Казки, легенди, притчі - Герман Гессе

Герман Гессе

Казки, легенди, притчі

© Copyright 1930 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© І. П. Мегела, переклад українською, 2020

© І. П. Мегела, післямова, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

Карлик

Якось увечері, сидячи на березі каналу, старий оповідач історій Чекко так розпочав свою розповідь. «Якщо Вам буде любо, панове, то я розповім вам сьогодні одну дуже стару історію про прекрасну панну, про карлика та любовний напій, про вірність і зраду, про кохання і смерть, про що, власне, й оповідають усі старі й нові пригодницькі твори й історії.

Синьйорина Маргеріта Кадорін, дочка аристократа Батісти Кадоріна, була свого часу найчарівнішою з усіх прегарних дам Венеції. І віршів, і пісень, написаних на її честь, було більше, ніж склепінчастих вікон у палацах на Великому каналі[1] чи гондол, що пропливали весняного вечора між мостом Понте-дель-Він[2] і мисом Догана.

Сотні молодих і старих аристократів від Венеції до Мурано[3] і так само з Падуї не могли ночами стулити очей, щоб не помріяти про неї, а наступного ранку не прокидалися, щоб не тужити за її поглядом. У всьому місті знайшлося б небагато молодих кавалерів, які ніколи не ревнували Маргеріту Кадорін.

Мені не випадає описувати її зовнішність, і я скажу тільки те, що була вона білявою, високою та стрункою, мов той молодий кипарис. Вітер пестив її волосся, а земля ніжила її ступні, і сам Тіціан, якби йому довелося хоча б раз побачити Маргеріту, неодмінно запалився б бажанням цілий рік нікого й нічого не малювати, а тільки цю жінку.

У сукнях, мереживах, візантійській золотій парчі, коштовному камінні й прикрасах красуня не відчувала нестатків, ба більше, її палац був просторий і розкішний: підлога була застелена пухнастими килимами з Малої Азії, шафи ломилися від срібного посуду, столи виблискували вишуканими дамастовими[4] скатертинами й розкішною порцеляною, підлогу в кімнатах прикрашала чудова мозаїка, стіни були завішані почасти парчевими й шовковими гобеленами, почасти чудовими світлими картинами. Не бракувало тут і челяді, гондол і гондольєрів.

Звісно, що всі ці дорогі й коштовні речі можна було побачити і в інших домах Венеції. В місті були більші та багатші палаци, ніж їхній. Та й шафи у цих будинках були набиті повніше, а посуд, килими та прикраси – були ще більш коштовними. В ті часи Венеція була дуже багата. Однак тільки юна Маргеріта мала такий скарб, що сколихував заздрість у багатьох вельможних дам. То був карлик на ймення Філіппо, на зріст не більший як три лікті, з двома горбиками – фантастичний маленький чоловічок.

Філіппо народився на Кіпрі, й коли пан Вітторіо Батіста привіз його до Венеції зі своєї нової подорожі, він володів тільки грецькою і сирійською. А тепер Філіппо так добре розмовляв венеціанською, немовби народився на Ріві[5] чи десь у церковному приході Сан-Джоббе[6].

Наскільки чарівною й стрункою була його пані, настільки відразливим був карлик: як порівняти з його скривленою фігуркою, вона здавалася вдвічі вищою й царственою, немов церковна вежа на якомусь острівку поряд із хатинкою рибалки.

Руки в карлика були зморшкуваті, брунатні й покривлені, його хода – неймовірно кумедна, ніс – надто довгий, широкі ступні – клишоногі. Проте вдягнений був завжди, немов князь: у коштовний шовк і золоту парчу.

Уже одна зовнішність робила карлика справжнім скарбом. Можливо, що не лише у Венеції, а й у всій Італії, в Мілані зокрема, не знайшлося б рідкіснішої та кумеднішої постаті, ніж він, і дехто з їх Величностей і Високостей та Ясновельможностей охоче віддали б за маленького чоловічка стільки золота, скільки заважило б його тіло, якби його продавали.

Однак, якщо в інших дворах чи в багатих містах може й знайшлося б кілька інших карликів, які не поступалися Філіппо маленьким зростом і потворністю, але за своїм розумом і здібностями він полишав усіх далеко позаду себе. І якщо вже зайшлося про розум, то цей карлик міг би засідати в Раді Десятьох[7] або очолювати хоч яку дипломатичну місію.

Він не лише володів трьома мовами, а ще й знав безліч усіляких історій, не менше знався він і на тому, як подати корисну пораду і як їдко пожартувати, був невичерпним на всілякі витівки й вигадки. Варто було йому тільки захотіти, і він міг будь-кого з таким же успіхом розсмішити, як і засмутити.

У сонячні дні, коли донна сиділа на відкритій терасі на пласкому даху свого палацу, щоб там – як тоді було модно – вибілювати на сонці своє розкішне волосся, її щоразу супроводжували дві камердинерки, африканський папуга й карлик Філіппо.

Служниці зволожували й розчісували її довге волосся і розкладали його затим для відбілювання поверх крислатого капелюха. Вони змочували волосся трояндовою росою й грецькими парфумами та розповідали своїй пані про все те, що відбулося за останній час у місті, і що ще має статися: про смерті й торжества, весілля й народження, крадіжки та всілякі кумедні події.

Папуга тріпотів своїми яскравими пістрявими крилами й демонстрував свої три фокуси: насвистував пісеньку, мекав, немов коза, і вигукував «Доброї ночі!». Карлик сидів тихо поруч, скоцюрбившись під сонцем, і читав свої старі книжки й сувої, так само мало привертаючи увагу на дівочі теревені, як і на рої мошок, що кружляли довкола нього.

І тоді щоразу ставалося так, що через якийсь час пістрявий птах схиляв свою голову, позіхав і засинав, а дівчата базікали дедалі лінивіше і нарешті замовкали, мовчки працюючи із сонливими обличчями, адже хіба ще є деінде на білому світі таке місце, де полуденне сонце припікає міцніше, ніж на пласкому даху венеціанського палацу? Аж тут пані ставала все не вдоволенішою і сварилася, якщо дівчата пересушували її волосся чи якось невміло його розчісували. І тоді наставав момент, коли вона кричала: «Заберіть від нього книжку!».

Служниці забирали з колін Філіппо книжку, карлик гнівно підводив догори очі, але тут же переборював себе і ввічливо запитував, чого бажає його пані. І вона наказувала: «Розкажи мені будь-яку історію». На що карлик відповідав: «Мені треба подумати» і поринав у свої думки. Іноді ставалося так, що він зволікав надто довго й пані докірливо покрикувала на нього.

Однак карлик незворушно похитував головою, надто великою для його маленької постави, й спокійно відповідав: «Потерпіть ще трошки: хороші історії схожі на благородну дичину. Часто доводиться подовгу сидіти в лісах у засаді поблизу ущелин, щоб її вистежити. Дайте мені трішки подумати!»

Проте, коли він після тривалих роздумів починав розповідати, то вже не зупинявся, аж доки не закінчить, і його розповідь пливла, мов ріка, що збігала з гір у долину і у якій віддзеркалювалося буквально все – від маленької травинки до блакитного небозводу.

Папуга засинав, клацаючи час від часу вві сні своїм скривленим дзьобом, вода в невеликих каналах стояла незворушно, і так само незворушним було й віддзеркалення будинків на її берегах, немовби це були справжні стіни, сонце нещадно розпікало дах, а служниці відчайдушно боролися із сонливістю.

Але карлик не давався дрімоті. Як тільки він розпочинав свою мистецьку розповідь, то відразу ставав справжнім чародієм і королем. Він змушував забувати про палюче сонце, проводячи свою пані, яка уважно дослухалася до його слів, то чорним зловісним лісом, то блакитними прохолодними морськими безоднями, а то й вулицями невідомих казкових міст, адже карлик навчався мистецтва оповіді на Близькому Сході, де оповідачів цінували дуже високо, і вони були магами, що гралися з людськими душами, мов діти з м’ячем.