– Вогню, вогню! Ось що йому потрібно, – вигукнув він, повернувшись до Довгої Стріли. – Це те, що вам усім потрібно. У цього немовляти почнеться запалення легень, якщо його не тримати в теплі.
– Так, це правда. Але як зробити вогонь? – відповів Довга Стріла. – Звідки його дістати – ось у чому труднощі. Усі вулкани на цій землі згаслі.
Тоді ми метнулися шукати по кишенях, чи не знайдуться якісь сірники, що пережили кораблетрощу. Найкраще, що ми знайшли, – це два цілих і одну половинку, і в усіх сірку було змито солоною водою.
– Послухай, Довга Стріло, – сказав Лікар, – існують різні способи добути вогонь без сірників. Перший: за допомогою лінзи та сонячних променів. Однак, з огляду на те, що сонце вже сіло, ми не можемо зараз його застосувати. Другий – це вертіти тверду паличку в поліні з м’якої деревини. Денного світла вже нема? На жаль, ні. Тоді я боюся, ми змушені чекати до завтра, адже поряд із різними сортами деревини нам необхідне ще й старе білчине гніздо для розпалу. Але без ламп ви цього всього не знайдете в своєму лісі о цій порі.
– Великі твоя мудрість і твої вміння, о Біла Людино, – відказав йому Довга Стріла. – Однак тут ти несправедливий щодо нас. Чи ж не знаєш ти, що всі народи, котрі не знають вогню, можуть бачити в темряві? Не маючи ламп, ми змушені привчати себе пересуватися й за найтемнішої ночі без усякого світла. Я пошлю гонців, і ви отримаєте своє білчине гніздо протягом години.
Він віддав наказ двом хлопцям із нашої прислуги, і вони миттю зникли в джунглях. І будьте певні, дуже скоро білчине гніздо разом із твердою та м’якою деревиною вже лежало біля наших дверей.
Місяць іще не зійшов і всередині хижі морок був практично повний. Однак я відчував і чув, що індіанці ходять повсюди без жодних незручностей, так ніби це було за білого дня. Завдання зі здобування вогню Лікар був змушений виконати майже повністю навпомацки, просячи Довгу Стрілу й індіанців подавати йому інструменти, якщо він у темряві поклав був їх кудись не туди. А потім я зробив цікаве відкриття: тепер, як довелося, я і сам почав потроху бачити в темряві. І вперше я збагнув, що насправді немає такої речі, як абсолютний морок, принаймні доки в тебе відчинені двері або є небо над головою.
Попросивши позичити йому лук, Лікар послабив тятиву, засунув паличку з твердого дерева у петлю і почав вертіти цю паличку в м’якій деревині поліна. Незабаром від поліна пішов запах диму. Потім Джон Дуліттл став підкладати туди, звідки йшов дим, частинки білчиного гнізда й попросив мене, щоб я на них дмухав. Він змушував паличку крутитися швидше й швидше. Диму в приміщенні стало ще більше. І ось у темряві раптово спалахнуло світло. Полум’я охопило білчине гніздо.
Індіанці вражено загомоніли й загукали. Спочатку вони всі попадали навколішки й вклонилися вогневі, як божеству. Потім вони хотіли узяти його голими руками й погратися з ним. Ми мусили навчати тубільців, як вогонь використовувати, а їх особливо заворожило те, як ми поклали свою рибу на палички понад багаттям і засмажили її. Вони вдихали аромати кухні перший раз в історії, запах смаженої риби розлився по всьому селищу Попсіпетель.
Потім ми сказали їм наносити купу сухих гілок й розклали в центрі головної вулиці величезне багаття. Навколо нього, коли вони відчули його тепло, зібралося все плем’я, люди усміхалися й дивувалися.
Це було вражаюче видовище, одна з тих картинок нашої подорожі, яку я згадую найчастіше: веселе полум’я гогоче під чорним нічним небом, а скрізь навколо нього широке коло індіанців, вогонь виблискує на їхніх бронзових щоках, білих зубах і в щасливих очах – усе селище намагається зігрітися, регочучи й штовхаючись, немов школярики.
Незабаром, коли ми вже їх трошки навчили поводитися з вогнем, Лікар показав їм, як його можна занести в їхні житла, якщо тільки зробити в стелі дірку, аби дим міг виходити. І перед тим, як укластися спати після цього довгого-довгого виснажливого дня, ми домоглися, аби вогонь прийшов у кожну хижу в селищі.
Нещасні люди так зраділи можливості знову як слід зігрітися, що ми вже думали, вони ніколи не ляжуть спати. Аж до ранніх світанкових годин маленьке містечко гуло від повсюдного притишеного гомону: мешканці Попсіпетеля сиділи й говорили про свого дивовижного блідолицього гостя і дивну річ, яку він приніс із собою, – вогонь!
Четверта глава
Що змушує острів плавати
Попсіпетельці так добре ставилися до нас, що скоро ми збагнули: якщо ми хочемо хоч що-небудь зробити, то майже завжди це доводиться робити таємно. Лікар став настільки популярним і його так полюбили усі, що як тільки його обличчя показувалося з дверей уранці, натовпи шанувальників, які терпляче чекали надворі, оточували його і супроводжували, хоч куди він ішов. Після подвигу з видобуванням вогню ці схожі на дітей люди очікували, що він постійно творитиме якісь чудеса, і були твердо налаштовані не пропустити наступного фокусу.
Тільки з великими труднощами нам удалося втекти від юрми першого ранку й вирушити з Довгою Стрілою досліджувати острів у своє задоволення.
У хащах ми переконалися, що не лише рослини й дерева страждали від холоду: тваринний світ був навіть у гіршій скруті. Повсюди можна було побачити пташок, тільце яких тремтіло, а пір’я було все настовбурчене; вони гуртувалися, щоб разом відлетіти в теплі краї. А багато їх лежало мертвими на землі. Спускаючись униз до моря, ми бачили сухопутних крабів, які масово вирушали в море, аби знайти собі кращу домівку. А вдалині на південно-східному напрямку виднілося чимало айсбергів, ознака того, що ми тепер знаходилися недалеко від жахливого регіону Антарктики.
Коли ми дивилися на море, то помітили наших друзів-дельфінів, які вистрибували на хвилях. Лікар гукнув їх, і вони підпливли до берега.
Він запитав їх, чи далеко до Континенту Південного Полюсу.
– Приблизно сто миль, – відповіли вони, а потім запитали, чому він цим цікавиться.
– Тому що течія весь час несе цей плавучий острів на південь. А це острів, який взагалі-то належить до тропічної зони, де дуже спекотна погода, нещадне сонце і все таке. Якщо острів не припинить рухатися на південь, то дуже скоро все живе на ньому загине.
– Що ж, – підсумували дельфіни, – тоді залишається тільки одне – повернути його у більш теплий клімат, чи не так?
– Так, але ж як? – зітхнув Лікар. – Ми ж не можемо відвеслувати його назад.
– Ні, – відповіли вони, – проте його можуть штовхати кити, якщо тільки ви зберете достатньо китів.
– Яка чудова ідея! Кити це якраз те, що треба! – вигукнув Лікар. – Як ви гадаєте, ви б змогли привести їх до мене?
– А чого ж, звісно, що можемо, – запевнили дельфіни, – ми якраз бачили одну зграю тут неподалік, вони бавилися серед айсбергів. Ми попросимо їх, щоб вони припливли сюди. А якщо їх буде замало, постараємося й відшукаємо ще. Чим більше, тим краще.
– Спасибі вам, – подякував Лікар. – Ви надзвичайно люб’язні. Між іншим, ви часом не знаєте, як це трапилося, що цей острів став плавучим? Принаймні наполовину, як я помітив, він складається з каменю. Дуже дивно, що він узагалі здатен плавати, чи не так?
– Це незвично, – погодилися вони. – Але пояснення дуже просте. Цей острів колись був гористою частиною Південної Америки, нависаючою частиною, щось на зразок недоладного окрайця, можна сказати. Давно-давно, в часи льодовиків, тисячі років тому, він відколовся від материка, і якимось дивним випадком внутрішня його частина, яка була пустотілою, наповнилася повітрям, коли острів упав у океан. Зараз ви можете бачити тільки його меншу частину, більша ж частина під водою. А посередині острова з нижнього боку є величезна повітряна камера, яка йде високо вгору всередині гір. От саме вона й тримає його на плаву.