що з наближенням ночі сильно похолодало і люди до дрожу мерзли навіть всередині своїх хижок, вони навстіж повідчиняли двері й вийшли надвір сотнями. Я й уявити собі не міг, що в цьому маленькому селі може поміститися так багато народу. Вони юрмилися навколо нас, усміхаючись, і киваючи, і махаючи руками; а коли Довга Стріла розповів їм у деталях усе, що ми зробили, то стали вигукувати дивні співучі фрази, котрі, як ми припускали, були словами вдячності й хвали.
Потім нас провели до новісінької трав’яної хатки, чистої й запашної всередині, й повідомили, що вона наша. А шістьом дужим індіанським хлопцям наказали бути нашими слугами.
Коли ми йшли через селище, то помітили дім, більший за решту, який стояв у кінці головної вулиці. Довга Стріла показав на нього й сказав, що це був дім Вождя, але тепер він спорожнів – бо ще не вибрали нового вождя, який би замінив померлого.
Усередині нашого нового дому приготували бенкет з рибою і фруктами. Більшість найважливіших людей племені вже розсідалися за довгим обіднім столом, коли ми зайшли. Довга Стріла запросив нас зайняти свої місця й пригощатися.
Це ми зробили з великою радістю, бо всі були голодні. Однак ми були водночас і здивовані, і розчаровані, коли виявилося, що риба не була ні засмажена, ні зварена. Індіанцям же це, вочевидь, аж ніяк не здавалося ненормальним. Вони накинулися на рибу й наминали її з явним задоволенням такою, якою вона була, – сирою.
З численними перепрошуваннями Лікар пояснив Довгій Стрілі, що, коли вони не заперечують, ми б надали перевагу приготованій рибі.
Уявіть собі наше здивування, коли з’ясувалося, що великий Довга Стріла, такий обізнаний в природничих науках, не знає, що означає слово «приготований»!
Полінезія, яка сиділа на лаві між Джоном Дуліттлом і мною, потягла Лікаря за рукав.
– Я скажу вам, що тут не так, Лікарю, – прошепотіла вона, коли він нахилився, щоб його вислухати. – Цей народ не має вогню! Вони не знають, як розкладати багаття. Подивіться навкруги, уже майже темно, а ніде в усьому селищі не видно жодного вогника. Це безвогонні люди!
Третя глава
Вогонь
Тоді Лікар поцікавився у Довгої Стріли, чи він знає, що таке вогонь, пояснивши йому запитання за допомогою картинок, намальованих на скатертині зі шкіри оленя. Довга Стріла розповів, що бачив таку річ, вона виривалася з вершин вулканів, але ні він, ні будь-хто з попсіпетелів не має уявлення, як вона утворюється.
– Нещасні пропащі язичники! – пробурмотів Бампо. – Тоді й не дивно, що старий вождь помер від холоду!
У цей момент ми почули голосіння на вході до куреня. Обернувшись, побачили заплакану маму-індіанку з немовлям на руках. Вона сказала щось індіанцям, але ми не могли цього зрозуміти. Довга Стріла пояснив, що дитина захворіла, і мати хоче, аби білий Лікар спробував і вилікував її.
– О господи! – простогнала Полінезія мені на вухо. – Точно, як у Паддлбі – пацієнти з’являються посеред обіду. Що ж, одне тільки добре: вся їжа сира, так що нічого все одно не може вихолонути.
Лікар оглянув дитя й відразу ж установив, що воно було страшенно застуджене.