Його історії майже ніколи не розпочиналися в чужих країнах, куди душам тих, хто його слухав, важко було перенестися на крилах своєї фантазії. Навпаки, він починав свою оповідь із того, що можна було реально побачити на власні очі: чи то була золота пряжка, чи шовкова хустка. Він завжди починав із близького, що можна побачити, й проводив уяву своєї пані непомітно для неї саме туди, куди він сам цього хотів, починаючи свою оповідь від колишніх власників таких скарбів, від майстрів, що їх виготовляли, або ж від продавців, що їх реалізували. Тож його розповідь, розгортаючись неспішно й природно, переносила слухачку з даху палацу на баржу купця, а з баржі – до гавані, а звідти – на корабель, а вже з нього – в будь-який найвіддаленіший куточок світу.
Той, хто слухав карлика, гадав, що він і сам подумки подорожує, і коли він спокійно сидів у Венеції, його душа весело чи стривожено блукала далекими морями й казковими країнами. Ось у такий спосіб правив свою оповідь Філіппо.
Окрім таких дивовижних, здебільшого східних казок, він розповідав і про справжні пригоди, події як старого, так і нового часу, про мандри й страждання короля Енея[8], про древню державу Кіпр, про короля Іоанна[9], про чародія Вергілія[10], про чудесне плавання Амеріго Веспуччі[11]. Крім того, його власна фантазія спроможна була породжувати й свої найхимерніші історії.
Одного разу його пані, дивлячись на папугу, що куняв, запитала: «Ану, всезнайко, скажи-но, що сниться тепер моїй пташці?» Карлик замислився на якусь хвилину, а затим почав одразу розповідати якийсь довгий сон, буцімто він сам був папугою, а коли закінчив оповідати, папуга прокинувся, замекав, немов коза, й затріпотів крилами.
Або іншим разом пані кинула камінчик через парапет тераси вниз у канал й, зачувши звідти плескіт води, запитувала: «Ну, Філіппо, куди потрапив тепер мій камінець?». І карлик в ту саму мить розпочинав оповідь про те, як цей камінчик потрапив до медуз, до риб, крабів й устриць, до затонулих кораблів і водяних духів, до кобольдів і русалок, життя яких і їхні звички він знав достеменно й міг відтворити у всіх деталях.
Хоча синьйорина Маргеріта, подібно до багатьох інших багатих і чарівних дам, була зарозумілою й жорстокосердною, до карлика вона ставилася з особливою приязню й дбала про те, щоб усі поводилися з ним чемно і з належною повагою. Хоча сама вона не могла собі подеколи відмовити в задоволенні трішки подражнити карлика, адже він був її власністю.
То вона забирала від нього всі його книжки, то зачиняла його в клітці з папугою, то залишала його самого борсатися на слизькому паркеті в залі. Чинила вона все це не зі злого наміру, та й Філіппо ніколи не скаржився, тільки інколи дозволяв собі вставляти у свої притчі й казки дрібні натяки, шпички, слова, що зачіпали марнославство його господині.
Утім, синьйорина ставилася до них доволі спокійно. Однак вона остерігалася надто дражнити його, бо всі знали, що він знається на всіляких таємничих науках і заборонених засобах.
Можна було упевнено стверджувати, що він умів розмовляти з різними звірами їхньою мовою, передбачувати погоду і провіщати наперед вітри й бурі. Однак здебільшого він мовчав, і, якщо хтось чіплявся до нього з подібними запитаннями, карлик знизав похиленими плечима й намагався кивати своєю великою негнучкою головою, і робив він це так, що ті, хто його запитував, одразу забували, про що питали, й вибухали сміхом.
Оскільки кожна людина відчуває потребу в прив’язаності до абиякої живої душі та в любові до абикого, так і наш карлик окрім своїх книжок відчував ще одну особливу прив’язаність, а саме до маленького чорного песика, що належав йому, і який навіть спав біля його ніг. Це був подарунок одного з відкинутих претендентів на руку й серце синьйорини Маргеріти, і вже потім вона передала його карлику за незвичайних обставин.
Першого ж дня на новому місці цуцика спіткало горе: його дуже боляче прибило лядою. Песика хотіли умертвити, бо ляда перебила йому лапку, але карлик випросив його для себе, і вже потім пані віддала йому песика як свій подарунок.
Завдяки тому, що карлик пильно доглядав песика, він одужав і прив’язався всією душею до свого рятівника. Втім, вилікувана лапка так і зосталася кривою, і песик шкутильгав, що ще більше відповідало ході його горбатого господаря. Людське оточення принагідно часто кепкувало над Філіппо.
Можливо, що комусь така прив’язаність карлика до песика й здавалася смішною, але від цього вона не була менш щирою і сердечною, і я вважаю, що мало кого з багатих благородних панів так любили їхні найкращі друзі, як цього кульгавого песика його господар Філіппо.
Той назвав песика Філіппіно, але найчастіше кликав пестливо Фіно й доглядав за ним так дбайливо, мов за малою дитиною: розмовляв із ним, годував його ласими шматочками, дозволяв спати на своєму карликовому ліжку та часто довгенько бавився з ним. Коротко кажучи, він віддавав усю свою любов, що її нагромадив за своє бідне й мандрівне життя, на розумну тваринку, терпляче зносячи за це численні насмішки прислуги та своєї господині. Але невдовзі ви побачите, як мало було у цій відданості смішного, тому що вона принесла велике лихо не лише песику й карлику, а й усьому дому. Тож хай вас не дивує, чому я так довго розповідаю про маленького кульгавого кімнатного песика, адже знерідка трапляється, що через дрібні причини виникають великі й важкі потрясіння в долі людини.
У той час як багато родовитих, багатих і вродливих молодих чоловіків кидали на Маргеріту палкі погляди й носили у своєму серці її образ, сама ж вона була такою гордою та холодною, ніби чоловіків на світі взагалі не існує.
Так трапилося не лише тому, що до самої смерті її матері – доньї Марії з дому Джустініані[12] – дівчину виховували у великій суворості, а й тому, що була вона від природи зарозумілим створінням, яке внутрішньо супротивиться любові, і її справедливо називали найжорстокішою красунею Венеції.
Одного разу якогось молодого аристократа з Падуї вбив у двобої міланський офіцер. Коли Маргеріті передали останні слова того, що помирав, і які були адресовані саме їй, білим чолом красуні не пробігла ані найменша тінь смутку.
Сонети, написані на її честь, викликали в неї тільки насмішку, а коли майже одночасно двоє кавалерів із шанованих родин урочисто, з усією церемонійністю просили руки прекрасної синьйорини, вона, всупереч невдоволенню й умовлянню свого батька наполягла на тому, аби відмовили їм обом, що й призвело до багаторічної ворожнечі між їхніми родинами.
Однак маленький крилатий бог – добрячий пустун – не хотів віддавати свою здобич, тим більше таку прекрасну. В житті чимало прикладів того, як найнеприступніші гордійки несподівано закохуються з такою пристрастю, що мимоволі згадаєш про те, що й після найлютішої зими неодмінно настає благословенна лагідна весна.
Це трапилося на одному зі святкувань у садах Мурано. Саме тоді серцем Маргеріти заволодів один молодий лицар і мореплавець, який щойно повернувся з країн Леванта[13].
Його звали Бальдассаре Морозеки. Він не поступався синьйорині, яка накинула на нього око, ні шляхетністю свого походження, ні статечністю своєї постави.
У ній все було світле й легке, в ньому – темне й сильне. З його зовнішності було видно, що це моряк, який тривалий час перебував у плаванні й набачився різних далеких країн, що це – шукач пригод. Його засмаглим чолом, мов блискавка, пробігали думки, а його темні очі над орлиним носом були гарячими та хижими.
Цілком зрозуміло, що дуже швидко він і сам зауважив Маргеріту, і як тільки довідався її ім’я, відразу ж попросив представити себе їй та її батькові, що було виконано з усією церемонійністю й улесливими компліментами.